ВСЕ ДО СЕРЦЯ   

                              На леваду піду за село,

                              А там світу... Не обіймеш.

                            Все моє. Все до серця лягло.

                             Тут моя назавжди Україна.

                                    Із туману село постає.

                         Все рожеве від раннього сонця,

                               І душа все побачене п’є,

                         Й заглядає дитинство в віконце.

                           А село?..  Як вітрильник пливе.

                            Все в садах, посеред океану.

                            Таке рідне й назавжди живе,

                             Випливає в рожевім тумані.

                                    Це ж Вкраїни моєї вся суть.

                                Від Трипілля, учора і нині.

                               Тут потомки народів живуть,

                              Що творили нам всім Україну.

                                      Тож шануймо, Українці, село.

                                Нашу Матір прадавнього роду,

                               Щоб воно для нас завжди було,

                              Щоб давало джерельну нам воду.

                                    Щоб хліба колосились в степах

                                    І пахла земля чебрецями,

                                 Щоб любов лиш була на устах,

                                 Щоб любили Вкраїну, як Маму! 

                                                   МОЯ КРИНИЦЯ

БЕРЕЗИ Берези плакали весною У тихий вечір у гаю І витікав з них сік сльозою На душу вражену мою. Неначе кров:прозора, чиста Стікали соки по корі. Краплини капали намистом, Стогнали вітри у горі. Хтось гострим лезом рів накреслив По цій, не займаній красі І кров стікала кожну весну, І сік пили прохожі всі. Й ніхто ніколи не подумав, Що у Берези є душа І хтось ціну за сік десь «тлумив» Мораль продавши за гроша. Берези плакали весною. Люди байдужими були. Не переймаючись сльозою З берези сік, як кров пили.

                                                       Виктор Бойко 

 НЕПОГОДА Мчатся тучи над крышей, Мчатся рваные. В клочья. Это буря жестоко дышит Тёмной, ненастной ночью. Блещут молний густые всплески, Раздаются раскаты грома, И мечутся тени как бесы По стенам ночного дома. Демон молний играет светом, Видно как тополь гнётся И кто-то сердитый в небе Громами из нас смеётся. Гудят провода со свистом В тревожном своём забвенье И где-то там волны на речке Прессуют холодную пену. Всё живое от страха сникло Перед грозной игрой стихии И сердце тревожно бьётся Пугая судьбу аритмией. Ты зачем нас пугаешь. Лето. Ну чего ты так грозно дышишь Что ж шалишь ты холодным светом, И грохочешь небесной «крышей»? Ну, пожалуйста! Дай покоя. Пусть детишкам спокойно спится. Не пугай нас судьбой чужою – Лучше сон нам пусть добрый снится. 26.07.2011 18:15                                                  

                                                    ВОДОЛЕЙ

(Майже за М.Некрасовим)

Колись у холодну засніжену пору, Я вийшов із лісу. Мороз – аж до сліз. Дивлюся – прямує неспішно під гору Конячка і хмизом наповнений віз.

А поруч поважно (без плейєра в вусі) Конячку за ліци веде мужичок В великих чоботях, в овечім кожусі, А сам – що мізинчик! Мені по пупок.

-І звідки ці дрова? – А то, ти не знаєш! Некрасова, мабуть, у школі читав? Дивлюсь по одежі – не тут проживаєш, В столиці давно від реалій відстав.

У нас, як по книзі, - сім’я чималенька, А хочеться їсти і жити в теплі, Та в хаті – сестрички і немічна ненька, І, знову ж, немає зарібку в селі:

Розпродали землі, понищили ферми, Останній в районі закрили завод. То, може, підкажеш – за що ж бо тепер ми Прожити повинні?.. Бідує народ.

Ти, пане, я бачу, мабуть, депутатом Працюєш в столиці, чи шефом якимсь, А нам обидвом ось доводиться з татом В мороз і в негоду «прочісувать» ліс…

- То, що ж – ви у розквіт технічного віку Не маєте газу донині в селі? - Та, газ у нас був, але гроші на ліки Для мами ідуть… А ще – сестри малі…

От влітку приїхав інспектор з району І нашу трубу за борги перекрив. А тато ще думав, якісь «Регіони…» Йому допоможуть… Та, рано радів!

- А в школу ти ходиш? – А що тобі з того? Ходив, поки тепло було, а тепер Навкруг замело… І, хоч там у нас строго, Іду, як автобус: вівторок, четвер…

І я в руках старий альбом тримаю... На скронях - срібло: роки швидко йдуть. Як шкода, що чарівних сил не маю, Щоб хоч на мить минуле повернуть.