Ось уже майже новий день і всілякі думки лізуть в голову. Як хороші, так і не дуже.
Останнім
часом думається про час (вибачте, за тавтологію). Цікаво, коли до нас
приходить розуміння, що це таке, "час"? В ранньому дитинстві Ти
насолоджуєшся дотиками, емоціями, Тобі не відомі такі поняття як
грубість, нещирість, брехня, зрада ... Все, що Ти відчуваєш, це емоції.
Тому й саме життя здається послідовністю нескінчених емоцій :
позитивних і негативних. Ти йдеш в школу, бо так треба, любиш батьків й
завжди радієш їхній присутності, й ніколи не замислюєшся над плином
часу. Перший клас, третій, шостий ... Кілька табелів й грамот у
шухляді. Потім Ти просто усвідомлюєш,
що рано чи пізно, але Ти помреш і це все закінчиться. Але істинний
зміст цього доходить не скоро. Життя тепер як послідовність речей, які
хочеться й не хочеться виконувати, як набір друзів і інших не хороших
людей. І батьки ... які з кожним днем втрачають авторитет у Твоїх очах.
Але життя приносить задоволення. Повна визначеність і сукупність правил
: батьків поважати, батьківщину любити, їсти все, що дають, робити
домашнє завдання й не говорити матюків. А час іде. Десь майоріє
закінчення школи, мимо пропливає перше невзаємне кохання, з'являється
думка, що правила можна порушувати. Й Ти пробуєш заборонений плід : з
Твоїх вуст злітають злі фрази, про наслідки яких Ти навіть не
задумовувся, батьки здаються для Тебе нічим не кращими за інших
знайомих людей, сигарети, алкоголь, дівчата. Й тут Ти говориш собі - я
не хочу втратити себе справжнього. В цей момент Ти чітко віриш в те, що
Ти знаєш ким Ти є й до чого прагнеш. Університет. Нові люди, нове
ставлення, нові правила, все та ж визначеність у вибраному шляху.
Перший раз в голову в'їдається думка - а може я щось роблю не
правильно? З допомоою алкоголю та друзів її так легко позбутися. Часу
вистачає на все й життя перетворюється на процес маневрування між
дозволеним й не дуже. Головне здати сесію, чи ти так? Депресія, вірші,
важка музика з іншого боку, пари, веселі друзі, класна компанія, драм,
алкоголь з іншого. Навіщо задумовуваватися над чимось серйозним? І тут
щось міняється ... Хтось знаходить роботу, хтось кохання, у когось
навіть вже весілля й діточки. А ТИ? Що в цей час робиш Ти? Хіба Ти
розумієш, що кожна втрачена хвилина - це реально втрачена хвилина? Що з
кожним моментом Ти відстаєш від когось, хто в цей час щось робить, щось
творить, щось відчуває? Ні, він ще впевнений, що не втратив того
справжнього і все буде в порядку. Хоча рамок й точної послідовності
правильних дій ніхто не знає й точно ніхто не підкаже. Перша робота.
Перші мізерні гроші. Перший вітерок в бумажний будинок під назвою "моє
розуміння життя й куди я рухаюсь". Перше велике взаємне кохання, яке
так легко знищити. Розуміння, що ці всі речі цікаві Тобі і тільки Тобі.
І батькам, і родичам, і як не прикро це говорити, але й найближчим
друзям, на всі Твої думки не те, що начхати, а їм просто нейтрально. Це
ж не їхнє життя. І правильно. Й тут ти згадуєш про втрачений час, й
намагаєшся щось змінити. Нова робота, нові обставини, нові можливості.
Батьки вже просто як сусіди. Гроші, які змінюють людей. Заздрість,
підтримка, повага, зневага, розуміння. Відсів Твого оточення, природній
відсів. Всього вже так багато, а Тебе так мало. Й час. Час, який вже
реально просто не спинити. Це не пауза у ВінАмпі, а реальні секунди,
які втікають. Питання ж "куди?" правда буде риторичним? І кожного
ранку, прокидаючись вранці, задаєш питання "навіщо?", а потім
знайдуться 1000 речей, які змусять Тебе забути про те, що Ти живеш й
перетворитися на машину, яка наче вірить, що несе якийсь сенс в це
життя. А чи є сенс? І не врятують ні гроші, ні дівчата, ні друзі, ні
віртуальний світ. Від власного Я вже не втекти. А той справжній Ти вже
згубився з плином часу. Назавжди. Велком ту ріал ворд ...
