хочу сюди!
 

Дария

36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Dead Kennedys, альбом "Frankenchrist"

"Система перекриває тобі крани, намагаючись повністю взяти тебе під контроль, система тримає одну руку на крані, а іншою рукою, що вона робить іншою рукою, ти знаєш що вона робить іншою рукою? Ні? А ти хочеш про це дізнатись? Так. Напевне хочеш? Так, я хочу. Скажи — я хочу знати, що система робить іншою рукою в той час, як однією перекриває мені кран. Добре. Так от, іншою рукою система в цей час дрочить" (Сергій Жадан, "Червоний Елвіс")

 

Запальний сьорф-панк, який грають ДК, начебто спеціально призначений, щоб стати кісткою в горлянці жирного американського обивателя -- опори й надії країни. "Світовий жандарм імперіалізму" -- так свого часу сказав про США легендарний Че Гевара. "Франкен-Крайст" -- так назвали ДК американського обивателя: потворного монстра, святого, зібраного зі шматків лайна й мертвої плоті -- який є, на думку ДК, головним ворогом людства.

Історія цього альбома цікава вже сама по собі.

Це той самий альбом, тираж якого в квітні 86-го було конфісковано каліфорнійською поліцією за непристойне оформлення та шокуючий зміст. Звісно, гостросоціальні тексти ДК можуть довести до білого каління будь-яку владу, а тут ще в оформленні геть непристойна картина художника Джайгера -- орнамент з дуп та членів, такий собі масовий статевий акт!

Ну що це таке -- не дає поліція Сан-Франциско хлопцям вільно панкувати в рідному місті! А як же демократія, а де ж свобода слова? :)

Звісно, альбом вийшов трохи пізніше, через рік. Картинку з дупами та членами було переміщено до конверту, але лідер ДК пан Біафра ледь не потрапив за грати, коли намагався качати права стосовно цього :)

Треба сказати, що в своїх текстах ДК відверто висміюють недоліки правової системи США та обивателів, що за неї тримаються. Добре, що ця система нічого не тямить в музиці, інакше вона (система) образилась би ще більше на хлопців :)

А сьогодні слухаємо пісню ДК, яка називається "Ем-Ті-Ві -- йди геть з ефіру!"

[ Читать дальше ]

 

Мустафа и его ближние

МУСТАФА И ЕГО БЛИЖНИЕ
     (Арабская сказка)
     Мустафа был мудрый человек.
     Он сказал себе:
     - Человек,  который ищет истины,  -  похож на человека,  которого томит нестерпимая жажда.  Когда человека томит жажда,  он  должен пить воду, а не плевать.
     Поэтому  Мустафа  больше  слушал,   чем  говорил.  Он  выслушивал одинаково всех. Тех, кого считали умными. И тех, кого считали глупыми.      Почем знать: кто умен, а кто, в действительности, глуп?
     - Если светильник едва мерцает,  -  это не значит,  что в нем нет масла. Часто светильник едва горит, потому что переполнен маслом и еще не разгорелся.  Всякого, кто хотел вступить с ним в беседу, Мустафа спрашивал:
     - Не знаешь ли ты чего-нибудь об истине? Расскажи мне.
     Однажды, когда Мустафа, задумавшись, шел по дороге, навстречу ему попался старик дервиш. Дервиш сказал Мустафе:
     - Добрый день, Мустафа!
     Мустафа взглянул на него с изумлением:  он никогда не видел этого дервиша.
     - Откуда ты меня знаешь?
     Дервиш улыбнулся и, вместо ответа, спросил:
     - Что ты делаешь, Мустафа?
     - Ты видишь, что я делаю! - ответил Мустафа. - Я иду.
     - Я вижу,  что ты сейчас идешь.  А что ты делаешь обыкновенно?  -спросил дервиш.
     Мустафа пожал плечами:
     - Что делают обыкновенно все.  Хожу, сижу, лежу, пью, ем, торгую,ссорюсь с женой.
     Дервиш улыбнулся хитро:
     - Но что ты делаешь,  Мустафа,  когда ты ходишь,  сидишь, лежишь,пьешь или ешь, когда торгуешь, ссоришься с женой?
     Пораженный Мустафа ответил:
     - Я думаю: что такое истина? Я ищу истины.
     - Ты хочешь знать,  что такое истина?  -  все улыбаясь, продолжал дервиш.
     - Изо всего,  что я знаю,  я знаю наверное,  что это знать я хочу больше всего.
     - Истина? Это - наш затылок.
     - Как так? - спросил Мустафа.
     - Она при нас, около, но мы ее не видим.
     - Я не понимаю этого! - сказал Мустафа.
     Дервиш подал ему драгоценное кольцо.
     - Вот тебе ключ к  разгадке.  Отдай это кольцо самому далекому от тебя человеку. И ты поймешь.

 И  сказав это,  свернул с  дороги и  исчез в  кустах прежде,  чем Мустафа успел опомниться. Мустафа поглядел на перстень. Поистине,  он  никогда не видал более драгоценной вещи.  Ни таких камней, ни такой величины, ни такой игры! Мустафа сказал себе:
     - Это нетрудно сделать!
     Он взял денег,  сколько мог,  и отправился в путь. Он переехал на верблюдах  через  знойную,   мертвую,   раскаленную  пустыню,   каждое мгновение рискуя  сорваться и  разбиться насмерть,  переправился через
ледяные горы,  переплыл много широких и быстрых рек,  прошел дремучими лесами,  раздирая кожу об  острые ветви,  переехал,  чуть не  потерпев крушение, через безбрежный океан и, наконец, очутился на краю света.
     И  сожженный солнцем,  и обмерзший,  и израненный,  не похожий на себя.
     Среди покрытых вечным снегом полей. Там царила вечная ночь. И только звезды горели над ледяной пустыней. Среди снежного поля, закутанный в меха, сидел, весь дрожа, перед костром человек и грелся.
     Он  был так погружен в  свои думы,  что не  заметил,  как подошел Мустафа, как Мустафа сел к костру и стал греться.
     - О  чем  ты  думаешь?  -  спросил,  наконец,  Мустафа,  прерывая молчание человека, закутанного в меха.
     И странно прозвучали сло а в ледяной пустыне,  где молчало все от сотворения мира.
     Человек, закутанный в меха, вздрогнул, словно проснувшись от сна, и сказал:
     - Я думаю: есть ли что-нибудь там...
     Он указал на небо:
     - За звездами!
     - Если там  нет ничего,  -  продолжал закутанный в  меха человек, словно рассуждая сам с собой,  - то как же я глупо провожу свою жизнь! Часто мне хочется сделать это или то, - но меня останавливает мысль: а
вдруг "там" есть?  И  я  отказываюсь от  того,  что  доставило бы  мне удовольствие.  Каждый день я  трачу два часа на молитву,  и  плачу,  и рыдаю,  и сердце мое бьется так, как не бьется больше никогда. И вдруг  там  ничего нет?  Мне  жаль не  истраченного времени.  Мне  жаль даром пролитых слез,  мне  жаль  биений моего сердца.  Этим  слезам и  этому биению сердца нашлось бы лучше место на земле.
     И  человека,  закутанного в  меха,  передернуло от  негодования и отвращения при мысли:
     - А вдруг там ничего нет?
     - А если там есть?
     И его передернуло от ужаса:
     - Тогда,  как ужасно я провожу свою жизнь! Только два часа в день я  делаю то,  что нужно делать.  Если здесь не кончается все,  и жизнь только  начинается там?  Тогда  на  что,  на  какой  вздор,  на  какой  ничтожный, бессмысленный вздор трачу я все остальные часы моей жизни!
     И  при  свете костра,  словно освещенное здесь на  земле пламенем ада,  увидел  Мустафа искаженное от  нестерпимой муки  лицо  человека, который смотрел на звезды со стоном:
     - Что же есть истина? Есть ли что-нибудь там?
     И звезды молчали.      И так страшен был этот стон,  и так страшно было это молчание,  - что дикие звери,  глаза которых,  словно искры,  горели во тьме, дикие звери, прибежавшие на звук голосов, поджали хвосты и в ужасе отошли.
     С  глазами,   полными  слез,  Мустафа  обнял  человека  с  лицом, искаженным страданием:
     - Брат мой! Мы страдаем одной болезнью! Пусть твое сердце слушает биение моего. Они говорят одно и то же.
     И сказав это, Мустафа с изумлением отступил от человека.
     - Я  прошел  вселенную,  чтоб  увидеть  самого  далекого от  меня человека, - а нашел брата, почти что самого себя!

И  Мустафа с грустью спрятал драгоценный перстень,  который хотел  уже  было  надеть на  палец  человека,  сидевшего перед  костром среди  ледяной пустыни.

     - Куда ж еще идти? - подумал Мустафа. - На звезды я не знаю пути!

     И решил вернуться домой.

     Жена встретила его криками радости:

     - Мы уж думали,  что ты погиб! Скажи же, какие дела завлекли тебя  так далеко от дома?

     - Я хотел узнать, что такое истина.

     - А зачем тебе это нужно?

     Мустафа с изумлением взглянул на жену.  Он рассказал ей о встрече с дервишем и показал драгоценный камень.

     Жена чуть не лишилась чувств:

     - Какие камни! Она всплеснула руками:

     - И эту вещь ты хотел отдать?

     - Самому далекому от меня человеку.

     Лицо жены пошло пятнами.

     Она  схватилась за  голову и  завопила таким голосом,  какого еще никогда не слыхал от нее Мустафа:

     - Видели вы дурака?  Он получает драгоценнейший перстень!  Камни, которым нет цены!  И вместо того,  чтобы подарить своей жене,  тащится через  весь  свет,  чтобы  бросить  этакое  сокровище -  кому?  Самому

далекому от него человеку!  Словно камнем в  чужую собаку!  Зачем небо создало такого дурака,  если не затем,  чтоб наказать его жену?!  Горе мне! Горе!

     И вдруг Мустафа увидел,  что между ними расстояние больше, чем до самой маленькой звезды, которая едва видна.      Мустафа  с  улыбкой  подал  жене  драгоценный перстень дервиша  и сказал:

     - Да. Ты права.

     И весь день ходил, улыбаясь. И записал:

     "Истина - это наш затылок. Здесь, около. А мы не видим".

     Мустафа потом получил блаженство на небе.

     Но не на земле.

 

Дача это выход

  • 17.04.08, 09:33

Вот решил поделится утреним позитивчиком

Вроде как теперь необходимость и нужда в даче как и жизни на природа уже доказана мультипликационно.

Вобщем для всех позитивный флеш ролик\

Клацать Сюда

Делимся коментариями. И не забывайте делится побольше коментариЯи и своими вариантами окончания мультика


18%, 11 голосів

10%, 6 голосів

26%, 16 голосів

5%, 3 голоси

18%, 11 голосів

24%, 15 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Кое-что о гейтсе

  • 17.04.08, 09:19
Однажды в студеную зимнюю пору
Я в Microsoft ехал - изрядно замерз.
Вдруг лихо выносится из небоскреба
Танкетка, везущая денежек воз.

На вид - флегматичный, в спокойствии чинном
В танкетке сидит за рулем мужичек
В зеленом берете, в армейских ботинках,
С большим М16, а сам - с ноготок.

- Здорово, парнишка!
- Ступай себе мимо!
- Уж больно ты грозен, как я погляжу,
Откуда деньжишки?
- От Гейтса вестимо -
Отец ,слышишь, грабит, а я - увожу.

Вверху раздавались удары по морде...
- А что, у отца-то, большая семья?
- Семья-то большая, да DOOMеров-то
Лишь два человека - отец мой да я.

- Так вот оно что, а как звать тебя?
- Власом.
- А кой тебе годик?
- Шестой миновал...
НЕЛЬЗЯ ЖЕ ТАК!-
Крикнул малюточка басом,
Нажал на курок и охранник упал.

(С) Philosopher

фото. косички. как и обесчала

  • 17.04.08, 00:54
Вот такая теперь Мурка. полный freak


беспаливно так

Охраняйте от детей свое белье!!!!

  • 17.04.08, 00:31


А то будет вот такое!!

lollollol

Поле життя в моїй глотці

Живуть в моїй вони у глотці
І кажуть, що робить.
Коли звертають потяги-
Спиняють їх на мить.
А руки зламані й в багнюці,
Цвяхи із крилами жука…
Звертають потяги на себе.
Така ось борода...

Невже я насправді втратив розум і тепер не здатен розрізняти реальність та уяву? Схоже на те. Але ж я точно пам’ятаю, що вчора я зпершу говорив із хлопцем, з тим, що розносить піццу( не дуже смачну, але єдину з безкоштовною доставкою), а потім, через хвилину, я почув Їх. Вони розмовляли між собою. І так вже півроку. Весь цей час, коли розмовляють, то можуть керувати мною, і тоді я(Вони) здатен(здатні) на все. Вони мають колосальну силу-на підсвідомому рівні памятаю, що робили з усім(усіма), що заважало(заважали) Їм іти до цілі. Цікаво до якої? Хотілося б дізнатися. Хто вони, як сталося, що живуть у мене в глотці, та взагалі, чи насправді це все, я не знав аж до вчора, коли не лише їх почув, але й спробував з ними поспілкуватися (це не було повноцінне спілкування та всеж). І це все точно було реально. Ми говорили одне до одного, хоч, як не дивно, робили це у віршах( навіть не знав, що в мене є хист до віршування). Та голоси їх зтихли так само швидко та несподівано, як і з’явилися. Скільки це буде продовжуватися? Скільки в мене є часу? Чи житиму я, чи ні? Я просто не знаю. Тож краще тепер, поки маю час, напишу про свою розмову з Ними, хоч як би не було важко це робити у моєму стані:


Гусінь( з глотки ):

Скажи приємне щось мені,
Скажий мене звільни.
Скажи приемне щось мені
Й на віки залиши.

Тоді я , розпустивши крила, й не знатиму про те,
Що гусінь перертвориться в красиве щось таке.


Комар:

Сьогодні, як і завжди темно,
У колос не звертають зерна.
І кров твоя мене лише зміцнить-
Сильнішим стану я, але лише на мить.

Тоді я, розпустивши крила, й не знатиму про те,
Що комара життя жахливоє таке.


Мої вуста( невже я куштував метал?Це ж безглуздя!):
Цей смак метала вже огидний.
Мені набридли такі злидні:
Вкусив- ковтнув,
Ковтнув- та не забув.

Колись не витримаю я, не зхочу біль терпіти,
І саме вже тоді не буду більше жити...


Казали ми щось іще, та це було ніби у густому тумані і я не можу(чи вон не хочуть?) згадати...

Потім я просто увійшов у стан, суміжний з втратою свідомості та сном. Темрява окутала мій розум. Як і завжди після розмови з ними.

Прокинувся, як і завжди, у найнезручнішому місці- у ванній кімнаті. Голова тріщала, як передавач азбуки морзе, перед очима, наче невгамущі мухи, мерехтіли великі і малі чорні цяточки, а тіло не слухалось, ніби мені і не належало. Підлога слизька і липка. Кров. Схоже я розбив собі голову. Що ж, така моя доля-і маю з нею миритися. А зараз не погано було б підвестися.

Лише через хвилин 5 зміг нарешті піднятися, наспівуючи пісню зі старого радянського мультфільму: “Жізнь моя- жєстянка...” А перше, що зробив, підвівшись, це глянув у дзеркало, але...але себе я в ньому вже не побачив...


Нема нічого здатного нас зберігти.
Існує гусінь та комар.
Нема нічого, щоб смерть свою знайти.
А глотка мОя- то їх у світ димар...

Тому, хто знайде цього листа.

Покірно ваш,
Олександр

Итальянская актриса, модель и девушка Франческа Дани

Итальянская актриса, модель и девушка Франческа Дани (92-67-95, e-mail)
очень любит косплеи. Настолько, что занимается ими профессионально,
играет по всему миру и переодически пополняет фотографиями ониме-стайл
свое портфолио.




Скрипка на дасі сльози.

Нічого. Взагалі нічого. Лише темрява. Окутує тебе, наче тепла, приємна хвиля, але замість радості несе біль та ненависть. Так завжди було. Так завжди буде. Захопивши у свій полон, чорна хвиля не відпускатиме тебе дуже довго, бо буде існувати твоєю темною сутністю, твоєю жагою творити зло, твоїм болем. Буде підштовхувати тебе зробити щось. Щось погане, а ти навіть не будеш у змозі йти супереч їй. Бо вона сильніша за тебе, іноді навіть всевладна і всеохоплююча, а ти всього на всього маріонетка в її руках. Тобі пощастить, якщо ж вона висмокче всю твою енергію, а потім залишить тіло. Хоч тобі вже буде все одно... А може зробити інакше: відпустить тебе на волю, і ти знову відчуєш тепле сонце, почуєш, як весело співають пташки, як живе все. Крім тебе. Бо ти усвідомиш, що накоїв, і будеш змушений кожну ніч, кожен раз, закриваючи очі і окунаючись у царство Морфея, відчувати біль за все, що зробив, чого не зміг відвернути, пустивши іншою колією. І будеш благати, щоб за тобою прийшла стара. У чорному балахоні і з косою. Забрала тебе з цього світу, та вона не прийде і ти будеш чекати. Дуже довго чекати Судного Дня...

“Сьогодні знову прогримів вибух у Багдаді. Поки що жодне терористичне угруповання не взяло на себе відповідальність за цей вибух. Загинуло близько двадцяти людей, близько сорока поранено...”-донеслося з динаміків телевізора, супроводжуючи все це страшною картинкою з Близького Сходу.

“КЛІК.”- і я перемкнув на інший канал. З голубого єкрану на мене дивився хлопчик. Ще досить малий. У його скляних, охоплених страхом очах знайшло відображення усього що сталося. Він мовчить. Йому й не треба нічого казати. Все видно в його очах. Придивляюсь- сліз немає. Схоже, що все те море гірких, повних болю сліз він вже давно виплакав. Ех, хлопче, тепер вже ти не будеш жити як раніше. І все через тих дядьок, яким немає діла до якихось там чоловічків унизу- їх можно легко розтоптати, розчавити і ніхто цього не побачить. Чи не так? Тобі прийдеться швидко дорослішати, перступити через все побачене й жити далі. Як? То вже інша справа... Ось картинка змінюється і тепер вже диктор читає: “...За останніми даними під час цього вибуху терорист смертник забрав із собою тринадцять життів...”Його погляд пустий- йому анічогісінько не жаль тих людей. Бо вони там, а він-тут.

“ДЗІН-Н-н-нь”-весело і безтурботно пролунав дзвоник і оповістив мене, що хтось прийшов. Кинувши пульт на диван, як якусь стару, а тому і не потрібну іграшку, я пішов видчиняти двері. Мені кортило дізнатись, кого це до мене так пізно занесло? Відчинив двері- нікого. Лише одинока коробочка на підлозі, як одинокий воїн, єдиний, хто залишився живим.

...“Сьогодні пройшло попереднє слухання, щодо черги кривавих бивств у штаті Айова, США. Підозрюваний...”-донеслося з кімнати, де стояв телевізор.

А коробочка була досить маленькою, з товстим слоєм пилу, ніби щойно натрусили. А на ній- моє ім’я і адреса. Підхопивши її рукою, я здивувався її вазі- коробочка відчутно відтягувала руку. Щвидко заніс до дому, але довго не відкривав, шукаючи відповідь на запитання: хто її прислав. Всеж цікавість взяла верх і я неспішно відкрив її. А там...там було пусто. І від цього мені стало якось дуже легко, хоч радості я й не відчув, скоріше був якийсь страх, що накатувався на мене хвилями, високими й могутніми. Остання хвиля зробила свою справу, і я закричав. Спочатку тихо, а потім все гучніше і гучніше. З очей потекли сльози, неймовірно солоні, як морська вода і прозорі, наче кришталь. І з кожною сльозою мене все більше охоплювала ненависть. Ненависть, в першу чергу до скрипки, далекої і тихої, але від того не менш противної. Скрипка звучала кожного разу, коли скатуючись по щоці, сльоза падала вниз, на підлогу. Її музика йшла від тих сліз від їх загостреного краю, так сказати від даху кожної краплинки. І це мене дуже дратувало. Дратувало і те, що навкруги ставало все темніше і з цим я нічого не міг вдіяти. А потім стало дуже тихо і я не чув тієї дратівливої скрипки, а мене окутала темрява, якої ще не бачив світ. Я потрапив у пазурі найжахливішому звірові, якого собі можно уявити. Я був злом, а зло було мною...

А потім, я, дуже слабкий, наче вимотаний довгим переїздом, побачив світ. Десь далеко в кінці тунеля. Я біг до нього і нарешті вирвався із пазурів ночі. Я був радий. Тоді. А тепер благаю, щоб якомога швидше піти з життя. Бо кожної ночі, кожного разу закриваючи очі бачу, яким я був у темряві...

Памагите убица апстену

то ли радость, то ли грусть
я сама себя боюсь
я сейчас громко смеюсь,
а спустя мгновенье злюсь...

Че за настроение накануне радостного (как все считают) дня?
Куда тут бить головой?