Історія табору Береза-Картузька (пол. Miejsce Odosobnienia w Berezie Kartuskiej — дослівно «місце ізолювання в Березі-Картузькій») — концентраційний табір, створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька (зараз місто Береза) на території Західної Білорусі як місце позасудового інтернування супротивників керівного режиму.
Декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року. Сьогодні те містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських картах. Утім саме тут розгорнулася одна з найбільших драм україно–польських стосунків другої половини 1930–х років.



Із приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського установився авторитарний режим, відомий як «Санація» (пол. sanacja — «оздоровлення»), що означав «оздоровлення» громадського життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту й зміцнення виконавчої влади. Політична опозиція переслідувалася правовими засобами й силовими методами. Стосовно національних меншостей провадилася політика «культурного придушення», що восени 1930 року переросла в масові репресії проти українського населення Галичини й Волині («Пацифікація»). Приводом для «пацифікації» (умиротворення) послужили численні антипольські акції ОУН (підпали садиб польських колоністів — «осадників», руйнування ліній зв'язку й тому подібне). У ході «пацифікації» застосовувався принцип колективної відповідальності. Підрозділи польської поліції й армії були введені у понад 800 сіл, було арештовано понад 2 тисячі людей, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Українські депутати сейму, щоб не допустити їх участі у виборах, були поміщені під домашній арешт. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських шовіністичних угруповань. Справа дійшла до того, що в 1932 році Ліга Націй засудила дії польського уряду стосовно українського населення.


Діаграма з даними про кількість в'язнів у таборі в Березі Картузькій у 1934—1939 рр.

Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року в центрі Варшави бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, а також заступника керівника організації «BBWR» (пол. Bezpartyjny Blok Wsppracy z Rzdem — Безпартійний блок співробітництва з урядом — неполітична організація, тісно пов'язана з Пілсудським і його рухом «санації», існувала з 1928 по 1935 рік) Тадеуша Голувка.
За два дні, 17 червня, президент Польщі Ігнацій Мосцицький видав розпорядження про створення табору в Березі-Картузькій. Табір відкрили в приміщеннях колишнього картезіанського монастиря. Через цей табір пройшли сотні українців, у тому числі членів Організації українських націоналістів. Зокрема, в 1934 році у Березі-Картузькій перебувало 200 ув'язнених, у тому числі 120 українських націоналістів, 40 членів украй правої польської партії «ONR» (пол. Obz Narodowo-Radykalny — Національно-радикальний табір) і близько 40 членів Комуністичної партії Західної України.
У таборі Береза-Картузька (так само як і в таборі Біла Підляська) дозволялося тримати людей до трьох місяців без суду, винятково за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства. Остаточне рішення про термін ув'язнення залишалося за адміністрацією табору.
Незважаючи на протести політичних сил, що виступали проти режиму «санації», табір існував і надалі, ставши місцем ув'язнення представників лівих організацій і активістів етнічних меншостей — переважно українців і білорусів. Очолював його інспектор поліції Ян Ґреффнер з Познані. Відповідно до польських джерел, у таборі утримувалося до 800 чосіб. За українськими джерелами, напередодні Другої світової війни в таборі утримувалося близько 5 тисяч українців. За радянським даними, до початку 1938 року число ув'язнених перевищувало тут 7 тисяч.
Табір мав дротову огорожу під високою напругою. Арештанти носили полотняний одяг із круглою полотняною шапочкою, на ногах — дерев'яні постоли. У невеликі камери із цементною підлогою набивали по 40 чоловік. Щоб ув'язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти. Долею в'язнів була виснажлива робота й голодний пайок. Жорстоке поводження з боку табірної адміністрації було нормою.[1]
За польським даними, з початком війни проти гітлерівської Німеччини табір було закрито, всіх ув'язнених звільнено, а в таборі утримувалися німецькі військовополонені, а також диверсанти й шпигуни — дванадцятьох із них піддано воєнно-польовому суду й розстріляно.