Ми з вами – чернівчани – приречені торгувати, на заздрість навколишнім містам і селам. Бо вже 600 і три роки юрмимось на перехресті торгівельних шляхів з північно-західної Європи на Балкани і в Туреччину.
Перші письмові згадки про нормальні місця містять відомості про собори та університети, у нас – таке: «У Чернівцях вози не перевіряти, достатньо того, хто купець завіряє, що він не має заборгованого товару: куниць, срібла, воску та добрих коней місцевою породи Від воза з рибою платиться також мито, також як і від остальних».
Минуло вже більш ніж пів тисячоліття, а ми все платимо і платимо мито…
Коли на початку австрійської доби герцог Карл фон Енценберг запросив сюди купців з усієї Австро-Угорщини для того, щоб вони допомогли розвивати торгівлю, він явно гадки не мав, що ті лишаться назавжди. І по сьогодні у Чернівціях, хто не гендлює, той не їсть. Точніше, їсть, але не часто, п‘є, але не коньяк.
Ще наприкінці 70-х у культових кав‘ярнях Чернівців тусувалися творці і фарци. Сьогодні велика частина тусувальників відвалила за кордони. Там вони перестали творити і фарцювати, а зайнялися справами більш серйозними – пашуть з ранку до ночі на ударних будівлях капіталізму.
Тому, життя поступово сповзло униз, до Пруту, де розкинувся широко Калинівський ринок – мегагендлярське юрмище часів та народів. Останні 15 років, відчуття – Чернівці сонні, спорожнілі, а на Каліні життя б'є ключем. Кого по голові, кому – в голову, кому ще куди.
Ринок постав з масового човникування на початку 90-х, коли СРСР вже не стало, а Євросоюзу ще не було. Вчорашні іженери і викладачі вузів, загнавши куди подалі інтелігентські рефлексії, їздили до Польши і Румунії, де пластикові скатерті і праски обмінювали на заслинені злоті і леї, які потім перетворювалися на зеленуваті портрети американських президентів. Потім, долаючи сором, вийшли на місцевий ринок, та так там і залишилися…Сьогодні, це місто у місті, в якому своя неповторна вдача та гумор.
- У вас смородина чорна?
- Ні, червона.
- А чому така біла?
- Бо зелена.
А якщо ви захочете позичити сто гривень у баби Домки, яка продає насіння біля ринкового офісу «Приватбанку», то вона скаже вам, що в неї з банком – угода: Приватбанк не продає насіння, а Домка не видає кредитів…
Коротше, істина проста – базар годує, поїть і вдягає місто.
Декому це не подобається. Мовляв, місто-естет, місто-свято, якому присвячували вишукані есе, спростилося, перемістившись на базар майже цілком. Залишки колись гордої чернівецької інтелігенції звично морщать ніс – торгаші, споганили місто, наліпили свої ментально-торгашеські фасони, вбилі-зарізали високу культуру… Коли запитуєш, про яку культуру йдеться, мало хто пригадає містичні осяяння Целана, неквапливу прозу Рози Ауслендер або станси Альфреда Маргул-Шпербера. Зате, захлинаючись від ностальгії, розкажуть, як провінційна публіка заповнювала щовечора Кобилянську… Чи варто ностальгувати за плітками, чутками та іншими мансами-романсами? Доки гендлюємо – живемо, а доки живемо – є шанс, що висока чернівецька культура повернеться! А куди ж їй дітися?
Еміль Крупник
