Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м’яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена! Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути зеленому вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог – Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби! І висвячувала душі козацького роду спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ той. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення.

Мово моя! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювала ти втомлених духом, давала силу, здоров’я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Слово. Бо «Споконвіку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог». Мово наша! Пречиста незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на тому торжищі продана! Мово наша! Передчасно постаріла, змаліла, на хресті мук розіп’ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішана дітьми-покручами. Стражденице, великомученице, Матір-Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, Чорнобильською смертю засіяна.

Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена рідними дітьми! Твоїм сім’ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, і сяє небо, як Божий престол. А із того зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам’ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті, вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плуг, і вічний плугар Час чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур’ян, чи, може, станеться диво...

Прости ж їх, рідна! Прости гріхи їхні вільні й невільні! Прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп’янілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять і косять наші молоді трави... Караючий Третій Ангел, що протрубив у ніч із 25 на 26 квітня за дев’ять днів до воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд її багатогрішний, покарай за Тебе, Матір нашу скорботну. Прости ж їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із дерева роду нашого впаде в чорнобильську землю значно раніше, ніж Ти.

Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних, і повернися до нашої хати, звідки Тебе було вигнано, вернися до краю, де «чорніше чорної землі блукають люди». То чорнобильські лика Чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам’ятство. Я ж Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття, я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем я ж самоспалюючою любов’ю своєю відганяю від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу! Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю. Русь – Україну возвелич! Порятуй народ її на віки!

Катерина Мотрич, «Молитва до мови»

Викладач української мови та літератури ДНЗ «Тернопільський професійний коледж з військовою та фізичною підготовкою» Глинчук Ольга Іванівна. На нас вже чекали помітно нервуючи. Та й мені в навчальному класі у Ольги Іванівни чомусь було дуже не спокійно. Тут вивчають творчість Франка та Шевченка, Котляревського та Українки, Стуса та Сковороди… За останні роки нація почала усвідомлювати надважливість пізнання своєї рідної генетичної абетки, необхідність захисту від вірусології чужих слів та міркувань. Інший світ. Инчий вимір.

Це неможливо передати словами. Треба відкрити очі і почати жити заново. Стати частинкою українського простору, усвідомити його в собі і навкруги. Того самого простору, який впродовж віків винищували разом з його носіями, котрих саджали за грати, репресували, розстрілювали. Нас змушували замовкнути навіки, забувши свою мову та молитву. Вони винищували не тільки фізично, а й духовно, паплюжачи наші ікони та святині, спотворюючи культуру та виховання. Та ми зуміли вберегти ту іскру мови та віри, котра сьогодні, напоєна болем та кров’ю, палає неймовірним полум’ям, яке зігріває кожного, в кому горить вогонь українства і випалює вщент все те, що зазіхає на найсвятіше – Бога і Україну. Оберег і святиня Київської Русі, потужна і милозвучна українська мова, як камені на голови ворогів і молитовна допомога у спілкуванні одне з одним.

Розмовляв з Ольгою Іванівною про її учнів, водночас згадуючи свої шкільні роки. Тих, кому щастило трохи більше, навчили просто знати українську мову, та більшості взагалі сформували ставлення до солов’їної, як до іноземної мови, котру можна вивчати за бажанням. І, тим більше, нікого не навчали любити українську мову, не закохували в її чарівливість та мелодійність, не навчали відчувати Україну своєю, а себе – українцем. Мою українську мову моя вчителька, Ольга Петрівна, взагалі сприймала як німецьку. І ніхто тоді мені, маленькому школярику, не пояснив якої надважливої частини самого себе я позбавлений, не вміючи використовувати МОВУ. Це така особлива форма духовної інвалідності, котру в нас культивували впродовж віків.

Саме тому «Сповідь» з Ольгою Іванівною стала для мене справжнім іспитом на українство. Війна навчила мене чути Україну в цілому. Проте «Сповідь» подарувала змогу вивчити кожну складову тієї барвистої мозаїки, котрою є наша Ненька-Батьківщина. І під час зйомок цього циклу мені пощастило відчути Тернопільщину з її неймовірною щирістю, привітністю та ласкавістю. Це неймовірно зобов’язує. Змушує замислитися. Переусвідомити. Не лише говорити і думати, а й молитися і відчувати тією генетичною абеткою, котру заповіла нам українська земля. Своя мова на своїй землі – тільки так частинки стануть цілим.

За останні шість років серед нас з’явилися вони. Авангард нашої Нації. Сіль нашої землі. Ті, хто ледве не щодня ризикує життям на Сході нашої країни. Нервуючи при спілкуванні з ними, інколи переходжу на російську, вкотре шкодуючи, що українська для мене – це свідоме зусилля, а не природний стан. Вони розуміють мене. Ставляться мудро та терпляче. А в мене рана, котра ніяк не загоюється. Каюся, моя ранкова та вечірня молитва складається з українського та болгарського молитвослова. Наразі для нас життєво необхідно думати, розмовляти, молитися рідною мовою.

Ольга Іванівна говорила зі мною душею, по-українськи щирою та ніжною. Сильне серце Матері, котра так турбується про маленьких українських військових. «Вони ще зовсім діти! – говорить Ольга Іванівна. – Та коли я усвідомлюю, який складний і відповідальний шлях вони обрали, сама стаю сильнішою».

Ми говорили про одне й те ж саме однією мовою, однією душею… Я не знаю, склав я цей іспит чи ні. Мені не відомо, як поставилася до мене Педагог і Вчитель. Єдине, що назавжди залишиться зі мною – бажання розмовляти і відчувати мовою моєї землі, мого сонця, мого Бога.

Щира та любляча Тернопільщина змушує замислитися над одвічним та мудрим, робить тебе уважним та терплячим. З тобою хочуть спілкуватися. Тебе хочуть чути. Тобі дають шанс почути їх і відчути себе одним з них. З тобою, по-дитячому щиро та довірливо, діляться часточкою своєї душі, а ти маєш узяти її і у жодному разі не образити і не зрадити.

Пам’ятаю, як багато років тому я віз посилочку з Почаївської Лаври в Покровський жіночий монастир. Там були лише просфори і свята вода. Тоді мене шокувало те, з яким теплом, з якою любов’ю прийняли все це. Ще тоді в мою душу проникали промені Віри Господньої… лише зараз починаю це розуміти. В такі моменти починаєш розуміти другорядність усього того мирського, матеріалістичного, до чого ми так прагнемо. Адже мені передавали тепло Молитви та істинну віру. Я тоді вийшов із монастиря і довго не міг заспокоїтися, сісти в машину. Нервував. І лише зараз, через двадцять років згадав ті відчуття, котрі переповнювали мене тоді. Свічка, молитва і Бог. Тиша. Любов і віра.

Коли ми живемо правильно? Коли нам затишно наодинці із собою і Богом чи коли нам сумно, самотньо і неспокійно? Коли ми думаємо про духовне збагачення власної душі чи коли ми щосили намагаємося накопити все більше та більше мирського, матеріального?

Чиста та чесна душа українки, котра так ніжно і переконано навчає дітей Богом даній нам мові, неймовірно надихає вірити, творити та мріяти. І по-материнськи ніжним голосом прохає лише про одне – думати, молитися, і виховувати дітей та онуків українською. І це непросте домашнє завдання Нація мусить обов’язково виконати. Нам вже не можна інакше. В нашій країні гинуть люди. Ми не маємо права їх зраджувати.

Ця «Сповідь» зачепила щось в моїй душі. Військовий коледж став для мене уособленням вірності та відданості ідеалам нашої Нації. Я усвідомив, що маю бути гідним їх. Цих юнаків та дівчат, котрі в 16 років обрали шлях військових, аби мати змогу захищати свою країну. І тих людей, котрі навчають їх усвідомлювати, любити шанувати свою жовто-синю Націю.

Ольга Глинчук, «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/DD98U946_Xo