В. Глинянський ДЕ СОНЦЕ З ДНЕМ СТРІЧАЄТЬСЯ
- 18.07.11, 17:45

ДЕ СОНЦЕ З ДНЕМ

ДЕ СОНЦЕ З ДНЕМ
ПЕРЕД ДОЩЕМ
Хмариться. Певно, на дощ.
Хмари важкі підступають,
Все потемніло, затихло і ось –
Краплини своє починають.
Небо гуркоче і блискає щось,
Птиці завмерли від страху,
І ось вже із неба дощем полилось,
І град торохтить вже по даху.
В природі все просто – накреслено так,
Там Божеські діють закони,
А люди, як завжди – усе, аби як,
Усе, як нашепче Горгона:
«То війни – то голод. Усе як завжди.
Штучні моря, що зогнили.
Ми все десь шукаєм на себе біду,
Усе, що дано нам – зганьбили.
Усе продається: і честь, і любов,
І світом керують всім гроші.
Усе повторяється тисячно знов
І гине під гнітом хороше».
І скрізь запитання: Що робимо ми,
Яка нас чекатиме доля,
Чи станем в майбутньому просто людьми,
І чи хліб нам родитиме в полі?
Якщо не спитаєм: Куди ми всі йдем?..
Перед Богом не станем в покуті –
То певно ми долю свою не знайдем
На нашім життєвім маршруті.
Де ти, мамо моя?! Я не плачу. Я в сiм'ї тепер старший мужчина! Тiльки часто ввi снi тебе бачу: Ти чужого колишеш хлопчину.
Ти долоню кладеш свою нiжну На голiвку його кучеряву, - А я кручусь в холодному лiжку - Так давно ти його застеляла.
Йому на нiч ти казку читаєш - Тiльки мова чужа й незнайома. Крадькома ти сльозинку втираєш... Просинаюсь - нема тебе вдома!
Знаю я - ти в країнi далекiй, Десь там грошi для нас заробляєш. Пояснили, я вже не маленький, Що нiчого без них не придбаєш.
От i мусимо з бабцею жити, Виглядати за обрiй щоднини. Бабцю завжди я буду любити, Але маму вона не замiнить.
...Годував цiле лiто курчата, Щоб скорiше вони виростали, Щоб, коли ти повернешся з татом, Ми свiженький бульйон зготували.
А на осiнь пiшов я до школи - Буду вчитись читати й писати. ...Цього дня вже не буде нiколи, Вслiд не будеш рукою махати!
Повертайся, матусю кохана, Я тобi буду все помагати. Зранку їстиму кашу вiвсяну, Буду лiжко своє застеляти.
Я вiддам свiй улюблений м'ячик, Я вiддам ту машинку з мотором - Тiльки б ти мiй подмухала пальчик, Що так сильно болiв менi вчора.
Я не буду цукерок просити I забавок нових, як бувало, I в штанцях ще походжу зашитих - Тiльки ти приїжджай, моя мамо!
Вітаю вас, політики й поети, Хто нам пророчить диво-майбуття, Хто впевнений, що знає всі секрети Та ллє з трибун «водичку» без пуття;
Кому – аж піна з уст: «Верніться, люди! Ми рук чекаєм ваших і мізкІв. Позбудьтесь буржуазної облуди! Згадайте про Вітчизну, про батьків…»
Поетам – що: з них взятки нікудишні – Роз’ятрять душу й нишком – у кущі… Політику ж пізнати би не лишнє Севільську спеку й лондонські дощі,
Коли в очах – пісок, в руках – лопата, А за плечима – пильний наглядач. Коли щоночі в снах – далека хата, А раз на тиждень в «трубці» - тихий плач…
Просити нас і кликати не треба – Ми світ за очі йшли не з гараздів. І ми ще пам’ятаєм рідне небо, Що проводжа за обрій журавлів.
Ще не забули цвіт волошок в полі. …Хрущі і вишні, й солов’ї в гаю. Та нам з голів не витравити болю, Як з дому йшли, лишаючи сім’ю.
Ішли в надії повернутись скоро, Лише б «за хвіст зловити журавля»… Ніхто не сподівався, як суворо Нас «кине» рідна матінка-земля.
Чи ви ж не обіцяли нам, панове, Мільйони місць і радісне життя? І вірили, вертались безголові, Щоб канути назавше в небуття
У прірву, де за все - свої розцінки, Не маєш грошей – згинь і пропади, Де дійсність припирає враз до стінки: Задурно не нап’єшся і води.
І ви, шановні! Ви, що там при владі, (Це вже давно нікому не секрет) Не нам ви – грошенятам нашим раді, Бо ми для ВАС наповнюєм бюджет.
Кошторис ниций рідної країни, Яка могла б давно піднестись ввись, Якби її не прирекли в руїни Ті, що ґвалтують: «Друже, повернись!»
…Багато слів, думок також немало, Та ми не прагнем з золота вінця. Ми витримаєм, раз нам перепало, Цю ношу перенести до кінця.
А ви, поети, не шкодуйте сили, Даруйте нам нектар солодких слів, Щоб ми єлеєм тим серця мастили І повертались у реалії зі снів.
Стара криниця. Зруб на три колоди, А біля неї – мальви і майори. В спекотний день – краплинка прохолоди Втамує спрагу… Все, неначе вчора:
…Ковзне промінчик по верхів’ї груші, А вже дідусь з коровою – на полі. Грайливі горобці серед калюжі Купаються… Заходить день поволі.
Повзе димок по хаті так звабливо Й лоскоче ніздрі. Відкриваю очі І вкотре бачу незбагненне диво: До печі садять хліб, підрослий з ночі.
Клопочеться бабуся між горняток. А я вже – шмиг: на вулицю. На волю! Оброшена іде з городу мати, Несе до столу свіжу бараболю.
І по дорозі зачерпне водиці: « А злий-но, сину, мамі руки вмити!» Уже ми двоє тут, біля криниці Вмиваємось… Так добре! Тільки жити!..
Нестримне Сонце. Ось уже й в зеніті. … В зеніті літ. Вже й скроні засніжило І неможливо опинитись в літі, Де біг босоніж зустрічать Світило.
Ніщо не вічне. Замість хати – глина. Лише криниця спраглих напуває, А біля неї – з добрих рук – калина, Як пам'ять серця, щовесни буяє…
Мандруючи краєм, проходячи безліч шляхів, Збираю палітру мені дорогих кольорів І знов зачарований, дивлячись в небо, стою, І в світлі веселки земні кольори впізнаю:
Червоні троянди дарую коханій моїй І небо червоне віщує мені вітровій; Вплітаються маки у ниви вагому косу, І кетяг калини в далеку дорогу несу.
Оранжеві барви відтворює пам'ять моя: Стояв на Майдані пліч-о-пліч з братами і я. Той цвіт помаранчу у серце надію вселяв І спраглих на правду багаттям вночі зігрівав.
...А сонце зійде на світанку, фарбуючи всіх І знову дитячий довкола лунатиме сміх. Немов океан, б'ється хвиля в полях золота - Тож кольором жовтим наш прапор сія незпроста.
...В смарагдових луках збиваю босоніж росу - Крізь відстань коханій тепло свого серця несу. Минаю зелені діброви, де спів солов'я, І радістю щирою повниться пісня моя.
Злітає нестримно вона у прозору блакить, Де жайвір невидимий, славлячи літо, бринить. Кришталем застиглим волошки цвітуть у полях - Тож колір блакитний достойно доповнює стяг!
Світило заходить за схили далеких Карпат І синіють гори, і сині смереки стоять. Умиється небо за обрієм в хвилі морській І пісня затихне, і день відійде на постій.
Насняться мені в фіолет розфарбовані сни, Як казка бузкова, чи подих магічний весни. Захоче душа знов кохати, і жити, й творить - Як можна цю землю батьківську мені не любить?..
Мандруючи краєм, у подиві часто стояв, Бо кольору чорного барви густі зустрічав, Лише у веселці не бачив похмурих тонів - Господь життєдайних дарує нам сім кольорів!

