Краю мій, краю!

Безмежні степи твої, і луки твої зелені безкраї. Глибокі хмари нависають над землею, вдивляються в сині очі озер, виблискують, мерехтять на сивій гладі річок. А та земля всмоктує у себе сльози Всевишнього, вбирає їх, жадібно напувається бідою.

А над степами летить крилатий жах... Летить, дрижчить тяжкими крилами остарху і приглушує усю красу того дикого і такого рідного степу. І мчать по небесній блакиті оті сірі, гранітні, свинцеві, сріблясто-білосніжні хмари, топчуть небо табунами, вичавлюють з нього останню вологу і виливаюь на змучені, запечені сонцем грунти. І сивіє небо надвечір, і вкриваються шовкоими росами трави, і обмотується горизонт смаглявим заходом... І сивина стає оксамитовою, де-не-де премежуовується синім, потім темнішає по той бік щоденної осені, і врешті решт, стає темною, чорнявою, як східна красуня, одягає на себе шати ночі, прикрашає темне чоло золотом зірок і квітчається небесною красою над усім світом, та дужче над усе над моїми рідними безкраїми степами, вільними як вітер, і прикутими до золота душі.