Немає бажання шукати початку
дороги нової, тим більше нових
облич, рук і подихів. Десь моя частка
назавжди залишилась. Знову на "ви"

з душою чиэюсь - такого не хочу.
Нехай буде тільки самотнє "не до...",
та пам'яті враження, що позаочі
ведуть сірий сум за собою слідом.

            АСКАНІЯ НОВА.

Свистять вітри в степу таврійськім,

Гудять перекликом віків

Далеким знаком, ще Трипільським

Тут випливає дивний спів.

У вітрі чути шелест долі,

Бринить Асканія Нова

Ганя в степу покотиполем

Історії терпкі слова.

І  чути  цокотять  копита,

І посвист канчука тремтить,

І хтось китайкою накритий

У цім степу гарячім спить.

Іржання Зебр полосатих,

Бізонів буйних грізний рев,

Татарин мертвий хоче встати,

Ричить з віків, як дикий лев.

Неначе щось далеке сниться

Із гірким смаком полину.

Чи може спів перепелиці,

Чи може казка про війну.

Ось мати вклякла біля сина,

Хватає коня за стремено,

Кричить: Вернись! Моя дитино,

А камінь тягне все на дно.

Хто ж донесе з віків далеких

Історії прості слова.

Чи шурхіт крил старих лелечих,

Чи ти Асканія Нова?..

Усе так просто в часі сущім.

Вітри свистять. Їх не спинити.

Вони ведуть у час грядущий,

Де буде пам'ять вічно жити.

ОБЛАКА Над степью плыли облака В безбрежности большого неба И сохли россы на цветках, И лето пахло спелым хлебом. В степи мы были лишь вдвоём Движимые горячей страстью И степью просто так брели, И упивались своим счастьем. В твоей косе два василька Безумством нежности манили И Ты была со мной близка, И мы с тобой любовью жили. И всё нам было, нипочём, Нас распирало от гордыни. Мы рядом шли – плечо в плечо, Мы просто были молодыми. В бездонной, синей глубине, У Мире созданным нам Богом, Куда-то плыли облака По океану без дороги. 7 августа 2011 г.

НІЧ Ніч серед степу. Затихли ставки, Щось душу далеке тривожить. Небесна ворожка тасує зірки Їх мільярд на мільярд не помножить. Немає ні дна, ні кінця далині, Лиш Космосу погляд поблідлий, Та хтось з відтіля усміхнувся мені – Невідомий зовсім і безрідний. А я все гадаю: То хто ж то такий Може мати Геракла Алкмена?.. Посилає вітання з далеких віків Із космосу в душу до мене: «Чи може Юпітер, один із Богів. Син Кроноса й матері Реї? Гукає з далека: Земляни! Привіт! Усі. І великі й плебеї. Можливо то батько богів Океан Річок і озер прародитель. Хвилює пізнання не бачений стан. Душ наших вічний цілитель. По небу нічному пливе Волопас Осідлавши небесного воза, А ворожка ворожить і котиться час, Тасує в майбутнє прогнози». Тільки Геліос спить утомившись за день Брат нічної богині Селени. Та ось і світанок. Як Дзвоник: Дзинь-дзень Усміхнулася Еос до мене. І вже ночі нема, і ворожки нема, Що зірками мені ворожила. Десь темінь пропала. Сумна і німа, З якою вночі ми дружили.

(На фото - мій брат біля тих самих кленів. с. Чеснівка. Вінниччина)

МОЄ Сиджу один у парку на стільці, Про щось своє, вже прожите сумую, Вербовий прутик в мене у руці Я ним на стежці кренделики малюю. А навкруги вже вечір. Сутеніє, Легенький вітер листям шелестить, І все живе неначе ціпеніє, І час незмінно у віки біжить. Все завмирає, темінь настає І дивним сумом душу огортає. Я відчуваю – все ж оце – моє, І смуток цей думками відганяю. Та раптом десь із дерева: Тьох-тьох, Трель солов'їна світом полилася. Неначе каже: Ми з тобою вдвох, Твоя душа з моєю заплелася. А й справді. Може й заплелась, Із таїнством любові споріднилась. Я довго слухав. Пісня все лилась. Трель солов’я коханням засвітилась. І сум мій зник. Усе було, як в сні, Відлунням радість по землі котилась, І дивне щось ввижалося мені, І я благав, щоб людям добре жилось.