хочу сюди!
 

Людмила

56 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 44-57 років

Замітки з міткою «моя поезія»

Срібні душі

Розливається Чумацький шлях

В небесах сріблястою доріжкою.

І малює срібні квіти в снах

Дівчина з сріблястою усмІшкою.

 

Срібні мрії срібнокрилий птах,

Мов перлинки зоряні збирає.

І відносить їх в той срібний край,

Де тривоги та журби немає.

 

Тими мріями засіє він лани,

Срібним дощиком їх буде поливати.

І колоссям срібним заколишуться вони.

Прийде час плоди на землю повертати.

 

Та із сотень мрій лиш одиниці проростуть,

Й плід принЕсе зоряне насіння.

З тих сердець, де віра і любов живуть,

Де натхнення є і устремління.

 

Срібні ниточки незримо на землі

Нас з небесною Вітчизною єднають.

Срібну чашу найдорожчої душі

Срібний Ангел срібним сяйвом наповняє.

Не засмучуйте своїх Ангелів

Сірими холодними краплинками

По вікні моЇм стікає літо.

Плачуть Ангели небесними сльозинками,

Хочуть бруд із душ людських омити.

 

Тихим голосом душі до нас звертаються,

Від біди крилом могутнім захищають.

Із дітьми малими вони граються,

І до них відкрито промовляють.

 

У хвилини смутку та тривоги

Віру в серці зберегти допомагають.

І прохання вірних душ несуть до Бога.

Тим, хто просить, завжди поміч посилають.

 

Чому ж люди своїх Ангелів не чують?

Чи ж настільки їхні душі зачерствіли?

Світ ілюзій і примар собі будують,

В задзеркаллі свого его заблудили.

 

Дуже часто люди Ангелів втрачають,

Самовільно відрікаючись від Бога.

Та в нікчемності своЇй, на жаль, не знають,

Що у вічному страхУ застрягне їх дорога.

 

І чому свій хрест життєвий люди відкидають?

Найцінніший дар небес у себе відбирають?

Від хрестів життєвих так вони втікають,

Та в мільйони раз страшніші муки їх чекають.

 

І нема НІЯКОГО для цього оправдання,

Кожному дається за його ж гріхи страждання.

То ж чому так важко людям душу очищати,

І так легко все навкОло своїм злом вбивати?

 

Чому дітям своїм рідним, ангелам невинним

Залишають люди в спадок лиш одні терпіння?!

Хоронителів небесних знати не бажають,

І свою людську подобу назавжди втрачають.

 

Хочеш Ангела почути? То звернись до нього!

Як дитина, з щирим серцем проси допомоги!

На твоЇ палкі молитви він завжди чекає.

І у будь-якій потребі руку простягає.

 

І тоді нестримна радість серце огортає,

А душа подячну пісню разом з ним співає…

Зупинилися сльозинки… То ж радіти треба!

І веселку вже малюють Ангели у небі.

Через терни до зірок


Я відчуваю тебе душею.

В моєму диханні ритм твого серця.

У мою долю упав ти зорею,

І срібним морем у ній розлився.

 

У нашому світі усе проминає.

Час швидко біжить, залишаючи втому.

А я твоє серце в долонях сховаю,

І не віддам його більше нікому.

 

А я нашим мріям не дозволю розбитись,

Бо шлях до них був через терни колючі.

Упасти, щоб встати! Й на зорі дивитись!

З цим гаслом долали життєвії кручі.

 

Твій смуток – то моя печаль,

Твоя усмІшка-щастя мого серця.

Я твоїм лагідним турботливим рукам

Довірила б, напевно,цілий всесвіт.

Листи до неба

Вона писала листи до неба

На білих аркушах свого серця.

Одне лиш знала – повірити треба

У те, що доля їй ще посміхнеться.

 

Без адрЕси і без адресата…

Світлий Ангел за ними приходив.

Для дитини своєї крилатої

Він розраду завжди знаходив.

 

Поцілунком він лист запечатував,

Білосніжним крилом підписував.

Чи ти віруєш-душу запитував?

Й УСТРЕМЛІННЯМ ЇЇ УКРІПЛЮВАВ.

  

Була доля до неї жорстокою.

Мрії стали болючими ранами.

Та не прагнуло серце спокою

Під життєвими ураганами.

 

І так часто злими насмІшками

Аж до болю її бичувала.

Відчувала душа себе грішною,

Й оправдання собі не шукала.

 

Лиш потоками сліз покаЯння

До світанку вона вмивалася.

Вже не було ні мрій, ні бажання,

Тільки віра одна зосталася.

 

І прийшла тоді відповідь з неба –

Більша в тисячі раз, ніж просила…

На землі цій найвища потреба –

В серці Бога живого зустріла.

 

Волошковий погляд

Твої очі зливалися з небом,

Такі чисті, безмежні й прекрасні.

Всі волошки на землі з’єднати треба,

Щоби описати колір щастя.

 

Скільки раз в тій блакитній ніжності

Я себе, як у морі, топила.

Захлинаючись хвилями пристрасті,

Щораз глибше тонути хотіла.

 

Одурманені запахом квітів,

В небі синьому ми розчинились.

Поза межами цілого світу

Наші сни кольорові здійснились.

 

Чи це мрія? Чи, може, реальність?

Тут між ними кордону немає.

Лиш за все це безмежна вдячність

З мого серця в твоЄ витікає.

 

Увірвавшись в волОшковий погляд,

Засвітила у ньому бажання.

А в душі віддзеркалились зорі

Синьоокого мОго кохання.

Квітка


Спомини омріяного літа,

Ніжні дотики рожевого світанку –

Все кудись забрав холодний вітер,

Слід байдужості залИшивши на згадку.

 

Посеред зими блакитна квітка

Паростки у двох серцях пустила.

З дня у день небесним своїм цвітом

Їм дорогу до весни стелила.

 

У веснянОму сонечку купалась,

І віддалАсь в палкі обійми літа…

Та в  простоті своЇй не сподівалась,

Що воно захоче її цвіт до тла спалити.

 

ПелюсткИ її порвав байдужий вітер.

Незабудкою її назвали люди.

Із зими через весну прийшла до літа.

Тільки осені в її житті уже не буде…

Усмішка


Поверни мені моЮ усмІшку,

Я без неї мріяти не вмію.

І розбав її своєю хоч би трішки,

Бо інакше вона сЕрця не зігріє.

 

Поверни…Мені без неї важко.

Сум не можу із душі прогнати.

Та вона в твоїх руках, неначе пташка,

Пригорнулася й не хоче відлітати.

 

То й нехай залИшиться у тебе,

Головне, щоб ТИ міг посміхатись.

Задля твого щастя, якби було треба,

Я б мільйони посмішок змогла віддати.

Намисто

Зорепадною літньою нічкою

І зорею досвітньою ранньою,

Невгасаючою диво-свічкою,

Серця мрією полум’Яною,

 

Поцілунком палким нестрИманим,

Позолотою неба вечірнього,

ВеселкОвими перелИвами,

Срібноцвітом кохання вірного,

 

Різнобарвного літа краплинкою

Я у морі очей твоїх розчинЮсь.

Перламутровою перлинкою

У намисті твоєї душі залишУсь.

Прощання з весною

У відблиску ранкової зорІ

Травневий день свій шлях розпочинає.

І світлим променем веснЯної пори

Він нам у літо двері відчиняє.

 

Прощається із нами вже весна.

Дарує нам останні дні яскраві.

“Ще зачекай…” Але не слухає вона.

Порушувати часу хід не має права.

 

Так швидко й ніжно по землі пройшла,

Та слід у серці все ж зуміла залишИти.

І дощиком рясним заплакала вона,

Віддаючи нас у палкі обійми літа.

 

Усю красу свою й тепло нам віддалА.

Й квітучим кИлимом  наш рідний край встелила.

Віночки щастя і любові нам сплела

Й веселкою у душах розчинилась.

Наш день

Доторкнись до моїх вій вустами.

Розбуди своїми ніжними словами.

У очах твоїх, як в морі розчиняюсь.

З кожним днем я все сильніш тебе кохаю.

 

Ти не зважай, що непогожі дні бувають.

Лиш знай, що Ангели про нас не забувають.

Вони лампадки наших душ оберігають.

Вогонь сердечний зберегти допомагають.

 

Уже не раз нас злі вітрИ ламали.

З усіх сторін хмари розлуки наганяли.

Спокуси хвилі нас скорити не зуміли.

Вони ще більше почуття наші скріпили.

 

Прокинулась із думкою, що ти у мене є.

Від неї тепло й затишно в душі моїй стає.

Ще один день з твоїм ім’ям розпочинаю.

Я з кожною секундою міцніш тебе кохаю.