Гуцулка Боцвінок Марія Михайлівна. Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і комуністів – найлютіших наших ворогів – Олег Володарський

Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдован i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. «Гоц» або «гуцул» означало буквально «розбiйник». I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших — навпаки: горяни звикли цiлком по-робiнгудiвському «забирати в багатих i роздавати бiдним». Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання «пан» тут досi не вживається. «Справедливим розподiлом» промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк — легендарнi українськi бунтарi. Та й найперша письмова згадка слова «гуцул» пов’язана iз заколотом. У документах 1754 року значиться, що якась «гуцулка» буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…

Але хто ж тi «гоци» i «гуцули»? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично — козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї — енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть же етнографiв сходяться на тому, що гуцули — це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. Хведiр Вовк твердить: «Це чистий етнiчний тип — чужi домiшки дуже невеликi. Гуцули рiшуче не належать до чужих схiдних народiв (узи, печенiги), але до українського племенi». Хто з них ближчий до iстини, не можемо сказати. А ось думка про те, що в Українi два «полюси пасiонарностi» — Запорiжжя на пiвднi й Карпати на заходi, — погодьтеся, цiкава…

Гуцул

Самi себе гуцули називали «ирстєни» — схоже на «християни», а можливо, навiть на староруське «крестьяне», тобто «селяни», «поселяни» — тi, хто заселював гори. Першопрохiдцi, пiонери! Вони казали про себе: «Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували». Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник — «гуцул». Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Що ж нехай i так… Але є й такий варiант: не «гуцул» — розбiйник, а «кучул» — кочiвник. Ну, звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору — на полонини, де трави шовкові та випас для «товару» файний, а восени — в долини, де на них чекали хати та сiм’ї. Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.

А звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку? Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули — нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина — Галлiя (тепер Францiя) — Галiсiя в Iспанiї — Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське «дана-дана». Або вiзьмiть «їдальну жабу» — є й така в Карпатах. Ось вам i «провансальський делiкатес»! А ще там живе Лiсовик — викапаний галльський Сатир…

Скажемо бiльше — висловлюються цiлком серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат — вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я — слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами — дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. Хто куди тими шляхами прямував, бив i товк їх. Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там «гоцами», «гуцулами»…

За матеріалами http://igormelika.com.ua/moi-karpati/zhittya-buttya/xto-taki-guculi

Так досі і не можу повністю усвідомити, що мене так вабить в Гуцульщині. Це не просте запитання, а глибинний аналіз. Перечитав безліч книг, проаналізував силу силенну інформації. Та все ж не можу відповісти на це запитання. Багато спільного з Київською Руссю… І ще дещо невловиме, що наче майорить десь поряд, але ледь я наближаюся до цього розуміння, як воно знову кличе мене, ледь помітне вдалині…

Часто згадую Манявський монастир та розповідь отця Василія про те, що Києво-Печерська Лавра передавала Святині саме до Маняви в часи великої небезпеки… Безсумнівно, Гуцульщина була і є важливим центром багатьох історичних подій, точкою на перетині багатьох світових цивілізацій. Це особливе місце сили.

Вірю не лише інтуїції. Вірю і собі, як людині, котра чудово пам’ятає дитинство. Повага до гуцульського хліба. Котрим пригощають від щирого серця. З душею. З таким самим теплом дивилася на мене моя бабуся, коли зустрічала голодного та повсякчас квапливого з вулиці… Її очі були сповнені любов’ю. Таке не забувається. А ще вона боялася голоду. Це відголоски війни. Тому для неї було надважливо побачити мої очі, простягнути мені шматок хліба і впевнитися, що дитина не голодна. Як багато хочеться їй сказати саме зараз. Саме сьогодні. І подякувати за те, що вона навчила радіти тому, що в мене є шматок хліба і є ті, з ким його можна розділити. Це те, що залишилося зі мною на все життя. Це те, чого я навчив своїх дітей – розділити останній шматок хліба, яким би маленьким він не був… Це те, чого навчав нас Ісус…

Боцвінок Марія Михайлівна (село Верхній Ясенів). Етнічна гуцулка. 90 років. Мати 7 дітей. Бабуся 17 онуків. Прабабуся 20 правнуків. Добрі очі Марії Михайлівни так нагадали мені мою бабусю… Довіку буду вдячний цій неймовірній жінці за можливість хоч ненадовго згадати, подумки повернутися до найтепліших дитячих спогадів, на хвильку відчути себе тим хлопчиськом, котрого бабуся покликала на обід, відірвавши від ігор із дітлахами…

Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і найлютіших наших ворогів – комуністів… Багато поколінь родини Боцвінок були членами церковної двадцятки. Найшанованіші члени місцевої громади, котрі опікуються всіма нуждами храму, даючи змогу священнику нести духовну службу, не відволікаючись на мирські справи. Така величезна родина… і Берегиня. Неньо. Сидів поруч із нею і боявся поворушитися… Матір матері материнської… А зовсім поруч була ікона матері Божої… Напишу…обов’язково скажу, чому ми так втрачаємо… Цей шепіт. Цей страх. Цей біль і гіркі сльози.

Жити боляче. Боляче. Не сперечайся, жовто-синій. Подивися правді в очі. Завжди дивися в очі і не відводь їх. Вони – дзеркало душі. А в тій душі або суцільна пітьма, або…ніжне світло. І увесь цей біль нам сповивають нам матері, бабусі… В Біблії це нам дарує Господь… Бе-ре-ги-ня…Неньо… Добрими очима дивиться вона на світ Божий і радіє кожному звуку.

І ще дещо неймовірно вразило мене в цій етнічній гуцулці – при згадці про червоних у неї гостро заблищали очі… Це була не ненависть. Це була незламність. Так буває, людина живе і всією душею, всім серцем не сприймає «совєтчину»…

Сила в очах добрих матерів. І в їх безмежному прагненні виховати не раба, а вільного і сильного Українця. Прочитавши ці рядки, не забудь зателефонувати мамі, жовто-синій… Обов’язково! В мене вже не вийде. Занадто далеко я пішов від дому…і вже не повернуся…

Мій дім – це Україна. Мені так легше. Наперекір усьому. На краю пітьми та світла стоїть самотній Храм Віри, в котрому Господь Бог дарує нам Істину. У кожного вона своя. Покаянна. Головне – вклонитися материнським українським очам, подивитися в них і покаятися, змиритися і… промовчати…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Боцвінок Марія Михайлівна

https://youtu.be/KqbokbfnFNM