Повернувшись з війни, Роман відчув на собі жорнова шаріковської бюрократичної машини – Олег Володарський

Герої вмирають

Ти помер Брате? Тебе проводять красиво... Твоє село стане навколішки... На Твою честь назвуть школу, яку Ти прогулював... Твоя «класна дама», так – та що називала Тебе ідіотом, вичавить на камеру скупу педагогічну сльозу... На Твій будинок повісять «меморіал очку»... Твоїй дитині вручать нагороду... Твою дружину запросять на ефір...

Тебе забудуть... Твоя сива мати буде десятки разів відфутболена десятком чиновників... Твої сусіди будуть вчити Твою сім’ю – «і навіщо ви його Туди відпускали?». Тільки Твої побратими будуть збиратися раз на рік і згадувати Тебе... Ну, і ще під вибори черговий поц згадає Всіх полеглих з публічної трибуни...

Ти живий Брате? Ти повернувся? А навіщо? Роботу Ти не знайдеш – Ти ж «соціально-небезпечний» і незручний... Допомогти Тобі буде нема кому, бо на Нашій реабілітації відмиваються мільярди... Всім буде похрєну на Тебе і проблеми Твоєї родини... Ти мрієш про землю? Ха-ха – забудь – землі немає. Твої сусіди скажуть – «ми Тебе туди не посилали». Твоя «класна дама» підіжме губки-гузочки і скаже Тобі, щоб Ти не наближався до дітей, бо Ми вбивали «мірних жітєлєй». Твоя вулиця буде відвертатися при зустрічі з Тобою. Твої сусіди будуть запитувати постійно «кагда вайна закончица – ми уже усталі от ваєнних»...

Ти схочеш об’єднатися ще з декількома такими ж контуженими і змінювати країну?... Не вийде Брате... Уже в кожному селі по декілька ГО і всі «АТОшні», і всі кишенькові... Тобі пояснять що Ти «не на часі» – це такаж хєрня як «спостерігайте» в секторі. Твої побратими почнуть спиватися від безвиході і Ти почнеш вити по ночах від болю за Них. Ти побачиш як Твої однокласники їдуть на заробітки на росію бо «ані внє палітікі»....

То як справи Брате? Ти ще живий? Це супер!!! Бо я чекаю на Тебе! Бо Разом у Нас вийде!!! А всі ГО і партії нехай ідуть нахєр з церквами всіх канхфесій разом. Ми – Сила. Ми – поза політикою. Ми впораємося... Згадай Той бій... Нас теж було мало... лише один взвод... Ми впоралися...

Дмитро Довженко

Роман Мельник надзвичайно тепло та по-братньому поставився до нашої пропозиції зняти «Сповідь» на Тернопільщині, ставши справжнім янголом-охоронцем Тернопільського циклу програм. Ми майже пів року планували це відрядження. За цей час у нього народилася донечка. Можливо саме це допомогло йому прийняти пропозицію Вадима Вікторовича Ластовицького і присвятити себе вихованню молоді. Не зважаючи на те, що повернувшись з війни, Роман відчув на собі жорнова шаріковської бюрократичної машини із допитами, обшуками та «доносами», він не скорився системі та не подав руки шоколадному зраднику.

Над ним зібралися хмари, від нього відверталися ті, хто продався за шоколадні медальки, а він, усвідомивши ціну та цінність людей та людяності, лише із сумом посміхався, спостерігаючи потуги кабінетних бюрократів та паркетних вояк. Війна не зробила його жорстоким чи байдужим, а навпаки, змусила стати вищим та принциповішим, надихнувши опікуватися дітьми, котрі в майбутньому, як і він сам, служитимуть нашій країні.

І він сам, і його друзі, Тарас Козлишин («Карай»), Валентина Ходус, Вадим Ластовицький, зіткнувшись з жахіттями війни за сьогодення продовжують виборювати нам майбутнє, виховуючи майбутні покоління українців. Ми воюємо на два фронти. Там, на Сході, вибухають снаряди, а всередині країни іде битва за кожен аргумент українського центризму.

Роман – воїн. Справжній і глибоко віруючий в принципи існування нашої державності. І це стало очевидним після знайомства з авангардом тих людей, з якими, завдяки Роману, ми мали нагоду зняти «Сповідь». Він їх не просто шанує. Він ними дихає. Він ними живе. Його щира турбота про кожне інтерв’ю, краще за будь-які слова сказала нам про те, наскільки дорогі та важливі йому кожна душа, кожен пазл УКРАЇНСТВА.

Мені не вистачить слів, щоб описати ті відчуття, що викликає в мене цей тісний зв’язок націоналістів, котрих так міцно об’єднує любов до України і ідеалів майбутнього. І тим більше тішить мене те, що фундаментом цього є тепло Ісусової Молитви, а опорою – сильні та люблячі серця священиків і капеланів. Я захоплююся тобою, Україно! Я вклоняюся мужності твоєї нації. Я пишаюся тим, що ми діти української землі й Нації, котра ладна вмирати та вбивати за кожен колосок вільного та вічного УКРАЇНСТВА. Бог дарував мені щастя доторкнутися молитвою до героїв моєї Нації, тому я вважаю своїм святим обов’язком щиро, покаянно та з любов’ю передати глядачам кожне слово, кожен погляд наших справжніх героїв сьогодення.

В очах, в душі Романа багато болю. Це відчуття «сильного», котре нам так намагаються нав’язати діти та онуки шарікових, не потрібне нам. В них сила полягає в необмеженій та незаслуженій владі та вкрадених бюджетних коштах. Вони цинічні. Вони зрадники. У них немає війни, Нації та болю. Вони насичують свій організм дорогим одягом та дорогою їжею. За собою вони залишають право судити та керувати долями.

А за нами? Жити і вірувати. Дивитися одне одному в очі і щосили триматися за руки, в очікуванні останнього вдиху перед вирішальним боєм. І це їм лише здається, що ми злякаємося чи здамося. Зупинимося. Опустимо руки.

Ми з Романом дивилися одне одному в очі і все розуміли. Ці рядки будуть читати СПРАВЖНІ. Читати та молитися. Тому що МИ є. Ті, хто говорить правду. Всупереч величезній і ганебній неправді та несправедливості, котра квітне буйним квітом поруч із нами.

Можна не витримати випробувань, можна захотіти жити легко та невимушено, доїдаючи свою ж націю, закусуючи шоколадними подачками чи зеленими обіцянками… А можна зовсім інакше. Терпіти та чекати зціпивши зуби. Терпіти, забуваючи про їжу та сон, проте дочекатися істинної справедливості. І в першу чергу для своєї країни та її героїв. Для матерів, котрі втратили своїх дітей, для осиротілих діток і для усіх тих, кому так сильно і складно болить Україна. Подати руку, подивитися в очі й побачити там віддзеркалення своїх власних почуттів – сьогодні нам це необхідно, наче повітря.

Роман Мельник. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/5GuPOCDMmBY