Про південний вояж руської „кирилиці”
- 22.10.11, 09:17
(до питання походження давньоруської абетки)
Традиційно
щороку восени значна частина українського суспільства відзначає день
слов’янської писемності та вшановує у зв’язку з цим її „батьків” –
просвітителів Кирила та Мефодія, яких церква долучила до лику святих.
Цей міф, не позбавлений певного ідеологічного забарвлення, досить міцно
закарбувався у свідомості українців. З покоління в покоління
переказувалася така версія, проте замислитися, чим послуговувалися наші
предки до приходу на Русь „моравського” письма, якось не було
актуальним...
Отже, „не
претендуючи на істину в останній інстанції”, звернемося до питання
„батьківства” та власне походження давньоруської (праукраїнської)
абетки. Значна частина науковців пов’язує виникнення азбуки, літерами
якої досі послуговуються окремі слов’янські (але не виключно) держави, з
діяльністю релігійного просвітителя Костянтина (Кирила) Філософа. Так,
середина-третя чверть ІХ століття (н.е.) вважається часом створення двох
абеток, що нині прийнято називати „кирилицею” і „глаголицею”. У
науковому світі побутує думка, що Кирило винайшов саме глаголицю, а
кирилицю використовував, можливо, для літерно-звукової типологізації
першої. Після смерті Костянтина (Кирила) Філософа його учні продовжували
окремі доробки глаголиці, використовуючи при цьому матеріали, залишені
вчителем. Через певні історичні обставини їм довелося перебратися до
Болгарії, правлячі кола цієї країни оцінили значення нового письма.
Практична перевага кирилиці перед глаголицею була досить очевидна, тому
першу навіть зробили писемністю державних органів. Таким чином кирилиця
активно впроваджується не лише в релігійне, але й у світське життя
спочатку Візантійської імперії, а згодом поширюється серед інших земель.
З
огляду на це логічно виникає запитання: якщо Кирило „винайшов” власне
глаголицю, то як до нього потрапила кирилиця? З цього приводу наводяться
свідчення про те, що перебуваючи в Херсонесі вчений знайшов Євангеліє і
Псалтир, написані „руськими письменами”. Зустрів він і чоловіка, який
розмовляв руською мовою та навчив їй і самого Кирила. Цей руський
чоловік займався в Херсонесі перекладом богослужебних книг (отже, це
була вже сформована літерно-знакова система, яка активно функціонувала).
При цьому він змінив так звану протокириличну знакову систему, додавши
окремі літери, зокрема, і відомі з грецького письма. А Кирило
скористався цим напрацюванням.
На
теренах Русі протокирилична абетка існувала ще досить тривалий час.
Лише з початку Х століття після християнізації Київської Русі завдяки
експансії релігійної літератури кирилиця починає витісняти свою
попередницю, хоча ширшого вжитку вона набула вже під кінець ХІ століття.
Таким чином давньоруська
абетка, або „протокирилиця”, проробила довгий шлях як в просторовому,
так і в хронологічному вимірах з території Русі на Балканський півострів
і вже звідти в новому „дизайні” повернулася назад.
Якщо
не брати до уваги таку визначну писемну пам’ятку як Велесова книга,
щодо використання літерної абетки на території Русі наявні свідчення
арабського автора Фахр-ад-Дін-Мубарак-Шаха про один із різновидів
хазарської писемності, яку запозичено в русів. Запозичення було можливим
десь з другої половини VIII століття (н.е.). Науковці засвідчують
(О.Абакумов) про використання грецького унціального письма (літери
відповідають певним цифрам) у формуванні протокирилиці, сліди останньої
можна побачити на стінах Софії Київської (відомі „Софійські графіті”).
Повертаючись
до питання виникнення глаголиці, цілком можливим є те, що всі її знаки
були вигадані (винайдені) Кирилом. Та окремі сучасні дослідники
(М.Волгін, В.Смага та ін.) висловлюють припущення, що загадкова
старослов’янська абетка походить від так званої мови дзвонів. Слід
зауважити про велике значення дзвонової комунікації між різними
громадами в ті часи, яка могла здійснюватися на досить значній віддалі.
Саме по характеру, інтенсивності, силі, частоті тощо передаваних
сигналів люди дізнавалися про важливі події та отримували необхідну
інформацію. Тому, на думку дослідників, літери глаголиці є не що інше як
схематичне зображення розташування дзвонів (їх комбінація) для
видобування того чи іншого звуку-сигналу. Розглядаючи окремі такі
„букви”, для багатьох стає досить переконливим, що висловлена ідея не
позбавлена (принаймні формально) логіки.
Насамкінець
цікавий факт, що в останні десятиліття ХХ століття з’являлися
публікації щодо так званого „Фестського диска”, на якому було знайдено
давні письмена, як гадали науковці, фінікійські. Проте окремі дослідники
стверджують, що надписи на диску, знайденому біля міста Фест, є
давньоруськими (тобто мова, якою ті надписи „промовляють”), навіть
робили спроби їх озвучення.
Гадаємо,
нині важливо знати, що „світло” просвітництва прийшло з письмом на Русь
не з Візантії, а, навпаки, Болгарія фактично отримала письмо від русів.
А те, що своє було примусово витіснено і замінено на чуже, то це є
питанням історично-політичного поступу (чи занепаду) і жодним чином не
пояснюється „темнотою” автохтонного населення України-Руси.
Про
подальший розвиток і функціонування кирилиці та глаголиці написано
достатньо наукових праць. А от питання походження руської
(праукраїнської) абетки залишається відкритим. Досить складно сказати з
упевненістю, наскільки давньою є писемність на нашій землі, лише
розрізнені факти засвідчують про її глибокі корені.
При копіюванні матеріалу посилання на першоджерело обов'язкове
Традиційно
щороку восени значна частина українського суспільства відзначає день
слов’янської писемності та вшановує у зв’язку з цим її „батьків” –
просвітителів Кирила та Мефодія, яких церква долучила до лику святих.
Цей міф, не позбавлений певного ідеологічного забарвлення, досить міцно
закарбувався у свідомості українців. З покоління в покоління
переказувалася така версія, проте замислитися, чим послуговувалися наші
предки до приходу на Русь „моравського” письма, якось не було
актуальним...
Отже, „не
претендуючи на істину в останній інстанції”, звернемося до питання
„батьківства” та власне походження давньоруської (праукраїнської)
абетки. Значна частина науковців пов’язує виникнення азбуки, літерами
якої досі послуговуються окремі слов’янські (але не виключно) держави, з
діяльністю релігійного просвітителя Костянтина (Кирила) Філософа. Так,
середина-третя чверть ІХ століття (н.е.) вважається часом створення двох
абеток, що нині прийнято називати „кирилицею” і „глаголицею”. У
науковому світі побутує думка, що Кирило винайшов саме глаголицю, а
кирилицю використовував, можливо, для літерно-звукової типологізації
першої. Після смерті Костянтина (Кирила) Філософа його учні продовжували
окремі доробки глаголиці, використовуючи при цьому матеріали, залишені
вчителем. Через певні історичні обставини їм довелося перебратися до
Болгарії, правлячі кола цієї країни оцінили значення нового письма.
Практична перевага кирилиці перед глаголицею була досить очевидна, тому
першу навіть зробили писемністю державних органів. Таким чином кирилиця
активно впроваджується не лише в релігійне, але й у світське життя
спочатку Візантійської імперії, а згодом поширюється серед інших земель.
З
огляду на це логічно виникає запитання: якщо Кирило „винайшов” власне
глаголицю, то як до нього потрапила кирилиця? З цього приводу наводяться
свідчення про те, що перебуваючи в Херсонесі вчений знайшов Євангеліє і
Псалтир, написані „руськими письменами”. Зустрів він і чоловіка, який
розмовляв руською мовою та навчив їй і самого Кирила. Цей руський
чоловік займався в Херсонесі перекладом богослужебних книг (отже, це
була вже сформована літерно-знакова система, яка активно функціонувала).
При цьому він змінив так звану протокириличну знакову систему, додавши
окремі літери, зокрема, і відомі з грецького письма. А Кирило
скористався цим напрацюванням.
На
теренах Русі протокирилична абетка існувала ще досить тривалий час.
Лише з початку Х століття після християнізації Київської Русі завдяки
експансії релігійної літератури кирилиця починає витісняти свою
попередницю, хоча ширшого вжитку вона набула вже під кінець ХІ століття.
Таким чином давньоруська
абетка, або „протокирилиця”, проробила довгий шлях як в просторовому,
так і в хронологічному вимірах з території Русі на Балканський півострів
і вже звідти в новому „дизайні” повернулася назад.
Якщо
не брати до уваги таку визначну писемну пам’ятку як Велесова книга,
щодо використання літерної абетки на території Русі наявні свідчення
арабського автора Фахр-ад-Дін-Мубарак-Шаха про один із різновидів
хазарської писемності, яку запозичено в русів. Запозичення було можливим
десь з другої половини VIII століття (н.е.). Науковці засвідчують
(О.Абакумов) про використання грецького унціального письма (літери
відповідають певним цифрам) у формуванні протокирилиці, сліди останньої
можна побачити на стінах Софії Київської (відомі „Софійські графіті”).
Повертаючись
до питання виникнення глаголиці, цілком можливим є те, що всі її знаки
були вигадані (винайдені) Кирилом. Та окремі сучасні дослідники
(М.Волгін, В.Смага та ін.) висловлюють припущення, що загадкова
старослов’янська абетка походить від так званої мови дзвонів. Слід
зауважити про велике значення дзвонової комунікації між різними
громадами в ті часи, яка могла здійснюватися на досить значній віддалі.
Саме по характеру, інтенсивності, силі, частоті тощо передаваних
сигналів люди дізнавалися про важливі події та отримували необхідну
інформацію. Тому, на думку дослідників, літери глаголиці є не що інше як
схематичне зображення розташування дзвонів (їх комбінація) для
видобування того чи іншого звуку-сигналу. Розглядаючи окремі такі
„букви”, для багатьох стає досить переконливим, що висловлена ідея не
позбавлена (принаймні формально) логіки.
Насамкінець
цікавий факт, що в останні десятиліття ХХ століття з’являлися
публікації щодо так званого „Фестського диска”, на якому було знайдено
давні письмена, як гадали науковці, фінікійські. Проте окремі дослідники
стверджують, що надписи на диску, знайденому біля міста Фест, є
давньоруськими (тобто мова, якою ті надписи „промовляють”), навіть
робили спроби їх озвучення.
Гадаємо,
нині важливо знати, що „світло” просвітництва прийшло з письмом на Русь
не з Візантії, а, навпаки, Болгарія фактично отримала письмо від русів.
А те, що своє було примусово витіснено і замінено на чуже, то це є
питанням історично-політичного поступу (чи занепаду) і жодним чином не
пояснюється „темнотою” автохтонного населення України-Руси.
Про
подальший розвиток і функціонування кирилиці та глаголиці написано
достатньо наукових праць. А от питання походження руської
(праукраїнської) абетки залишається відкритим. Досить складно сказати з
упевненістю, наскільки давньою є писемність на нашій землі, лише
розрізнені факти засвідчують про її глибокі корені.
При копіюванні матеріалу посилання на першоджерело обов'язкове
Джерело: http://svyatoslav.org.ua
0
