Ці хлопчики та дівчатка в військовій формі щось зачепили в моєму серці – Олег Володарський

Молитва-подяка української душі

Всещедрий і ласкавий Боже! Зі сльозами на очах я припадаю перед Твоєю величчю і не в силі виразити словами того стану моєї душі, коли серце наповнюється любов’ю до Тебе. Яке щастя, який дар з неба – народитися й жити на українській землі! О, Боже мій! Ти – неперможний у Своєму милосерді. Ти – неперевершений у Своїй премудрості: щедрість Твоя не має меж і в усьому видно діло рук Твоїх. Могутній Дніпро і зелені Карпати, блакитне небо і золотисті ниви – земля наче казка: мова чарівна і пісні солов’їні, а вишивки які! Люди добрі й щирі, працьовиті і розумні та, перш за все, – побожні.

Понад тисячу літ минуло, як світло Христової Євангелії засяяло на нашій землі, і ми стали дітьми святої Вселенської Церкви, яким Ти, Господи, доручив органічно з’єднувати, взаємодоповнювати і взаємозбагачувати християнські традиції Сходу і Заходу. За Твоїм, Господи, провидінням, Україна двигає важкий хрест на Голгофу. Морем крові і горами невинних жертв засвідчили українці свою вірність до Тебе, правдивого Бога, бо тільки Ти, Господи, – правда, шлях і життя вічне! Куди нам без Тебе?

Упродовж віків темні сили зла намагалися стерти Україну з лиця землі й, зокрема, через те, що ми стали твердинею християнства. Рідко який народ у світі пережив стільки страждань, скільки випало на долю України. Але ми відважно боролися за святу віру і з любов’ю вмирали за правду; приносили Тобі, Господи, в жертву щонайдорожче – наше життя і клали його на вівтар свободи. Нас катували окупанти за любов до колосочків, а ми відплачували їм хлібом; нас винищували за доброту, а ми давали їм воду; нас вивозили з рідної родючої землі у дикі простори на край світу, а ми молилися за них. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне!»

Дякуємо Тобі, Господи, за те, що наш український народ ніколи не був окупантом і нікого в ярмі не тримав, бо що людині з того, коли весь світ здобуде, а душу свою занапастить. Хоч і тернистий шлях випав на долю України, але в тім наше щастя, бо через вузькі ворота входять до Царства Небесного. Ми живі сьогодні, розумійте народи, і ще не вмерла Україна, бо з нами всемогутній Бог, Який запевнив нас: «Я з вами по всі дні, аж до кінця віку!» Амінь!

Державний навчальний заклад «Тернопільський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою». Затишне містечко Збараж на Тернопільщині. Будівлі коледжу, а неподалік озеро, старовинний замок, чудовий парк… Під час канікул більшість курсантів коледжу роз’їхалися – хто по домівках, а дехто на море, завдяки волонтерам.

Діти… 15-16 років… Ці хлопчики та дівчатка в військовій формі щось зачепили в моєму серці. Чисті та розумні обличчя. Зібрані та привітні. Вони подорослішали нашивками жовто-синьої святині. Як же вони відрізняються від тих, для кого не існує війни! В цих, таких вже дорослих, дітях відчувається жива та пульсуюча Україна.

Не просто було знімати ці «Сповіді». Переді мною були люди, котрі подорослішали ВІЙНОЮ, обравши свій життєвий шлях. Усім нам болить війна. Та дивлюся на цих дітей і розумію – вони не тільки здатні здолати зовнішнього ворога, вони не дозволять і внутрішньому ворогу знищувати їх Україну. Загартовані відлунням війни, ці діти – ИНЧИЙ ВИМІР України. В них ВОЛЯ замість байдужості, завзяття замість смирення. Сльози виступають на очах, коли усвідомлюєш не лише страшну ціну Божого випробування війною, а й його неосяжну ЦІННІСТЬ.

Кравець Ангеліна Василівна. Задаючи запитання, на які Ангеліна відповідала щиро та привітно, відчував як крається моє серце батька і українця. Вона любить свою країну. Усвідомлює всю відповідальність обраного шляху. Вона ПРИСЯГНУЛА Україні. Під час війни, на очах у Бога і Нації, вона свідомо присвятила себе служінню своїй землі.

Інколи діти, вчинивши щось, обертаються на нас, спостерігаючи за нашою реакцією. Та Ангеліна вже зробила свідомий вибір і не потребує нічийого схвалення. Ані на мить не сумнівається в ньому. Уявляв собі почуття батьків Ангеліни, коли, наче вчора, вони заплітали їй коси, ведучи в перший клас, а вже сьогодні вона – майбутній військовий, котрий носить форму і вчиться військовій звитязі.

Виправка. Стриманість. Впевненість. Зібраність. Це військова школа життя. Зі мною говорила не дівчинка, зі мною говорила майбутній український офіцер. Як же швидко вони дорослішають! І які ми сильні тим, що у нас такі віддані своїй Україні діти. Наші діти.

Шульга Олександр Олегович. Сашко мій земляк. Він з Білої Церкви. Стриманий та спокійний. Трохи сором’язливий. Він розгубився, його бентежили камери, та коли мова зайшла про його сім’ю, Сашкові стало набагато легше. Одразу відчувається, який міцний зв’язок між членами його родини. Він дійсно черпає сили із тієї любові, що панує в їх родині, а наснаги йому додає почуття відповідальності перед найріднішими. Завдяки цьому такі хлопчаки і стають найкращими. Вони небагатослівні, та в їх очах відданість і турбота.

В його родині п’ятеро дітей. П’ятеро хлопців. Двоє старших працюють і допомагають мамі ставити на ноги молодших. Яке неймовірне тепло в його голосі, коли мова йде про сім’ю. Яка повага, коли він думає про братів. Дитина, котра знає ціну всьому, котра цінує та шанує кожен шматок хліба. Його молодший братик також вступатиме до коледжу. Також мріє стати офіцером та бути якомога ближче до брата. Сашко дуже чекає на нього.

Неодноразово бачив, як Олександр тренується на майданчику у вільний час. Цей хлопчина вміє викладатися на повну. Саме такі і досягають успіху – ті хто віддаються власній справі, не шкодуючи себе.

Тут, в коледжі, вже будується інша Україна. Відчуваю нестерпний біль від того, що моє покоління не змогло, не впоралося, і одночасно неймовірно гордість від того, що знаю напевне – вони зможуть. Дякую Богу, що маю змогу усвідомлювати та спостерігати, як Господь мудро відбудовує, відроджує нашу Націю. Батьку Небесний, Вчителю наш, вклоняюся величі, мудрості та милості твоїй.

Авторська програма «СПОВІДЬ». Герої програми: 

Аліна Кравець та Олександр Шульга

https://youtu.be/mqUGyaNDd-o