Що зі мною коється?

Що зі мною діється?

Хочеться спинитись,

А душу несе..

Хоче їй щирості,

Хочеться їй вірити..

Омани боюсь..

Привіт!

Привіт…

Я стільки тебе чекав…

Я марила так тобою…

Ти йдеш? У слід

Залиш хоч надій причал.

Пробач, що здалась без бою…

Зажди! Не йди!

Я так й не сказав тобі,

Як довго чекав на тебе…

Поклич… Вкради…

Сховай мене від дощів,

Хай сердиться хмарне небо…

Ти чуєш стук?

Це серце моє з грудей

Вистрибує – ти зі мною…

Сплетіння рук…

Я п’ю аромат плечей…

Бажання знов пеленою…

Відчуй! Бажай!

Я хочу для тебе лиш

і дихати, й мріяти, й снити…

Не відпускай!

Не можу…

Не мій…

Залиш

хоч мрію тебе любити…

Наллю у келих терпкого вина
Напівгіркого – як життя чи доля.
Ви не подумайте, я п’ю, ні, не одна, –
Зі мною ніч і зір ясних доволі.

Напівпорожній келих пригублю,
Смакуючи краплинами самотність,
І що комусь люблю чи не люблю? –
Байдуже. Навіть сни зі мною згодні.

В вікні спітнілому сльозити буде ніч
І умиватись в місячнім проміння,
Торкнись думок, очей моїх і пліч
Своїм теплом крізь дотики осінні.

Почуй мене, в політ мене візьми,
Бо я без тебе гасну і німію.
Я п’ю вино, щоб вмити ним думки…
Знайди, прошу, мене моя надіє!

Вдихну осінні пахощі, до дна
П’ючи цю ніч бажану і нестримну.
Ви не подумайте, я п’ю, ні, не одна, –
І повний мій бокал наполовину.

Проснусь. Зісковзну тихо з ліжка
Босоніж пройдусь по кімнаті,
Відкрию вікно, занавіску
Й потону в нічнім ароматі…

В ліхтарно ледь тусклому світлі
Дивитимусь сонно на місто,
На зорі до блиску розквітлі,
На сліз горобини намисто.

Полину із вітром осіннім
Дерев цілувати волосся
І в місячнім диво-промінні
Я тиші нап’юсь стоголосся

Лиш міста вогні в видноколі
і ніч свою казку сплітає…
Як гарно! І ти мимоволі
всміхаєшся й все забуваєш…

Знов спішимо. Куди? Навіщо? Тишком,
без лишніх запитань, без віри в час…
У суєті в  буденно-сіру книжку
записуєм штрихи банальних фраз…

Проблеми вічні. «Треба», «швидше», «мушу»,
мільйони справ, у голові бедлам…
Встигаєм все… Лише заглянуть в душу
чомусь завжди бракує часу нам.

Встигаєм все… Лиш ніколи зазвичай
почути найдорожчі нам уста
і витерти сльозинку із обличчя
тих найрідніших, що для нас – життя.

Ніяк не встигнем в вихорі емоцій
сказати їм таке просте «пробач»,
а потім знов втрачаєм віру й спокій
і все приписуємо смузі із невдач.

Знов спішимо… А, може, все ж нам варто
спинитись – не запізно б лиш було,
бо що життя – маленька долі карта,
і та легкозаймиста як на зло.

Для усмішки не треба так багато,
Для радості не треба зір озерце, –
Лише навчитись миті відчувати,
Що стукають із ними в наше серце.

Для струн душі смичка із чар не треба,
І магій слів не потребує щирість,
Із них весь світ малює пісню неба,
Із них життя складає слово «милість».

Для щастя зайві барви веселкові,
Не треба подарунків для кохання,
Вони самі – великий дар Любові,
Лиш берегти їх треба як востаннє.

Когда я смотрю вниз, в открытое окно, что я вижу?
Что смысла нет...

Когда человек кончает жизнь самоубийством, все друзья, знакомые, родственники, сотрудники в шоке. Они не понимают почему так произошло- не было причин! Этот человек был всегда жизнерадостен, улыбчив, не имел никаких серьезных проблем... да и видимых причин так поступить...

Может причин и вправду не было. Просто человек не видел причин. Причин дальше жить...
Отчаянье.
Не дай Бог, быть им захлестнутым. Когда страх смерти, инстинкт самосохранения побеждает желание смерти, невиденье счастливого будущего для себя...

Когда меня одолевает отчаянье, когда не вижу причин жить я смотрю в открытое окно.
Что я вижу?
Что смысла нет... прекращать борьбу за свое счастливое будущее. Я придумаю новую причину улыбаться завтра, и обязательно узнаю в чем же этот смысл есть.
                                                                                  тортика кусок)))

Я у тобі залишуся лиш спомином
солодкої роси і прісних губ,
я розіллюся солов’їним гомоном
і твоє тіло прагнутиме згуб.

Я озовуся в серці твоїм тишею,
що заховалась в м'яті й спориші
і зацвітуть в тобі душею-вишнею
прості, та щирі всі мої вірші.

Я буду тліти у тобі бажаннями,
хоч ти й мене в собі не впізнаєш,
та я – це ти, з смішними запитаннями,
з дитячими очима, що без меж.

Та я –це ти… і іншого не прагну я,
й не хочу бути іншою, о ні!
бо у тобі якась нестримна магія,
яка весь світ пробуджує в мені.

Пришла домой с работы… уставшая, глаза вылетают с орбит из-за того, что все 9 рабочих часов перед  компом…  

Ммм…  чашка любимого зеленого чая с жасмином… теплые шерстяные носки… в квартире дубарь… включаю компьютер – фейс бук, контакт, почта. Хорошо, что с одноклассников и моего мира удалилась- времени меньше на инэт уходит. Тааак… что тут у  нас? Пару сообщений. Ага… да ладно? Ох ты- какие фоточки. Классные, но я не рискнула бы такие откровенные выложить в контакте. Или…   ой какое видео классное… Это же летом 2007 (или 06 ?) снимали… приятно вспомнить. Все – дружеский долг выполнен- с днем рождения всех поздравила, фотки откаметила, попереписовалась с  тем, кого давно не видела…

Какой милый  и невинный самообман- как будто со всеми поддерживаешь отношения, но и в то же время- почти ни с кем из длиннющего списка друзей близко на самом деле не общаешься…  да, раньше было больше причин увидеться- иначе никак не свяжешься…

Глупо, когда с соседями общаешься по интернету…  Хотя, я вас прошу, какое общение? Так обмен общими фразами: «как дела?»- «норм. а у тя?»-«спс. тоже хорошо» Замкнутый круг: интересуешься всем поверхностно, стаешь поверхностной личностью, не вникающей ни во что глубоко, … но так же всю жизнь можно так поверхностно прожить, особо не над чем не напрягаясь… И как итог:  ты взвешен и найден слишком легким…

Эээ… вроде чуток посидела, а ночь уже глубокая и мысли путаются…  Айда в мягкую постельку- ни на что больше сил нет (только на и-нэт)))         

     02. 2010                                                                                 искренне ваша   тортика кусОК

Нет смысла ворошить угольки угасших чувств. 

Их залило ливнем горьких слез и они больше никогда не вспыхнут ярким пламенем.

Они отгорели свое и теперь требуют покоя.

Не стоит пытаться их выбросить ибо они являются частью жизни.

Просто не трогать, а время само укроет их пеленой забвения.

А потом будет новый огонь....