Стоят ивы длинноволосые,

По стеклу ряби волн запуская.

Моют космы зелёные в озере,

Отражению ладно кивая.

Босоногими девчатами,

Росы зябкие с клевера сбив,

Протоптали их белыми пятами,

И затихли в обличиях ив.

Потревожив туманы рассветные,

Разогнали оврагами их,

А увидев речушечку бледную

Приутихли любуясь на миг.

Ветер локоны их продувает;

Алым светом умывшись зари,

Стоят пышные, сочные павы,

И танцуют под шум осоки.

© Ветер Города

Грохочет грусть, стекая по карнизу,

Сжимает сердце холод пустоты.

Сквозь дождь ночной я точки света вижу,

Но свет чужих огней не дарит теплоты.

Наступит утро и умоет Солнце

Лучами землю и сердца людей.

От ближнего любви моя душа проснется,

Покинув до поры пристанище теней.

За життя якщо у домі май хазяйнувати,

Так і в домі своєму спокойніш вмирати.

Це не тільки тому, що буде то краще,

А тому ще, що з душею прощатися легше.

В хаті рідній сповідатись, причаститись чинно,

За гріхи свої просити Божого спасіння.

А в дорозі, не дай Боже, на путі конатись,

Помогай но Боже дому, хворому дістатись.

Та й нажите за життя до ладу привести

Одписати що кому, як дізнали честі.

Та й чужа земля сира не всякому гожа,

Все ж могила коло хати більш люду пригожа.

Та якщо вже подорожнього смерті придаси

То спаси же Боже душу і гріхи прости.

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

Тяжко тужу йдучи лісом, між гори й долини,

Смутний ходжу, серце краю, без мої дівчини.

То й далі блукати, чи все ж завітати до її подвір’я,

Дарма душу свою одягати в дум тяжких ганчір’я.

Неси мене мій конику бистрою стрілою,

Через ночі, через темінь, до моєї зорі.

Зупинюся на порозі та попрошу Бога, милую бачить,

Аж он моя мила, сидить у віконечка, і тихенько плаче.

Сидить моя ясна, про мене не відає, до вітру говорить:

«Вітре бистрий, вітре власний, де мій милий ходить.

Як по мні його думки нехай мчить до хати,

Як забув, то Бог суддя і Пречиста Мати»

Ми ж то присягали, рученьки давали, щоб не забувати,

Я обітниці не зраджу, буду вік кохану свою милувати.

Із рукописного збірника бібліотеки Музею Чарторийських.(кін. XVII ст)

адаптація  © Ветер Города

Це якось дивно… і літо співає,

А мою голівоньку смуток покриває.

Хвилями прозорими нагортає спека,

Й серденько тріпоче мов битий лелека.

З поламаними крилами бідне хоче лету,

Та земля тримає, не пускає в небо.

Клигає, сердешне, жовтими полями,

Людом що заповнені, всипані снопами.

Ті снопи з вшетечності в’язані нахабством,

Люд над ними труситься, граючись у панство.

Скрикують нервово, махають ціпками,

І лелеку бідного гонять долинами.

А воно ж покинуте шкутильгає й далі,

Й тілько Бог єдиний його зберігає.

Та як Бог відверне то згине між звірами

Покинуте серце з забитими крилами…

© Ветер Города

Зупинися хто йде мимо,

Прочитайте цю новину!

Чи є в Луцьку краща дівка,

Аніж ключникова жінка?

Хоч і вік сурйозний має,

Та розпусти не минає.

Вся в убранстві дорогім,

А гріха! то повен дім.

Геть пожертви й молитви,

Тільки б в домі парубки!

Щойно з двору чоловік –

Як молодчик на поріг!

З ними гамір і розмови –

Не вертайся муж до дому.

Ген ти муже необачний!

Відкуйдохай її смачно:

Вимаж гноем з під хортів,

Мо й повиженеш чортів;

Чи кийком її здобудь,

Най забуде про весь блуд.

Ян Жоравницький — луцький шляхтич. Учився в Жидичині. Служив у луцькій міській канцелярії. Протягом двох років судився за маєтності із своїм братом Олександром Жоравницьким — ключником і городничим Луцька. За участь у наїздах і за вбивство королівського секретаря Балтазара Гнівоша в селі Свинюхах, Яна Жоравницького було засуджено на смерть і страчено 1589 р. До нас дійшов єдиний вірш Яна Жоравницького — «пашквіль» на дружину його брата Олександра.

«Хто йдеш мимо, стань годину...». Цей побутовий «пашквіль» Ян Жоравницький написав 1575 р., і він протягом кількох днів розійшовся по всій Волині. Як свідчить О. Левицький, вірш став приводом до судової справи і був записаний в актові книги луцького і володимирського судів, завдяки чому він і дійшов до нашого часу.