Чорне море, Чорне море, гей! Гарне море, гарне море, гей, гей! Чорне море, гарне море, а все єдно Чорна Гора, Неня моя Чорна Гора, гей, гей, гей!

Ніхто не зна, ніхто не зна, гей, гей! Де сховався месяц не зна, гей, гей! Гей, стріляй моя рушниця, щоб почула моя киця, Неня моя Чорна Гора, гей, гей, гей! Гей, стріляй моя рушниця, щоб почула молодиця, Неня моя Чорна Гора, гей, гей, гей!      Чекай куме, чекай куме, гей, гей! Курнєм куме, курнєм куме, гей, гей! Тіто-мріто, марґаріто, ми із кумом два бандіта, Знає неня Чорна Гора, гей, гей, гей! Тіто-мріто, марґаріто, ми із кумом два бандіта, Знає неня Чорна Гора, гей, гей, гей! Чуєш Іване, мій сине, гей, гей! З полонини пісня лине, гей, гей! Я ніколи і нікому не віддам рідного дому, Знає неня Чорна Гора, гей, гей, гей! Я нікому і ніколи не віддам ці гори-доли Знає неня Чорна Гора!..

Якби знав я чари, що спиняють хмари,  Що два серця можуть ізвести до пари,  Що ламають пута, де душа закута,  Що в поживу ними зміниться отрута!  То тебе би, мила, обдала їх сила,  Всі би в твоїм серці іскри погасила.  Всі думки й бажання за одним ударом.  Лиш одна любов би вибухла пожаром,  Обняла б достоту всю твою істоту,  Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, —  Тільки мій там образ і ясніє й гріє…  Фантастичні думи! Фантастичні мрії!    

Якби був я лицар і мав панцир добрий,  І над всіх був сильнй і над всіх хоробрий,  Я би з перемоги вороги під ноги,  Що мені до тебе не дають дороги!  Я б добувсь до тебе через мури й стіни,  Я побив би смоки, розметав руїни,  Я б здобув всі скарби, що їх криє море,  І до ніг би твоїх положив, о зоре!  Де б тебе не скрито, я б зламав верії.  Фантастичні думи! Фантастичні мрії! 

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,  Що співа і плаче, як біль серце тисне,  Що будуще бачить людське і народне,  А в сучаснім блудить, як дитя голодне,  Що із неба ловить зорі золотії,  Але до дівчини приступить не вміє, —  Ідеали бачить геть десь за горами,  А живеє щастя з рук пустив без тями  І тепер, запізно, плаче і дуріє —  Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

( Іван ФРАНКО )

Тричі мені являлася любов.  Одна несміла, як лілея, біла,  З зітхання й мрій уткана, із обснов  Сріблястих, мов метелик, підлетіла.  Купав її в рожевих блисках май,  На пурпуровій хмарі вранці сіла  І бачила довкола рай і рай!  Вона була невинна, як дитина,  Пахуча, як розцвілий свіжо гай.  Явилась друга — гордая княгиня,  Бліда, мов місяць, тиха та сумна,  Таємна й недоступна, мов святиня.  Мене рукою зимною вона  Відсунула і шепнула таємно:  “Мені не жить, тож най умру одна!”  І мовчки щезла там, де вічно темно.  Явилась третя — женщина чи звір?  Глядиш на неї — і очам приємно,  Впивається її красою зір.  То разом страх бере, душа холоне,  І сила розпливається в простір.  Спершу я думав, що бокує, тоне  Десь в тіні, що на мене й не зирне, —  Та враз мов бухло полум'я червоне.  За саме серце вхопила мене,  Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,  І смокче кров, і геть спокій жене.  Минали дні, я думав: наситилась,  Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!  Вона й мене на хвилю не пустилась,  Часом на груді моїй задріма,  Та кігтями не покида стискати;  То знов прокинесь, звільна підійми,  Півсонні вії, мов боїться втрати,  І око в око зазира мені.  І дивні іскри починають грати  В її очах — такі яркі, страшні,  Жагою повні, що аж серце стисне.  І разом щось таке в них там на дні  Ворушиться солодке, мелодійне,  Що забуваю рани, біль і страх,  В марі тій бачу рай, добро єдине.  І дармо дух мій, мов у сіті птах,  Тріпочеться! Я чую, ясно чую,  Як стелиться мені в безодню шлях 

І як я ним у пітьму помандрую.

Іван ФРАНКО