хочу сюди!
 

лариса

51 рік, риби, познайомиться з хлопцем у віці 35-50 років

Замітки з міткою «московія»

Росія - це...

Росія - це не нація, росія - це не країна, росія - це терористична організація №1.

І не варто казати, що винен виключно містер hujlo. Мільйони людей, які населяють територію під назвою росія і підтримують політику свого царька-чекіста теж винні.

355 річниця Конотопської битви. Перемога над московитами.

Пороху час подумати, як він закінчить своє правління. Для рішення в нього залишилось часу до 22-00 сьогодні, бо інакше гнати його будуть вже далі Ростова...


Кругообіг кадирівців у природі.


Наче щось роблять і видно результати, але може час зупиняти цю всю погань на кордоні і дати спокійно жити Донецькій та Луганській області? Поки влада тільки обіцяє: закриємо кордон, введемо візовий режим і тд. і тп. Якщо відверто, то розчарований всіма, хто при владі.

І знову московський псар підсипав грошенят в корито своїм свиням

"Украина это даже не государство,
 а так называемый украинский язык 
не язык, а наречие"
Президент Росії В. Путін

Репліка читача
І знову московський псар підсипав грошенят в корито своїм свиням

                 Ні для кого не секрет, що Москва виділяє шалені кошти на диверсійні заходи в сусідніх країнах та ще й вихваляється цим неподобством на весь світ. А московські диверсанти підгодовані цими грошиками, оголосили Україні справжню інформаційну війну не на життя, а насмерть. Ці "рєбята" зовсім сказилися і не відчуваючи ґрунту під ногами вискакують навіть на трибуну Верховної Ради і причмелено верещать, що ми, Українці: "- эта фашісти, бандєравци" і взагалі :"предатєлі і дуракі..."

                 А один низенький депутатик, від горшка два вершка, та ще й кривоногий - з партії україноненависників, ну, той, що постійно бігає по всіх телеканалах з переляканими очима, як при геморої і заявляє: "- чта он разв'йол хахлов как катьят і чта он будет гаварить тока па-рускі". Ось такі вибрики "рускіх" можна почути в Українському парламенті: - напевно пацан об'ївся московськими грошиками, ну й понесло дурня...

                 Що цьому злодюжці з поваги до Українського народу, чи до Конституції суверенної держави!? І ти йому хоч кілка на голові теши, а воно: - "будєт гаваріть с хахламі тока па-рускі" - в чужій хаті...

                 Ось тут і проясняється де в чорта проростають ріжки, бо з цієї заяви вилазе на Світ Божий поняття: - "загадачнасті рускай душі" - у вигляді звичайнісінького свинячого рила!

                 А у нас в Україні це "маасковское паанятіє" перекладається на нормальну мову ще простіше: - "пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл!" 

                 Ми добре обізнані з тим, що в Росії не можна отримати бодай хоч найменшу посаду без знання "рускава язика".

                 Десятки міліонів Українців, які мешкають в тій же Росії, сумлінно вивчають"рускій язик", бо Українці  - це законослухняні громадяни. 

                 А ось москалі, навпаки, суворо забороняють на своїй території всі Українські школи та церкви, а натомість в нас, в Україні, вони розплодили "рускіх" шкіл і церков, як на собаці бліх. Де ж та правда!?
Чому така вопіюща несправедливість та нерівноправність між нашими націями?! 

                 Наприклад, в Німеції, та й в усіх інших країнах світу не влаштуєшся на роботу навіть двірником не знаючи державної мови. 

                 То чому ж ці "рускаязическіе" нахаби вимагають в чужій для них, країні "втарой гасударствений язик" - читай перший?!

                 А відповідь дуже проста, - ось де собака зарита: -"рускіє" хочуть від нас, Українців, щоб ми були вдячні їм, за небачені в історії людства, голодомори, які вони вкупі з іншими злочинцями, організували на Україні, за найперші в світі дитячі концтабори, "для детей врагов народа", за масові розстріли, за грабежі та виселення з рідної землі мирних людей: Українців, татар, казахів, литовців, латвійців, чеченці та безліч інших.

                 За 300 літ "рускай" окупації України москалі винищили, за підрахунками всесвітньовідомих вчекних, бульше ніж як 100 міліонів Українців. - Ось за це вони і вимагаюить любові до "рускаязичія".

                 Тримай торбу ширше. Зараз ми, Українці, покинемо в своїй хаті варене й печене і, задравши штани кинемося любити "рускіх" за їхні подвиги. 

                 Ну, звичайно, як добрі християни, ми дійсно, по-справжньому "любимо "рускіх". Чого вже там гріха таїти...А "любимо" ми їх так само палко, як "люблять" руска-савецкіх асвабадітєлєй" у всіх країнаї Європи і взагалі, всюди, - де вони тільки не шлялися. "Любимо" - та й годі!

                 Любов зла - полюбиш і козла: - як тільки відхлинула "руска-савєцкая" орда зі Східної Європи, яку вона окупувала після Другої Світової війни - так зразу всі країни, де топтався "рускай" чобіт, тут же, негайно, - викинули на смітник всі памятники "руска-савецкім асвабадітєлям". 

                 На що вже болгари були прихильні до "рускіх" - та й ті потрощили в друзки памятник сумнозвісному "савєцкаму Альше-асвабадітелю", але це здалося їм замало - так вони, болгари, взірвали ще й велетенську гору, на якій він стояв. Ха-ха-ха! Ото любов! І я розумію...!

                 Але всі ці "дєлішкі скарботниє", "руская" преса та їхні прихлєбатєлі, потупивши очі, скромно замовчують. Вони добре розуміють, що шила в мішку не сховаєш і тому, щоб прикрити одну брехню, вони брешуть іншу: - і розхвалюють на весь світ свої ракетки та бомбочки, хоч насправді мали б землю гризти та просити вибачення за свої злочини. 

             Та ба: -"рускіє" з цього всього не роблять ніяких висновків. Та і не хочуть робити. 

             Одним словом: - "кацап - є кацап!". І натура в нього така, що йому хліба не давай, а дай тільки потоптатися по гідності сусідів. То чи не настала пора сказати свині, що вона свиня?! І що місце їй в "маасковскаму" свинарнику, а не в нашій хаті.
 
                Росія все рветься якось припнути Україну до "савместних савецкіх праздніков". Хочеться москалям "випіть да пагулять". А після цього їх , як завжди, - тягне до філософії, типу: "как нам абустроїть Расею", - і звичайно ж, за чужий рахунок. Але ми дивимося на їхню "Расею"і їхні "празднікі" українськими очима і не бачимо причини веселитися, бо сумно на душі: - 

                 Ми таки добре памятаємо, як тричі прокляті "рускоязическіє" комісарики посилали на смерть, під кулемети німецьких ДОТів наших неповнолітніх хлопціві яким, замісць зброї, давали в руки по пів-цеглини: 
Протри очі та почитай про це в геніального Українця - Анатолія Дімарова. 

                 Але ж хіба треба позичати в Сірка очі, коли вони вже давно позичені і перепозичені..

                 Половину моїх родичів під час ІІ Світової, вбили німецькі есесівці, а другу половину вбили "рускосовецкії" КПССівці, а тих, що залишилися, - замордували в "савецкіх, рускоязическіх лагерях смерті".

                 То в кого там ще рот відкривається про якийсь "празднік Пабеди девятава мая"! для нас, Українців - це найжахливіший  день скорботи по невинно-убієнним ворогами роду людського. 

                 Так, що, "таваріщ презідент Расеї - В. Путін", не з руки нам, Українцям, влаштовувати на похоронах - танці: - не по людському це, і не по Божому. А якщо в вашому "калхозе" думають інакше, то в нашій, Українській, своїй хаті, як сказав наш великий Батько Тарас Шевченко: -"В свої хаті своя  правда, і сила і воля"
                 
Ось тепер і стало ясно: - чому знову московський псар підсипає грошенят в корито своїм свиням.

Слава Нації! Смерть ворогам! Слава Україні!


Олег Їжак 2012 рік м . Київ

На початку 18 століття Московію вважали азіатською державою

Історик Євгеній Наконечний у своїй книзі "Вкрадене ім'я" досліджував історію перейменування Московії на Росію.
"У 17 столітті усі в Європі знали, що Русь - це край над річками Саном, Бугом, Дністром і Дніпром. Зате дику азіатську державу називали Московією, або на німецькому Moskowitien. Після спроби перейменування в Росію і розділення її на "Велику, Білу і Малу" Русь самі московські царі і дворяни довго плуталися в назві. Назва "Московська держава" фігурує в договорі з Данією від 1701 року. У договорі з Реччю Посполитою від 8 червня 1703 звично вживаються терміни "Монарх Московський", "Війна Московська".
На початку 1703 року почала виходити перша московська газета "Відомості про військових і інших речах, гідного знання і пам'яті, що сталися в Московській державі і в інших навколишніх країнах" або як її скорочено називали "Відомості московські". Тільки у 1725 році видання перейменували в "Відомості Російські".
Історик говорить, що цар Петро носився з ідеєю перенесення столиці в Київ. Фаворит царя Олександр Меньшиков вислав до посла в Копенгагені таку директиву: "Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем дворе писано".
"Просто Москву тоді ніхто не знав і вважав її азіатською країною. А до азіатів тоді було відношення негативне. А Русь знали давно. Ось чому, повернувшись з Європи, московський цар перейменував своє царство в Російське, а солдати уперше дізналися, що вони великороси. Допомогло Москві ще і те, що українська Русь(а Україну знали на заході тільки як Русь) була вже під Москвою. Великоросы - це єдиний у світі народ, який до початку 18 ст. не мав своєї назви, а називався московським людом", - говорить історик.
"Буковинський поет Юрій Федькович так писав про це: "Зведено бій під Полтавою(1709), Москалі здобули Русь, їх цар Петро присвоїв собі ім 'я побідженого народу, бере титул царя Русі, - цитує Євгеній Наконечний.

 Юрій СТРИГУН

Джерело

В принципі нам про то відомо, але посилання на чергове наукове дослідження з цього приводу не завадить

Відверто від російського історика

Досить несподівана відвертість російського історика Лева Прозорова, як на мене. До речі, він позиціонує себе як патріот Росії, тим не менш це не заважає йому писати такі речі. 

Уривки з книги Лева Прозорова "Богатырская Русь. Русские титаны и полубоги":

Еще одной важнейшей работой советского периода в былиноведении была книга С.И. Дмитриевой «Географическое распространение русских былин». Тщательно изучив все данные о местах, где были записаны былины, обычаях местного населения и даже его антропологическом типе, Дмитриева пришла к выводу, что сохранившиеся былины связаны только с поселенцами, предки которых пришли из Новгородских земель. «Там, где преобладали низовские переселенцы из Ростово-Суздальской земли, былин нет, это позволяет сделать важный вывод, что в XIV—XV вв. (время усиления крестьянской колонизации) в Ростово-Суздальской земле былин не было». Так, на Терском берегу Кольского полуострова собиратели отметили странность: жители села Поной не знали ни одной былины, в то время как у их соседей былины записывали десятками. Загадка разрешилась просто: в Поное обитала «москва» — потомки выходцев из Ростово-Суздальского Поволжья. Даже века соседства с поморами, потомками новгородцев, не помогли выходцам из московских земель сродниться с былинным эпосом. Русские былины оказались эпосом Новгорода. В Сибири также былины записывали именно там, где жили переселенцы с новгородских краев.

Не все исследователи приняли открытие Дмитриевой — слишком привычны были представления об «общерусском эпосе»...

Другое возражение, выставляемое оппонентами Дмитриевой, сводится к тому, что существовали, мол, и «поволжские очаги эпической традиции». А вот в самом Новгороде и его окрестностях былин, мол, отчего-то не сохранилось. 
Кажется, исследователи совсем позабыли о том разгроме Великого Новгорода, что последовал за завоеванием вольного города Москвою. Н.И. Костомаров недаром назвал это время «новгородской катастрофой» — «от Заволочья и до... немецкого рубежа и до литовской границы рассыпались ратные люди, жгли, убивали, полонили. В строгом смысле нельзя назвать этого войной — войска не встречали сопротивления: били безоружных, безответных, безропотных». После этой повальной резни по целому краю последовало насильственное переселение побежденных на московские земли: «...более тысячи семей купеческих и детей боярских выслали из Новгорода и поселили в Переяславле, Владимире, Юрьеве, Муроме, Ростове, Костроме и Нижнем Новгороде. 
Через несколько дней московское войско погнало более семи тысяч семейств в Московщину, зимой, по морозу, не дав им собраться, не позволив ничего взять с собой; их дома, их недвижимое и движимое имущество — все сделалось достоянием великого князя... 

Так добил московский государь Новгород и почти стер с лица земли отдельную северную народность. Большая часть народа по волостям была выгублена во время двух опустошительных походов. Весь город был выселен. Место изгнанных старожилов заняли новые поселенцы из Московской и Низовой земли. Владельцы земель, которые не погибли во время опустошения, были также почти все выселены; другие убежали в Литву. Остатки прежней народности в сельском классе смешались с новой, наплывшей к ним, московской: не удивительно после этого, что Новгород не так, как кажется, скоро примирился со своей судьбой и забыл о своей старине. Потомство вольных людей, расселенное в чужих землях, не имело корней для воспоминаний о старине, и должно было по необходимости распуститься в массе преобладающей московской народности; а потомство новосельцев в новгородской волости и в самом городе не имело ничего общего с прежней станиной... некоторых, по подозрению, заточил в тюрьму, другим давал поместья в южных и приволжских краях...

 К сказанному Костомаровым можно добавить показания Гербенштейна — о Новгороде: «Народ здесь был весьма образованный и честный, а теперь стал самый испорченный, заразившись, без сомнения, московскою порчею, которую принесли с собой приходящие сюда московиты». О Пскове: «Образованность и мягкие нравы псковитян заменились московскими нравами, которые почти во всем хуже. Ибо в своих купеческих сделках псковитяне показывали такую честность, простосердечие и простоту, что цена товару у них показывалась без запросу, и без всякого многословия ради обмана покупателя» (Цит. по: Плеханов Г. В. История русской общественной мысли. Книга первая. М. — Л.: Госиздат, 1925. С. 91). Дело, как мы видели, было не в «заражении московскою порчею» и не в том, как наивно полагал Плеханов, что «торжество восточных порядков обусловило... распространение восточных нравов» (там же), а просто в смене народа. 
Костомаров исчерпывающе ответил тем, кто сомневается в открытии Дмитриевой. В Новгороде и его окрестностях, «волости», просто физически некому было хранить былины. Добавлю, что после чудовищного разгрома, не побоюсь этого слова — геноцида, описанного им, по Новгородчине прошелся еще мор, а лет сто спустя — опричнина. С другой стороны, «поволжские очаги былинной традиции» возникали именно там, куда московиты выселяли новгородцев. Да и называть места хождения былин в Поволжье «очагами» значит просто вводить читателя в заблуждение — поневоле представляется что-то, сопоставимое с Русским Севером, не затронутым нашествием московской азиатчины...

Московини про Московію

   

Петро Чаадаєв, філософ:

«Де наші московські мудреці, мислителі? В усьому світі лише ми, москвини, не дали культурному світові нічогісінько вартісного, нічого доброго його не навчили. Ми, москвини, не дали жодної творчої ідеї до скарбниці світової культури, нічим не допомогли поступові людської культури. Жодна понад середню вартість ідея не зродилася у нас у Московщині, в московській голові. Щогірше – все, що ми одержували від культурного світу, ми спотворювали, переймали лише зовнішні форми, відкидаючи, або спотворюючи до невпізнання сам зміст

Василь Розанов, філософ:

«Московщина – це потвора, що нею навіть пекло гидилося і виригнуло на землю.»

Іван Тургєнєв, письменник:

«Якщо б Московщина крізь землю провалилася б, то у світі нічогісінько б не захиталося.»

Олександр Герцен, філософ, письменник, публіцист:

«Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну владу у своїх руках, то вони своїм катівством значно перевищать охранку»

«Народ дикунів та виродків людських»

Дмитро Мережковський, письменник, філософ:

«Природна річ: ескімоси їдять сире м’ясо, а москвини катують людей... Лежачого ніде не б’ють. Але у нас у Московщині б’ють, і то з подвійною насолодою »

Василь Розанов, філософ, критик, публіцист:

«Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну. Європі ж ми дали анархістів: П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни і катівства С. Нєчаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд .»

Олексій Масаїнов, письменник:

«Ми,москвини,є народ небезпечний,бо маючи азійську кров,ми жорстокі від природи...Ми москвини є пихаті,заздрі,напівцивілізовані,але зарозумілі,хворі на манію своєї нібито вищості.Ми, москвини, всіх ненавидимо і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишиться наша рідна ЧЕКА .»

Олексій Толстой, письменник

«Русь Московська — це тайга монгольська,дика,звіряча.Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість.Ця Московська Русь з давніх давен була,є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи.”

Олександр Пушкін,поет:

”Мусимо визнавати,що наше громадське життя є дуже сумне.Брак громадського критичного осуду,байдужість до всякого обов*язку,до справедливості,до правди.Цинічна зневага до людської гідності,до нової думки — все це викликає розпач.”

Іван Аксаков,поет,публіцист,громадський діяч:

“Ох,як тяжко жити в Московщині,в цьому смердючому середовищі фізичного і морального бруду,підлоти,брехні,крутійства.Злодійства хлібосольних хабарників,гостинних шахраїв.Добрячих падлюк.Побожних розпусників.Чого ж можна сподіватись від народу який створив і утримує такий суспільний лад.”

Максим Горький,письменник:

“Найяскравішою рисою москвинської національної вдачі є саме жорстокість.Тут говорю не про вийнятки,а про масову психологію,про народну душу,про масову жорстокість з її диявольською вигадливістю.З її я б сказав естетичною вишуканістю.”

Володимир Булгаков,письменник:

«Не народ,а худоба,хам,дика орда душегубів,злодіїв»

Таких і подібних висловів у російської інтелігенції є ще дуже і дуже багато.У статті використано матеріяли журналу "Дзвін”2012 рік число 5-6 сторінка 128 і матеріяли сайту

http://dramatica.org.ua/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C

Про Олександра Невського

   Історики Російської імперії, залежно від поглядів, або із захватом, або між іншим повідомляють читачам про почесне братання Олександра Невського із сином хана Батия — Сартаком. Окремі «літописні зводи» навіть стверджують, що Олександр Невський був «прийомним сином» хана Батия. Гадаю, такі твердження робилися не просто так. Історії факт братання (на крові!) Олександра й Сартака справді відомий. Ось як про цей факт дуже коротко й стримано оповідав історик Л. М. Іумільов: «У древніх монголів був зворушливий звичай братання. Хлопчики або юнаки (це важливо!!! Прошу саме на це звернути увагу. — В. Б.) обмінювалися подарунками (і не лише: різали собі руки, змішували кров з молоком, після чого пили напій по черзі, вимовляючи слова обопільної клятви. — В. Б.), ставали андами, названими братами. Побратимство вважалося вищим від кревного споріднення; анди — як одна душа: ніколи не покидаючи, рятують один одного у смертельній небезпеці. Цей звичай використав Олександр Невський. Побратавшись із сином Батия Сартаком, він став мовби родичем хана і, користуючись цим, відвів багато лиха від російської землі» Усі російські історики в свої оповіді запускали той чи інший «доважок брехні». Іумільов, повідомивши факт братання Сартака з Олександром, скромно промовчав — коли це могло статися, в якому році. Він знав про наявність величезної кількості неправди і міфів у російській історії, однак промовчав. Навіть питання про братання докорінно спотворив.

Шановні читачі, настав час самим подумати й відповісти на запитання, які виникають і на які російські «байкарі» не дають відповідей, тікають від них.

Отже, конкретні запитання: в якому році могло відбутися братання Сартака і Олександра? Скільки років у ті роки було хлопчикам або юнакам?

При цьому нагадую, що, за монголо-татарськими законами, людина в 16 років вважалася повнолітньою, тобто виходила з віку хлопчика і юнака, ставала дорослою.

Послухаймо все того ж Л. М. Іумільова:

«Адже відомо, що Темуджин (майбутній Чингісхан. — В. Б.) женився з Борте, досягши повноліття, тобто 16 років» [18, с. 209].

Із цього випливає, якщо дотримуватися законів імперії Чингісидів, що братання між хлопчиками або юнаками, Олександром і Сартаком, мало відбутися у віці від 8 до 15 років. І не пізніше!

Для відповіді на поставлені запитання, з огляду на колосальний «доважок брехні» у російській історії, пропоную йти від династійної лінії Чингісхана.

Велика Радянська Енциклопедія у 3 томі на сторінці 46 стверджує: «Батий… (1208–1255), монгольський хан, син Джучі, внук Чингісхана. Після смерті батька (1227) став главою Джучі-улуса».

Як бачимо, хан Батий народився 1208 року. Отже, його старший син Сартак міг з'явитися на світ приблизно у 1228–1232 роках. Тобто, заокруглюючи, ми маємо право припустити, що рік народження Сартака — 1230-й. Це надалі підтвердиться й іншими викладками.

Дуже уважно простудіювавши М. М. Карамзіна, можна встановити роки, коли могло відбутися зближення і братання Сартака з Олександром:

1238 рік — одержання ярлика на князівський престол батьком Олександра, Ярославом Всеволодовичем. М. М. Карамзін цю зустріч замовчує.

1243 рік — поїздка Ярослава Всеволодовича в ставку Батия, зафіксована М.М. Карамзіним. Син міг бути з батьком.

1246 рік — поїздка батька Олександра в Каракорум із обов'язковим заїздом у ставку Батия. Після цієї поїздки батька Олександра не стало.

Сподіваюся, читачі розуміють, що роки з 1243-го і далі слід виключити, бо, за російськими вигаданими «джерелами», Олександру в 1243-му вже «стукнуло» 23 роки, і підтримати «древній монгольський звичай братання хлопчиків і юнаків» він не міг. Зостарівся. Залишаються роки з 1238 по 1242-й.

Як ми знаємо, в 1239 році Батий пішов у похід на Київ і далі — в Центральну Європу. А повернув татаро-монгольські війська в південне Поволжя аж 1242 року. Отже, Олександр мусив бути аманатом (заручником) у Батия до 1239 року й залишатися при родині хана. Звісно, і син хана Батия Сартак, якому до 1239 року минуло 9 чи 10 років, участі у військовому поході не брав, а залипіався вдома, у Поволжі, з матір'ю.

Я свідомо поки що не торкаюся різниці у віці Сартака й Олександра. Про це поговоримо пізніше.

Хочу нагадати читачам: діти-заручники улусних правителів Батия, як засвідчив Плано Карпіні, «перебували при особистому дворі Хана». Виходить, два хлопчики (а це саме так!) із 1238 по 1242 роки виховувалися й росли поруч, бігали разом степом, об'їжджали одних коней, гралися в одні ігри. Читачі розуміють, що степовик Сартак, хоча й був сином хана, виховувався вільною, незалежною у своїх вчинках, у своїй поведінці людиною.

І тут ми знову вперлися у вік Олександра, так званого Невського, народженого, за російськими джерелами, чи 1220-го, чи 1221 року. Народжений у 1220 році, Олександр ніколи б не зміг стати андою (братом) Сартака, який народився орієнтовно в 1228–1232 роках, — адже він був би до 1238 року дорослим чоловіком (18 років), а Сартакові у 1238 році було тільки 8 років.

Чоловік не міг брататися з хлопчиком! А заступництва підданого васала над сином хана, елементарно, не могло бути! Це незаперечна істина.

З історії відомо, що саме в 11 років прадід Сартака — Темуджин (Чингісхан) і Джамуха стали андами.

Послухаймо історика Л. М. Іумільова:

«Коли Темуджинові сповнилося 11 років… він разом із Джамухою грався на льоду Онона, і тоді вони вперше обмінялися подарунками, а навесні того ж року заприсяглися один одному у вірності як анди (виконали ритуал клятви на крові!)» [18, с. 133].

Я впевнений, що Сартак знав звичай посвяти в анди і пам'ятав давню легенду про свого прадіда Чингісхана. Такі речі в народі зберігалися століттями.

Ось і замкнуто порочне коло з «доважком брехні». Олександр, так званий Невський, — анда Сартака, про що свідчить історія, не міг народилися в 1220–1221 роках. Це звичайний міф катерининської «Комісії», яка «придумувала історію, переважно Росії». Він народився, як і його анда Сартак, у 1228–1232 роках. І всі вигадки про «великі» перемоги Олександра, нібито ним здобуті під Новгородом, — елементарна брехня. Чужі діяння, заради звеличення Московії, приписали Олександрові, який виховувався з 1238 до 1252 року при дворі хана й віддано служив своїй батьківщині — Золотій Орді. ....................................................................................................Вихований у татаро-монгольському середовищі, прийнявши ординський світогляд, ставши андою Сартака, Олександр легко міг зрадити брата Андрія, заволодіти ярликом на великокнязівський володимирський престол і разом із татаро-монгольськими військами знову пройти руйнівником по ростовсько-суздальській землі.

Ось підтвердження цим словам:

«Готуючись до боротьби з Андрієм Ярославовичем… Олександр Ярославович поїхав по допомогу в Орду, але не до самого Батия, а до його сина Сартака… І перемога в 1252 р. була здобута з допомогою військ Сартака. Дружба Олександра із Сартаком була добре відома» [18, с. 295].

У далекому 1252 році татаро-монголи не спустошили всю ростовсько-суздальську землю. Грабували й убивали вибірково, за підказкою нового великого князя Олександра Невського.

Не варто допускати й думки про те, що Андрій намагався вести незалежну від татаро-монгольської Орди політику. Це чергова брехня великоросів, підкинута М. М. Карамзіним і подібними «байкарями історії». У князя Андрія, брата Олександра Невського, не було навіть мінімальних військових сил, здатних протистояти Орді. Та й сам він бував в Орді й міг оцінити сукупну міць Джучі-улуса. Згадайте хоча б військове протистояння Батия з Гуюком.

Однак повернімося до Олександра. За багато років життя при дворі хана Олександр став першим із суздальських князів, хто пройнявся справжнім татаро-монгольським державним духом, із дитинства всотав психологію степовика-завойовника ..........................................................................................Надалі, починаючи з 1252 року, ростовсько-суздальські князівства, пізніше Московія, відтак Російська імперія будували свою державність чітко за татаро-монгольськими канонами, привнесеними на цю землю князем Олександром Ярославовичем.

........................................................................................................................................За 525 років (із XIV до XX століття) Російська імперія і її попередниця — Московія воювали 329 років. Таку психологію розбою й бандитизму заклав у свідомість московитів «незабутній» Олександр Невський. У запозиченні в Золотої Орди й насадженні в Московському улусі саме такої державності полягала найбільша заслуга Олександра Невського перед майбутньою Московією і її істеблішментом. Інші «подвиги» Олександра Невського — від лукавого і є звичайною брехнею «істориків, які складали історію, переважно Росїї».

Усі діяння Олександра на великокнязівському поприщі, починаючи з 1252 року, його синів і наступних спадкоємців були неймовірно жорстокими й аморальними навіть за мірками тих часів, як стосовно народу ростовсько-суздальської землі й Московії, а точніше буде сказати — до народу Моксель, так і щодо сусідніх народів. .........................................................................................................................За великоросійськими літописними зводами, життєпис Олександра нібито створений у 80-ті роки XIII століття в літописі «Повість про житіє Олександра Невського».

Природно, ніхто ніколи не бачив цього літопису в оригіналі. До нас дійшли так звані «літописні зводи», тобто поліпшені за допомогою «доважку брехні» варіанти, написані через сотні років.

Ось як про це сказано у словнику-довіднику «Література і культура Древньої Русі» на сторінках 42–43:

«Повість дійшла до нас у різних редакціях ХIII — ХVIII ст. Історія її тексту надзвичайно складна, багато чого залишається наразі спірним (культурно кажучи — спірним, а потрібно сказати — облудним беззаперечно. —В. Б.) … Упродовж кількох століть перша редакція («житія». — В. Б.) неодноразово перероблялася. У наші часи відомо 13 редакцій твору. До кінця не з'ясовані взаємини між старшими редакціями… і редакцією Софійського першого літопису».

Так писалося «житіє». Я не проводитиму нового дослідження цього питання. Те, що це писання начинене безліччю «доважку брехні», — не викликає сумніву. Бо надто вже ретельно вивчала питання Катерина II, воліючи «зіграти з татарами жарт». Але, як бачимо, її «жарти» дійшли до нас «Повістю про житіє Олександра Невського»…

Ставши з допомогою військ Сартака великим Володимирським князем, Олександр княжив близько 11 років. Абсолютно всі діяння князя як управителя рядового татаро-монгольського улусу були спрямовані на залучення суздальської землі в єдину систему державного господарювання Золотої Орди. Згадайте: саме за Олександра з веління хана були проведені переписи населення спочатку суздальської, а пізніше новгородської земель. За Олександра вперше встановлена подушна плата данини, для чого татаро-монгольські чисельники провели перепис населення. В роки князювання Олександра налагоджено вільне переміщення купців, ремісників та чиновників із південних улусів Золотої Орди в північні, охоплюючи Новгород і Володимир, і навпаки: з північних улусів — на південь. Війська Володимирського улусу постійно брали участь у воєнних діях Золотої Орди. ..........................................

Нарешті, саме за вказівкою князя Олександра і митрополита Кирила 1261 року в Сараї, при ставці хана, була заснована Сарська єпархія. Я сподіваюся, читачі розуміють, що єпархія повинна була обслуговувати значну кількість православного суздальського люду, який перебував у південних улусах Золотої Орди.

Саме за Олександра Невського в суздальській землі відбулося перенесення титулу всесвітнього царя з Візантійського імператора на хана Золотої Орди. Так хан Великого Степу став легітимним Царем у свідомості суздальських князів, священиків і народу. Цими діяннями Олександр Невський заклав наріжні камені в систему прилучення суздальської землі до єдиного «кровообігу»    ЗолотоїОрди....................................................................................................................Ясна річ, не все було так просто, як хотілося Олександрові. Дуже часто йому доводилося звертатися за військовою допомогою до монголо-татар, щоб ретельно виконати веління ханів, аби втихомирити люд, що збунтувався. Протягом 11 років Олександр Невський як мінімум п'ять разів приводив татаро-монгольські війська в суздальську й новгородську землі. Врахуйте, що татаро-монголи лише за допомогою Олександра Невського змогли підкорити великий Новгород. Як бачимо, серед суздальських князів знайшовся охочий зрадити новгородців.

Ось роки «найбільшого братання» Олександра Невського з татаро-монголами:

1252 рік. Олександр з допомогою військ анди Сартака вчинив переворот у суздальській землі, скинув брата Андрія, отримав від хана ярлик на великокнязівський володимирський престол. Скільки при цьому загинуло людей, великоросійські «байкарі історії» скромно замовчують.

1257 рік. Князь Олександр привів татаро-монгольські військові загони в суздальську землю. За їхньої застрашливої підтримки провів подушний перепис у Володимирському улусі. Бунтівників знищував безжалісно.

1257–1258 роки. У зимовий час князь Олександр повів татаро-монгольські загони і татарських чисельників у новгородську землю, намагаючись провести перепис населення Новгорода. Спалахнуло повстання. Сина Василя, який назвав батька зрадником, віддав на розтерзання татаро-монголам. Населення жорстоко покарав: «оному носа урезаша, а иному очи выимаша». У зв'язку з тим, що багато людей втекло у ліси, перепис населення не відбувся.

1259 рік. Олександр Невський вдруге привів татаро-монгольські війська й чисельників до Новгорода. Місто було повністю оточене й блоковане. Під страхом повного знищення Орда таки підкорила стародавній Новгород. Князь Олександр виконав своє «велике призначення». Скільки того разу загинуло новгородців, російські «оповідачі історії» замовчують.

1262 рік. Татаро-монгольські війська придушили бунт у суздальській землі, що спалахнув на ґрунті невдоволення при зборі данини. Князь Олександр брав особисту участь у придушенні бунту в Ростові, Володимирі, Суздалі, Ярославлі. Однак монгольські баскаки лишилися незадоволень Олександра терміново викликали в Орду, і оскільки було пролито татаро-монгольську кров, князь із Сараю живим не повернувся. На той час анди Сартака серед живих уже не було.

Хоч як намагався Олександр Невський вислужитися й догодити Золотій Орді, але закінчив життя, як і батько.

Не слід забувати, що з 11 років свого служіння татаро-монголам на престолі великого князя Олександр не менше 5 років провів у Золотій Орді, ретельно осягаючи татаро-монгольські звичаї та науку управління улусом. Тож коли російські історики сотні років вселяли всім і кожному (та й сьогодні тривають ці потуги), мовляв, князь Олександр служив тільки інтересам Російської держави, — це велика брехня імперії.