Отець Роман слухає душу і нічого не нав’язує — Олег Володарський
- 28.11.21, 17:27
Святий Верховний Апостолі Павлі, посудині обраний Христів, благодаті та слави Божого сповнене! Молі імущаго влада над тварію Творця, та ма, нині посудину погублений, створить собі посудину в честь, освячений і благопотребен, на всяке благе уготований. Амінь.
Ієромонах Роман Халус, настоятель монастиря Святих Верховних Апостолів Петра і Павла УГКЦ (м. Чернігів)
Цей тиждень присвячую священикам. Присвячую думкам про Бога та щирій Молитві, котрої останнім часом мені постійно не вистачає. Це наче спрага. Спрага, котру не виразити словами. І лише у молитві відчуваєш себе так, ніби свіжа, прозора джерельна вода напуває спраглу душу.
Не зміг більше писати. Підбираючи зайві слова, зайві букви, зайві емоції. Натхнення як константа внутрішньої межі між тобою і Богом. І я пішов на хвилю. Назустріч вітру, дощу та похмурому небу. Монастир святих верховних апостолів Петра і Павла Української Греко-Католицької церкви на чолі з настоятелем Романом Халусом зустрів нас ранковою гостинністю.
Ми, наче голодні мандрівники, зупинилися в центрі Чернігова і захопилися свіжим, гарячим, запашним ранковим хлібом. Для мене аромат свіжоспеченого хліба — це аромат дитинства. Місто ще спало, а ми сиділи в порожньому кафе, їли свіжий хліб і вдихали аромат омитого дощем Чернігова. Голуби гуляли поруч і раділи вранішньому пригощенню, ласуючи шматочки запашної здоби.
Ми посміхалися. Попереду на нас чекало багато роботи. Два тижні ми жили на території монастиря. Ми з отцем Романом бачилися доволі рідко, позаяк і він має вдосталь власних справ і наш графік виявився доволі щільним. Лише інколи, відпочиваючи у затишному монастирському саду, ми зустрічали завжди привітного отця Романа.
Він мовчазний. Усміхнений. Спокійний. Тихий. З ним якось просто і дуже добре. Він слухає. Слухає душу. Нічого не нав’язує. Просто живе, молиться та бажає усім Божої любові. Ось таким у нас вийшов і діалог. Спокійний. Тихий. У вдячності до Бога. Розмова, котра залишає далеко позаду недосконалість соціальних пристрастей та людської гріховності.
Мені дуже імпонує таке ставлення до Віри. Я прагну вивчити цей урок. Не нав’язувати, не прививати віру Христову, а власним прикладом бути доказом любові до Бога. Це високо. Це морально. Це робить душу гідною.
Ми стали сильнішими, вищими, глибиннішими. Ми молимося. Укріплюючи дух силою Господньої любові, ми починаємо довіряти одне одному. І це головний принцип нашого подальшого існування. З цього часу я розпочну складний, але такий важливий шлях віри та любові. Божої любові. Мовчазної. Абсолютної.
Є Бог і Україна. Є наша свята земля. І українці. Історичні помилки, епохальні недоліки нехай залишаються в історії. Я буду молитися за єдину церкву й унітарну Україну. І, якби складно це не було, я в неї СВЯТО ВІРУЮ.
0
