Для прикладу взяти хоча б печатки Кострини, Солі та Заброді. На Костринській печаті зображений повернутий вправо, здиблений на задніх ногах ведмідь з відкритою пащею. На Солянській – повернутий вправо благородний олень з піднятою правою ногою. На третій – повернутий вліво річковий рак та дві паралельні лінії під ним.
       Отже, на всіх печатках зображені представники тваринного світу, характерного для Карпатського регіону. До речі, такі ж символи зустрічаємо і на емблемах інших населених пунктів Закарпаття. Олень завжди був уособленням живої краси Карпат, а ведмедя та рака зустрічаємо на середньовічних гербах комітатів Берега та Угочі. Більше того, червона фігура ведмедя у точнісінько такій позі як на Костринській печаті, але повернута вліво – до синього  поля із золотими полосами, стає згодом гербом всієї Срібної землі. При цьому затверджується таким тричі – у 1920, у 1929 та 1990 роках.
       На печатях Завосина, Старої Стужиці, Тихого (1857) символами є тварини свійські – вівця, свиня, кінь. Так, вівця упродовж віків годувала і одягала наших предків. У ХУІІІ ст. великі вівчарські домінії були у Лютій і Липовці, тобто біля полонини Рівної. Але розводили цих тварин і в інших селах, навіть при Малоберезнянському чоловічому монастирі у 30 –х роках минулого століття доглядалася отара з майже сотенним  поголів’ям овець. У Стужиці свиней годували на випасі у лісах, де повно було букового насіння. А порода «моголиця», отримувана схрещуванням дикого кабана і свійської свині, була стійкою до хвороб. Новий поштовх розвитку цієї галузі тваринництва дало поширення картоплі у верховинському краї.
       На печаті Тихого зображений кінь, хоча у господарствах незамінною тягловою силою були воли. Очевидно, коні слугували помічниками у лісозаготівлі, якою споконвіку займалися наші предки. Саме гужовий транспорт доставляв заготовлену деревину і до пилорам. Тому символ коня на печаті цілком логічний для жителів лісистої місцевості.
       Інша велика група символів на печатях населених пунктів нашого краю – знаряддя праці, здебільшого примітивні. Вони відображали спосіб і культуру землеробства жителів Ужанської долини. Саме їм надається перевага на печатях Люти, Волосянки, Мирчі... На Мирчанському, зокрема, поряд із давнім ралом бачимо не хлібні колоски, а два колючі кущики. Можна припустити, що вони означали «ірташі» (угор. пасіки), які і годували тоді селян. Цікаво також, що румунською мовою «колючі кущі» іменують словами «меречіне» або «мерече», що наводить на роздуми щодо походження назви цього села.
      Двоколісний плуг і карпатську смереку бачимо на полі ще однієї печаті. Її помилково вважають символом Ужка. Таку думку підтверджує і легенда латинською мовою, яка перекладається дослівно так: «Печать володіння казенного». Отже, йдеться про казенне майно, яке могло бути і не Ужоцьким.
      Розгляд давніх печатей населених пунктів нашого краю дає нам змогу відтворити історичний екскурс використання символів, яким надавали перевагу предки. Напевно, щось із них потрібно використати і у сучасних гербах.

      Із незапам’ятних часів у Великому Березному завжди працювали дві школи – горожанська і народна (початкова). Народна школа нараховувала 8 класів. Хто мав бажання, то після четвертого класу міг здавати іспит до першого класу чотирирічної горожанки.
Навчання в народній школі було обов’язкове як за Чехословаччини, так і за Мадярщини. Якщо дитина пропустила (не відвідала школу декілька днів), родичів штрафували фінансово, або вони змушені були фізично, і до того ж безкоштовно, самостійно, або ж з кіньми відпрацьовувати на різних трудомістких роботах. Було й таке, що учень міг залишатися через неуспішність в одному класі і два роки підряд. У такому випадку, якщо учневі виповнилось 13 чи 14 років, його відраховували зі школи і він тоді не здобув навіть і початкової освіти.
       Дисципліна в школі була досить суворою. Порушників карали фізично: били паличкою по зігнутих пальцях руки, по долоні, а нерідко й по голові, ставили до кута класу, клякати на коліна на підсипане зерно жита чи кукурудзи.
      У давнину не було звичним звертатись до вчителів по імені і по батькові, а тільки так: “Пан учитель”, “Пані вчителько”,  “Пан директор”. Людям старшого покоління запам’ятався директор школи Людвік Потокій, вчитель Світельський, вчителька Смеречанська і ін.
У школі, як завжди, вчили читати, писати, рахувати, співати, танцювати. Велика увага зверталася на трудове навчання – дівчата шили, вишивали, в’язали, вирощували квіти, а хлопці були більше зайняті на пришкільній земельній ділянці, вчились столярній справі тощо.
Звичайно ж, раз на тиждень, у кожному класі священик проводив уроки релігії, кожний з яких розпочинався і закінчувався молитвою “Отче наш...”. Обов’язком кожного було в неділю і в інші свята ходити до церкви. Зрозуміло, що в ті часи , окрім неділі, вихідними були й інші свята - релігійні, а також деякі державні.
        До школи дітвора, зазвичай, бігала з кобільчатами на плечах і босоніж, бо хто прийшов обутим до школи, на нього вказували, як на дивака. Учні спільно дружили, у скруту подавали один одному допомогу.
Набагато складнішим було навчання в горожанській школі. Тут вже вводились предметні уроки: історія, природознавство, алгебра, мовознавство, креслення, а також і трудове навчання. Звичайно ж, збільшилась і кількість вчителів – предметників. Горожанка на той час була престижною школою. Це була, фактично, школа підготовки урядовців різних спеціальностей. До горожанки у Великому Березному ходили діти не тільки місцеві, але й із віддалених сіл – Ставного, Волосянки, Лютої, Чорноголови, з ближніх сіл Перечинщини і навіть із сіл Улич та Убля (Словаччина).
         На схід від Великого Березного, на небосхилі на висоті майже 1000 м над рівнем моря розляглася гора Яворник. Свою назву вона дістала від породи дерев. З переказів дізнаємось, що під гребенем гори в давнину росли красені явори. Ці дорогоцінні дерева так сподобались людям, що вони викопували тут насінники і пересаджували для краси у своїх обійстях. Явір так полюбився нашим предкам, що вони навіть склали про нього рекрутсько-парубоцьку пісню:
“Гей, явор, явор, – явор зелений, зелений,
Под нашим облачком саджений”.
          Про Яворник є багато добрих спогадів. Він і грів, і годував, і життєвої наснаги людям давав. На самих початках люди тут освоювали великі площі під сінокоси. Звідси звозили в свої господарства високопоживну гірську пашу для власної худоби. Це була надзвичайно важка фізична праця. Косарі добира-лись в гори пішки, наспіх скла-дали примітивні колиби, щоб було десь заховатись від дощу і переночувати в них після нат-рудженого дня. Адже чоловіки перебували на цих сінокосах по декілька днів.
Яворник – єдине місце для паломництва збирачів яфин. Окрім цього тут знаходяться і рідкісні види лікарських рослин. А ось один природолюб-мандрівник натрапив навіть на загадкову квітку, квітку кохання – едельвейс. Ростуть у підніжжі гори і різні їстивні гриби, а також малина та й ще деякі інші безцінні дари при-роди.
У свій час з-під Яворника, на околиці села Забрідь, дерев’яними жолобами на майже кілометровій відстані “різнювали”, тобто сплавляли , заготовлену деревину. А робилось так. На хребті гори зрізували ліс, потім нарізали на “сяги” (метрові поліна) і складали в штабелі біля спеціально виритого водозабору. Коли настав час, воду запускали в жолоб, в який одне за одним кидали поліна і вони по течії пливли на нижню естакаду. Звідси деревину гужовим транспортом відвозили на залізничну станцію у Великий Березний, вантажили у вагони і відправляли замовникам.
        Та найбільш знаним Яворник став за Чехословацької республіки, коли в кінці двадцятих років минулого сторіччя на од-ній з полянок був побу-дований невеличкий бу-диночок для прийому відвідувачів. Поруч з ним (і на такій солідній висоті) віднайшли джерельце чистенької, як сльозинка, води і облаштували казкову криниченьку. І в найспекотніше літо вода в цій криничці завжди була такою холодною, як казали відвідувачі, що “аж зуби ламала”.
         Відтоді наш Яворник став ніби візитною карткою Великого Берез-ного. Почався справжній туристичний бум. Люди йшли сюди масово в різні пори року і з різних міст і сіл краю, а також гості з Будапе-шта, Праги і навіть з  Відня. В центрі селища біля парку, на них завжди чекали підібрані провідники, які вели туристів знайомими стежками до наміченого місця.
        Назва “Яворник” згодом стала такою звичною і звучною, що її присвоювали промисловим підприємствам, закладам гро-мадського харчування. А в 70-і роки минулого сторіччя, коли ра-йонна газета йменувалась “Радянське село”, на її сторінках під рубрикою “Явірницькі струмочки” друкувались творчі спроби літстудійців.
        Та чи не найбільший розголос дістала Яворник-гора, коли на одній з її вершин у 1993 році був споруджений телеретранслятор, що дало можливість і найвіддаленішим селам району дивитись всі центральні телепередачі. Його висока залізна вежа зі стрімкою антеною, яку видно за десятки кілометрів, стоїть тут, мов маяк, і ледь не крикне: “Я – Яворник!”.
        У нас, у Великому Березному, ще й досі є окремі місця, споруди ­ мовчазні свідки давнини, про які можна розповісти досить цікаві і захоплюючі епізодичні факти. Візьмім, до прикладу, будову теперішнього районного Будинку культури. Споруджений він ще за Чехословаччини як бужня (синагога). Цей молитовний дім діючим був аж до 1943 року, допоки мадяри не депортували, забрали в концентраційні табори всіх євреїв. Сюди до цього примі-щення мадярська влада битком завезла конфісковане майно. По війні, на жаль, тільки декілька власників того добра повернулися додому, які дивом залишилися живими. Вони й розповідали про  страшну трагедію, що трапилася з їхніми родинами, котрих гестапівці розстріляли, живцем спалили, за-душили в газових камерах.
        Вже після встановлення радянської влади цей дім не став молитовним. Бо й нікому було до нього ходити. Спорожніле приміщення (мадяри все загорнули з собою) довгий час використовувалось для складів. Згодом тут було обладнано спортивний зал. А через кілька років проведено реконструкцію, зведено панельне перекриття під другий поверх, зал для глядачів зі сценою, адміністративні кабінети та кімнати для гурткової роботи. Таким ми його бачимо й нині.
       На другій половині вулиці Корятовича, навпроти парку стоїть ще один (чомусь безномерний), непримітний будиночок, про який теж варто дещо згадати. Побудований він у 1938 році товариством “Просвіта”. Це був єдиний культурний центр в селищі. То була і хатачитальня, і місце для роботи гуртків художньої самодіяльності, зборів пластунів, та й просто для різних сходок, вечірок. Восени цього ж року в передній частині будинку було обладнано невеличкий зал під друкарню: завезли машини, верстати й інше необхідне друкарське обладнання. Готувались до випуску просвітянської газети. Та цьому не судилось відбутись, бо вже в березні 1939 року наш край окупували мадяри і “Просвіта” перестала існувати. А будинок відтоді і понині використову-ється різними службами для власних потреб.

Герби сільських громад, так само, як і інші давні символи, невіддільні від нашої історії. Їх зображення найчастіше знаходимо на давніх сільських печатях. Давня печатка села Люта, Великоберезняського району Закарпатської області,  цікава ще й тому, що упродовж багатьох віків це поселення було найбільшим на території Ужанської Верховини.

     По зовнішньому колу печатки читаємо угорський напис – «Люта – гелізек – печатйе», при цьому останні два слова подані скорочено. У перекладі на українську мову напис має таке значення: «Люта. Місцева печатка». Всередині кола печатки – символи Лютянської сільської громади, що є, по суті, її давнім гербом. Тут зображено косу, сокиру і дворучну пилу. Тобто ті знаряддя праці, котрі допомогли і першим, і наступним поселенцям та їх нащадкам вижити серед підхмарних гір і полонин. Чому саме коса, сокира і пила, а не плуг чи мотика стали своєрідними візитками найбільшої на Ужанській Верховині громади? Це пояснюється особливостями господарювання наших предків.     Віденська урядова комісія року 1570-го охарактеризувала господарство нашого краю так: «Сесі люде, котрі од Мукачева аж до Тренчина по селах межи горами живуть урядові ніякий хосен не приносять, лиш ліси рубають і из дня на день крадуть… Не много сіють, лиш ячмінь, жито і овес, і то мало, но за то суть великими скотарями. Страх много скота (волів, овець, коров, коз) мають і для сего готові и найкрасші дубові і букові ліси вирубати, ораниці на луки і на пасовиська обернути.     Торгуют і купчат купленою і домашньою худобою. От великої свободи обогатіли, утыли і змоглися. Богачі і много у них дукатов… Наложити треба на них великі податі і або повинуються, або утечуть назад за Карпати» (цит. за книгою І.М. Кондратовича «Історія Підкарпатської Русі для народа»).                                                                                                            Іван ЦИГАНИН, с. Тихий.

   Великий Березний (Закарпатської області) належить до невеличких гірських селищ, які майже завжди поступаються рівнем соціально-економічного розвитку низинним містам. У радянський період райцентр Ужанської долини досяг помітного промислового прогресу, проте більшість підприємств з відомих причин припинила свою діяльність. Нині селище повертає собі статус торгового містечка, яке отримало ще 1778 року. Адже саме ця галузь переважає у приватному бізнесі, який поступово стає визначальним у економічному становищі населення.   Наприкінці 18 століття Великий Березний був популярним торговельним центром не лише для жителів селища і довколишніх сіл, але й Перечинщини, Турківщини Львівської області. Такому визнанню сприяв найбільшою мірою ярмарок, який проводився щотижня у нижньому кінці. Сюди з своїм крамом з’їжджалися селяни і ремісники навіть з Ужгородщини, які тільки торгівлею могли заробити гроші для сплати податків, придбання посуду, сільськогосподарських знарядь, одягу та взуття.   Треба відзначити, що про великоберезнянський ярмарок збереглося чимало переказів, анекдотів, спогадів. Адже то було не просто місце для продажу-купівлі, а й для розваг, веселощів, цікавого дозвілля веселунів, витівників. Одні просто демонстрували свої таланти, інші прагнули заробити копійчину, треті організовували щось на зразок сьогоднішніх гральних закладів. Словом, хтось виграшно торгував, а дехто необачно тринькав свої статки. Відвідували залюбки ярмарковий майдан і звичайні любителі видовищ, які не мали за душею ні цента. Часто приїжджали на двох возах сусіди чи куми, які обували одну пару чобіт пополам: з купки сіна виглядала одна взута нога. Жартівники-пустуни нерідко «викривали» таких пихатих газдів.   Популярною була корчма, яка запрошувала відвідувачів написом: «Гоп, стуй! Ту є добрий напуй. Днесь - за гроші, завтра - дарьмо». Звичайно, особливий інтерес до ярмарку мали селяни, котрі купували-продавали худобу, овочі, збіжжя. Непоганий збут мали і місцеві та приїжджі ремісники, які не лише пропонували готові речі, але й на очах виконували замовлення. Словом, великоберезнянський ярмарок багато чим нагадував описаний Гоголем Сорочинський.   Як би не було, але дозвіл на проведення таких ярмарків мали тоді далеко не всі і більші містечка. Тому й не дивно, що у Великому Березному облюбували собі місце для проживання і занять торгівлею підприємливі євреї, котрі заснували низку крамничок, корчем, великих спеціалізованих магазинів. Уся центральна вулиця від парку до залізничної станції була розбудована різними торговельними закладами та єврейськими помешканнями. Розвинута торговельна мережа спонукала і розвиток заготівельної сфери, хлібопекарської галузі, виробництва ковбасних виробів. Десятки літ діяла фабрика з випуску газованих солодких напитків «Грюнфельд», яку купували і в Ужгороді та інших містах Закарпаття. По товари у наше селище приїздили жителі сусідніх районів Львівщини, які виконували замовлення для сусідів, родичів, за безцінь скуповували тут худобу та відправляли у різні місця Європи навіть купці з Будапешта і Праги. Великий Березний мав вигідне розташування на торговельному шляху , який з’єднував Прикарпаття і Словаччину.    У такому середовищі звичайним явищем була і діяльність лихварів, яких у Великому Березному було досить багато як для невеликого селища. Мінімальний лихварський відсоток складав 16-20, а «нормальний» - від 30 до 50 річних. Нерідко за невиконання умов позики доводилося удвічі збільшувати суму виплати боргу. Бідні селяни були дуже пригнічені лихварськими поборами і часто позбувалися своїх господарств, стаючи злидарями.   Значним імпульсом для зміцнення статусу торгового містечка стало прокладання залізниці через Великий Березний до Львова. Тепер товари мали ще більше можливостей для перевезень на далекі відстані. Тому вагони з дешевою худобою відправлялися з станції селища досить часто. На будівництві залізниці були зайняті спеціалісти з різних країн, які хотіли розважатися і відпочивати цивілізовано. Тому при цукрарнях, корчмах облаштовували шашкові та шахматні столи. А у ресторані Валдмана на подвір’ї бажаючі грали у кеглі. Таким чином торговельна мережа прислужилася і розвитку спорту у нашому селищі.   У роки війни багато торговельних закладів у Великому Березному закрилися не лише через економічну скруту, а й через переслідування та виселення євреїв, яким належала переважаюча частина магазинів, кав’ярень, продовольчих цехів. У повоєнні часи монополію на торговельне обслуговування жителів Великого Березного отримала райспоживспілка, пайовиками якої стало практично усе працююче населення. Колектив об’єднав цілу мережу закладів, які займалися не лише продажем, а й заготівлею сировини, виробництвом ковбасних, кондитерських виробів, випічкою хліба, випуском безалкогольних напоїв, пошиттям білизни, організацією громадського харчування і т. ін.. Великоберезнянські кооператори здобували перемоги на професійних конкурсах, славу мав випечений ними хліб, кондитерські вироби.   Нині торгівлею у селищі займаються переважно приватні підприємці, які надали нового змісту діяльності колишніх кооперативних закладів. Працюють у селищі ринок, ресторани, кав’ярні, супермаркети, магазини. Торговельна мережа широко розгалужена, надає різноманітні послуги на рівні сучасних міст. Відчувається, що традиції цього виду обслуговуючої сфери мають міцне і давнє коріння.                                                                                                            Віталій Грега

Звичайно, наше селище має набагато довшу історію, аніж відрізок від першої письмової згадки про нього. Про це свідчать археологічні знахідки, пам’ятки, фольклорні джерела. Але прийнято рахувати вік поселень, як і людей, від дня запису про їх існування. Тому й готуємося цього року відзначити 600-літній ювілей центру Ужанської долини. Хотілося б, щоб ми знали своє минуле, бодай те, яке зафіксоване у історичних джерелах, спогадах, легендах та переказах. Сьогодні нагадаю читачам районного часопису часи сторінки середньовіччя…

Уперше про Великий Березний, як сільське поселення Ужгородської домінії, згадує угорський історик Д. Чонкі. Ця домінія у той час належала відомому роду Другетів, нащадки яких кілька століть були господарями нашого краю. Домініями у тогочасній Угорщині називали великі територіальні господарства, що належали одному феодалові-магнату або державі.На Закарпатті їх було чимало, але Ужанська домінія, сформована уздовж річки Уж, утворилася наприкінці ХІІІ ст., а остаточно - у 1332 році.  Другети почали володіти нашим краєм при королі Карлові Роберту. Представник династії Філіп, що був першим господаремУжанської домінії, мав зв”язки з італійськими банкірами, які використав для розвитку нового володіння, побудувавши замки, церкви, палаци для знаті. Цікаві відомості про Ужанську домінію містять урбарії від 1631, 1684, 1690, 1690, 1865 рр. Йдеться про річний інвентарний документ, який з латинської означає «прибуток, урожай». Тут містилися основні відомості про оброблювану поміщицьку землю та повинностей кріпосних селян стосовно свого феодала.   За урбарієм 1691 року Великий Березний разом із селами Малий Березний, Стричави, Вишка, Люта, Ксотрина, Нова Стужиця, Стара Стужиця, Ужок та Чорноголова входив на правах окружного центру до складу ІУ дистрикту Ужгородської домінії графа М. Берчені, спадкоємця Другетів. Отже, уже тоді наше селище було господарським центром приблизно тієї території, що і сьогодні. Урбарії зберігаються у Будапештському державному архіві, частково опубліковані угорським істориком Антоном Годинкою. Вони досліджувалися також нашими вченими-істориками Ф. Гібрієлем, О.Мицюком, І. Коломійцем, В.Неточаєвим. У їхніх працях знаходимо відомості про становище жителів краю. Крім панщини і натуральних повинностей, селяни платили на Михайлів день по одному флорину - від цілого наділу. Сплачували також «суху корчму» від усього села 3 рази на рік по 5 флоринів за те, що не користувалися панським вином, та «дяківські гроші» -  від 6 до 10 флоринів на рік.  Управляв життям округу заступник управляючого домінії.  Він наглядав за дотриманням порядку у селах, дбав, щоб населення справно виконувало повинності і сплачувало податки. Як правило. Таким намісником хтось з місцевих мешканців, один з найбагатших та хазяйновитих.  Найвище суспільне становище того часу мали шляхтичі-дворяни, яких у округах було мало, бо практично всі проживали у місті Ужгороді. У місті мешкав і нижчий прошарок, так звана таксова знать або таксамісти. Вони були вільними, користувалися привілеями, не виконували повинностей, але сплачували домінії певний податок - таксу. Це були переважно ужгородці, з наших земляків до них належали родина Добеїв, Гнат Герзанич та Іван Пастелій. Перехідне становище між вільними і невільними станами займали лібертини. Вони були також вільними, але не користувалися привілеями та виконували певні повинності, зокрема, поштової служби. Решта селян була феодально залежною і ділилася на  категорії: солтесів, кенезів та підданих кріпаків. Солтиси були довіреними особами поміщиків. Вони засновували нові села або залюднювали старі, отримували від хазяїв найкращі землі і на 16 років звільнялися від оброку та повинностей.  Статус руських ґенезів (священиків) визначався у домінії грамотою Іржі Другета від 31 березня 1655 року. Краще становище займали ті з них, які жили на власних фарах. Ті духівники, що користувалися панськими наділами, мусили, як і селяни, сплачувати оброк і виконувати повинності на користь феодала. Піддані кріпаки були найчисленнішим прошарком. Вони ще звалися осадниками, газдами, мали власні житла і користувалися земельними наділами, сплачували оброк і виконували повинності. Желярі не мали земельних наділів, тільки житло і працювали на панському маєтку або наймалися до багатих сусідів. Окремо виділялися ще і піджилярі, які не володіли ні землею, ні житлом. Загалом селяни повністю забезпечували панську кухню харчами, а також відбували панщину.  Основним багатством тогочасної Верховини була не так земля, як худоба. Наші предки розводили коней, волів, корів, овець, кіз, свиней.  Становище підданих кріпаків було важким. Тому вони не раз повставали проти своїх гнобителів. Так, у 1701 році розрізнені загони під проводом Івана Варги та Миколи Васильчика, що діяли на околицях Великого Березного, нападали на панські маєтки, розправлялися з ненависними володарями. Велике селянське повстання відбулося у 1703-1711 рр. Його викликало посилення феодального гніту, збільшення натуральних повинностей і грошових податків, посилення утисків як з боку Габсбурзької монархії, так і місцевої влади.  Розпочалося повстання у Мукачівській домінії, відтак перекинулося в Ужанську та інші. Повстанці громили панські маєтки, млини, жупні установи, вбивали цісарських чиновників і збирачів податків. В Ужанськійжупі ватажком посталих був Іван Беца з Великого Березного.  Повстання набирало масовості  і переросло у національно-визвольний рух, який очолив ненависник Габсбурзької династії Ференц Ракоці ІІ. Цей рух також зазнав поразки, а повстанців стали переслідувати. Багато і наших земляків змушені були заховатися у горах. Не поліпшилося становище бідних верств і після переходу володіння домінії до Миколи Берчені. Податки і повинності стали для людей непосильним тягарем. Для виправлення становища і піднесення господарського розвитку у 1767-1774 рр. пройшла урбаріальна реформа, відома як "Урбарій Марії-Терези".  Цей закон встановлював певні правові відносини між державою в особі монархії і феодалами, між державою і селянами, між феодалами і кріпаками. Кожен селянин Великого Березного повинен був відробити за повний земельний наділ 52 дні тяглової сили або 104 дні панщини. Проте, поміщики порушували закон, про що свідчать численнісудові позови мешканців нашого селища. Таким чином, реформа розчарувала селян,які помирали від холери, недоїдання, відсутності медичної допомоги. Час від часу виникали сутички між пригнобленими та їх поневолювачами.                                                 Віталій Грега,