хочу сюди!
 

Наталія

40 років, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Утешение

  • 11.11.10, 14:34
Когда-нибудь, случайно встретив 
того, кто мил, 
ты обретешь на этом свете 
огромный мир. 

У одинокого, как ветер, 
что меж людьми, 
ты этот мир, который светел, 
не отними. 

Тогда, назло судьбе-проныре, 
на много лет 
вы обретете в этом мире 
желанный свет. 
(В.Клепиков)

хочу ДЖИННА!

хочу ДЖИННА!
чтоб служил верой и правдой своему хозяину... (тьфу, госпоже...)
** вычистить "шкилеты" в шкафах (навести порядок в гардеробчике и сезонности одежки-обувки),
** убраться во  Вселенных (в смысле - победить всех врагов и недоброжелателей-завистников),
** охрана (в смысле security),
** (дип)-курьер (куда пошлют... и о-оо-чень быстро...)
** секретарь-референт ( со знанием и владением языков и всей оргтехникой...понятно зачем...),
** комфорт и уютность (из серии "муж на час" или "сервис чистюль"),
** разноликость (в смысле трансформер и актер "театра одного актера"),
** повар и официант экстра-класса,
** ..... (тут вставляется образность "соболь на плечах - ягуар в гараже - лев в постели - ..и дальше по сценарию...)
** доктор-травматолог-сапожник (подвернутые шпильки) и  "пониматель головной боли",

**... если чЁ забыла, дОполним в "корректировках" бланка заказа

                                       .... трах-тибидох!...
                                                              ...  бутИлЬка... лампа Алладина...
ДЖИНН, ауУУУУуууу... старик ХоттЯбыч в современном обличьи (тут каждый вставляет своё видение "мачо"-джинна).
 
                                            ... ХОЧУ ... хочу... хочу ДЖИННА!      .... трах-тибидох!...podmig

Балада про матір

                                                 (продовження )
 З горем навпіл, з страхом і бідою, втекли. Якось обжились. Звісно не жирували. Та жили. Тільки думка про старшого гризла по ночах: „Як там мій Юрась? Чи живий? Чи здоровий?”
   А тут і тридцять дев’ятий рік наступив. Червона Армія поляків прогнала за Буг.  І їхнє містечко звільнили. Якось спромоглася звідатись на свою батьківщину. Ходила по рідні, розпитувала чи не знають чого про сина. Ні. Не знали. Сліди його загубились десь у Польщі,  а там зараз німці…
  Вернулась назад у свій вугільний край. В край, який дав їй притулок в лиху годину. Хоч серце тужило за Юрасем, та тут залишився другий син, меншенький  -  Івась.  Кажуть: „людина привикає до всього ”. От і вона Настя, звикла. Потроху й горе притупіло. Івась виріс. Хотіла, щоб син на завод пішов працювати, так ні, бачте у військові закортіло. Змирилась. Якось, навіть здалося, життя налагоджується. Та де там, як грім серед ясного неба  -  війна…
   Вона, кровопивця, забрала другого сина. Забрала прямо з військового училища. Фронт. Військова доля молодших командирів на фронті коротка, як спалах міни, як вибух снаряда. У перші дні війни, гинули десятками,  сотнями, тисячами. Разом з ними гинули  десятками, сотнями тисяч і їхні бійці. Розбиті. Знекровлені. Шоковані. Відступали. Та Бог милував її дитину. Не раз був ранений. Та вижив у цій страшній війні. Дійшов до самого гітлерівського кубла  -   Берліну. Повернувся майором. Живий. Здоровий. Хіба не радість? Чого більше треба? Та військова людина собою не розпоряджається. Як вихідця, з тих місць, направили на Західну Україну.
  Настя не знала, чи радіти, чи плакати. І хоч так хотілося знову побачити батьківську хату, душа була неспокійна. Люди говорили, що там, на її батьківщині, війна не закінчилась. Там і досі по ночах стріляють. Націоналістичні банди вбивають  всіх підряд. Та найперше комуністів, комсомольців, військових. Страшно переживала за Івася. Тож поїхала за ним.          Ось вони і на місці. Тепер син служить у місцевому гарнізоні. Просила, щоб був обережний. Та де там.
-    Щоб я фронтовик, боявся якихось бандерівців, що по лісах ховаються?
-    А хто вони сину? Чого хочуть? Навіщо людей стріляють?  -  питалася.
-    Радянську владу хочуть звалити,  -  відказав.  -  Хіба Радянський Союз не самий сильніший  у світі? Ми Німеччину перемогли. А вони хочуть самостійної України. Для чого? Для кого?
-    Колись її твій брат хотів, і ти теж,  -  задумливо мовила.
-    Хіба ж ми не звільнили Україну від поляків?
-    А хіба самі?
-    Ні. Червона Армія.
-    Та чи звільнила сину? Вона ж залишилась.
-    Так. Але ж Червона Армія це я. Твій син. України син. Я її теж люблю…
  Так і не порозумілись. Замовкли…

  Останнім часом Івася бачила рідко. Все десь пропадав. Коли бачила, пояснював, що зараз у них військові маневри. Розуміла  -  служба. Проте серцем відчувала, ловить бандитів.
  Розпитувала рідню,  про се, про те. Що тут? Як? Розпитувала й про тих бандитів.
  „Жінко, не путай їх з тими бандитами, яких повно під час кожної війни, і після неї. Ніякі то не бандити, то влада бандитська, безбожна. А це наші хлопці. Проте їх хочуть зробити бандитами, бо вони проти совітів. Вони за самостійну Україну”.
  Якось випадково підслухала розмову сина з полковником, начальником гарнізону:
  „Самий опасний із ніх  -  Крук!  Унічтожів єго, всє остальниє разбегутся!”
  Одного дня випадково на вулиці зустрілась з Грицем, давнім товаришем Юрася. Їх тоді, у тридцятих, поляки  разом арештували. Одразу й не впізнала. Та й він спочатку до неї приглядався.
-    Грицю це ти?  -  перепитала здивовано сивого молодика.
-    Тітка Настя?  -  не менш дивуючись почула у відповідь.
-    А Юрась де?  -  одразу ж вирвався зойк з її грудей.
  Тут Гриць ухопив її під руку і швидко повів у бік, подалі від людей. Йшла поряд, а ноги підгинались. Мало не впала. Та синів друг не дав.
-    Куди ти мене волочиш?  - перепитала, приходячи в себе.
-    Тітко! Так треба!  - пошепки мовив попутник озираючись навколо.
-    Так що з Юрасем? Він живий?
-    Живий!
-    Жи-ви-й!  - видихнула з полегшенням.  – А де ж він? Чому додому не звідається?
-    Він не знав, що ви теж вижили після цієї війни.
-    Грицю! Веди мене до нього!  - стала квапити синового товариша.
-    Тітко не можу!
-    Як так не можу? Чому?
-    Він переховується?
-    Від кого? Поляків тут уже нема?
-    Проте є совіти.
-    Ну то й що? Адже він свій.
-    Для когось свій. Національний герой. А для когось ворог народу. Бандерівець. Бандит.
-    Ой що ж це буде? Його ж уб’ють!  -  вхопилась за серце. – Не вбили поляки, то свої уб’ють! Благаю! Зведи мене з ним! Я його стільки літ не бачила.
-    Добре я йому все перекажу,  -  пообіцяв Гриць.  – Чекайте записки.
  На тім і розстались…
   Надворі стояла глуха ніч… Та Настя не спала…Чекала... Хвилювалась... І ось тихий стукіт у шибку. Запалила каганець. Вийшла у сіни. Відкрила вхідні двері. Глянула у темінь. Ніде, нікого. Вже хотіла йти в середину, аж раптом помітила, щось біліє на порозі. Клапоть паперу. Підняла. Знайомий почерк:
   „Завтра, опівночі, під старим дубом ”.
  І все. Не могла дочекатись. Як стемніло, полетіла, полинула на зустріч. Але що це. Чиїсь голоси. На околиці міста повно військових. Зачаїлись. Когось дожидають.
  „Може це по мого Юрася? Може хтось доніс на нього?”  -  затривожилась. Заховалась. Думала, як бути. Як попередити сина?
  Ось і північ. Серце мало не вискочить з грудей: „Що робити? Що робити?”
  Раптом серед військових почався якийсь рух. Стривожено підвела голову. У місячному сяйві, хтось пригинці підкрадався до дуба.
  „Юрась!”  -  тенькнуло у скронях.
  Про себе вже не думала:
-    Юрасю тікай!  -  закричала на всю околицю, на все містечко.
  Постать зупинилась. Завмерла. Військові вискочили з засідок. Хто кинувся до неї, хто до дуба.
-  Крук! Здавайся! Ти оточений!   -  пролунав такий знайомий голос.
„Івась?”  -  усе стерпло їй у середині.
  І тут роздався постріл. Один, другий… Хтось штурхонув її межи плечі. Настя упала на землю. Не відчувала болю. Зірвалась.
 - Не стріляйте! Не стріляйте! Івасю це ніякий не Крук! Це твій брат Юрась! -  розпачливий зойк знову сколихнув нічну тишу.
    І знову постріли. Один другий. Її хотіли затримати. Зупинити. Настя не знає звідки й сили взялися. Не розбираючи дороги, полетіла  у гущу пострілів, до дуба, до синів.
  Навкруг дуба блискали вогні пострілів.
-    Не стріляйте! Ви ж брати! Не стріляйте!  -  гукала мати та її ніхто не чув.
  Ось вона біля дуба. Постріли ущухли. Лиш двоє тіл переплелися у смертельній сутичці. Хрипіли. Рвали один одного зубами, давили за горло, кололи ножами.  В місячному сяйві мигнула зірочка на погонах, тризуб на  кашкеті.
Раптом упали додолу. Качались по землі. Хрипіли. Затихли…
-    Зупиніться скажені! Ви ж брати!  - з останніх сил, заволала у ніч.
  На тремтячих ногах, підійшла ближче.
-    Ви ж брати!  -  шепотіла потрісканими губами. – Не діліть її. Не діліть мене. Україна ж у вас одна. Єдина. Як я.
  Лежали... Мовчали...
   Нахилилась над ними:
-    Юрасю!? Івасю!? Це я. Ваша мама! Обізвіться!
  Та вони не розмикали смертельних обіймів, які могли бути й братніми… Та не стали. Померли обоє за свою любиму Україну. А вона ж у них була одна, як мати…
    Тепер он вона стоїть над їхніми мертвими тілами. Сива. Простоволоса. Згорьована. Уже й не плаче. Сама самісінька. Боляче здавило серце. Схопилась за груди. Застогнала гірко. Та хай там: „Кому я потрібна без вас? Та й навіщо мені жити? Яка мати без дітей?.. От і зустрілись…Сини мої соколята…”  Та й не договорила. Упала обабіч них під дубом, та й навіки завмерла…
    Не хотіли, та вбили її сини. Загнали у могилу свою любу неньку… Не вберегли. Вони боролись за Україну. Та вбили матір, яка любила їх однаково, зрештою, як і Україна. Правда Україна залишилась. Та без них осиротіла ще на дві душі. Та чи тільки на дві?...
  Хтось і зараз вбиває свого брата українця, та не кулею, а словом та ділом. Пустіє, сиротіє Україна й  далі. І нема тому зупину і просвітку не має. Як же їй бути, коли брат іде супроти брата, а вона так би хотіла бачити їх пліч-опліч, як колись у дитинстві  та безталанна мати, що похоронила своїх дітей під старим дубом…

*     *    *
   Догоряв могутній дуб…
   Розгнівався Бог на нього, метнув блискавку і все... Згорів… Його не стало…
   Лиш обпалений, обвуглений самотній стовбур, як обеліск серед пшеничного лану. Як гірка пересторога нащадкам…
   Та чи дуб так прогнівив Бога? Чи люди  - брати, що убивши один  одного за Україну, не вберегли ні її, ні рідної неньки  ...

Жизнь коротка!

  • 11.11.10, 13:46
Жизнь коротка!

Нарушай правила!

Прощай быстро!

Смейся неудержимо!

Целуй медленно!

Танцуй, будто никто не смотрит!

Пой, будто никто не слышит!

Люби, будто никто не причинял тебе боль!

Ведь жизнь дается человеку один раз!!!

И прожить её нужно так, чтобы там, наверху, одурели и сказали:

"А ну-ка, повтори!!!..."

Миті листопадові...

Бюрократія, бюрократія і ще раз бюрократія...Так вийшло що я оформлена в КПІ на дві посади постійно і ще за рік буває пару штук договірних. Не говорячи про те що це три різні відділи кадрів, мені кожен раз треба оббігати заново всі інструктажі...Зараз ще гряде закінчення аспірантури і оформлення в штат, черговий раз мотатиму кола по кабінетах...

Вбиває фраза "Ти ще молода, можеш постояти/пройти пішки" Ніби молодість у наш час є запорукою 100% здоров"я і невичерпної енергії...Сьогодні вранці в маршрутці взагалі вбила ситуація - я поступилася місцем матері з маленькою дитиною, але на місце одразу плюхнулась тітка вагою в центнер зі словами "Вона молода, може і постояти"...

Вже давно зрозуміло що з іноземців до нас вчитися приїзджають ті у кого нема ані мізків ані грошей вчитися в європейських вузах. Але якщо в"єтнамці, китайці і частина арабів ще принаймі намагаються зробити вигляд що вони вчаться то турки тупо забивають на навчання і сидять по 3-4 роки на одному курсі. Нам то не жаль, кожен їх виліт піднімає їм же вартість навчання, але буває цікаво дізнатися що виявляється у тебе є 6 студентів яких ніхто в очі не бачив. А один араб взагалі прийшов до мене з філософським запитанням "Я не хочу робити лабораторні, що мені робити?" і був дуже здивований дізнавшись що інші його колеги таки ходять на лабораторні і роблять їх...

Прийшла пора звітів і захистів - і мені самій звітувати через тиждень і є можливість послухати як відбуваються захисти і звіти у інших...трохи розстроєна тим що пропустила один з захистів по суміжній тематиці, дату захисту стільки разів переносили, що про неї більшість з тих хто там був дізналися абсолютно випадково, а мені не поталанило...Наступну дисертантку вже персонально попросила мені подзвонити чи написати коли буде точно відома дата захисту...

Балада про матір

    Вогонь усе ще борсався змагаючись з темрявою, що наступала на нього зусібіч. Він з останніх сил викидав то довгі язики полум’я, то жбурляв у нічне небо снопи іскор. Та все було намарне. Сухе дерево догоряло. Правда, на якусь мить тьма розсіювалась, та після того ще дружніше, ще ближче підступала до непокірного вогню. Дрібні іскри, що відірвавшись від материнського вогнища, злітали у височінь, за долі секунди догоряли, розчинялись у темряві, а потім безсило і тихо спадали назад, на землю, сивим попелом. Дерево теж не хотіло здаватись, проте не темряві, вогню. Воно тріщало, пручалось, корчилось у муках, та полум’я, п’ять за п’ядь безжалісно пожирало його руки-віти. Ті що були слабкіші ,  спочатку в’яло пробували опиратись, та незабаром здавались на волю переможця. Під його шаленим натиском, опускались додолу, а згодом і зовсім відвалювались від стовбура. Ті ж, котрі були міцнішими, догоряли разом з ним. Ось, на кінець від них залишились, тільки ледь помітні цурпалки. Стовбур залишився сам. Один проти вогняної  стихії. Він стояв обвуглений, весь обвитий полум’ям, як обеліск.  Нещасне дерево пережило не одне воєнне лихоліття, та  стало жертвою блискавки, яка раптом упала з розгніваного неба…
  Колись  зелений, красивий, кремезний дуб, з роками перетворився на сухе виснажене дерево. Здавалось таким він буде незворушно, вічно стояти собі під блакитним небом серед безмежного поля, і ніяка сила не порушить його спокою. Так ні. Роки зробили свою чорну справу. Хоча може й не роки? Може й люди? Тепер вже  не дуб  - сухе виснажене дерево. Проте навіть таким, він здавався вічним. Аж тут блискавка. Вогонь з неба. І дуб, ось  уже догоряє. Гине. Гине, як колись, як ті два юнаки під ним. Як їхня стара мати…

  Випадковий подорожній напевне здивувався би тому, що серед поля стирчить поодиноке обгоріле дерево. Здивувався би тому, як у роки пресловутої колективізації, його тут залишили? Не зрубали, не викорчували з пнем? Як? Чому навіть тепер, колгоспний парторг, з місцевих жителів, і той не торкається тієї теми? Чому? Та тому, що він знає, яка трагедія розігралася під його могутнього кроною. Знають її і жителі невеличкого містечка на Західній Україні. Знає бо це було не так уже й давно. Знають і мовчать. Ні вірніше мовчали до цього часу. Тепер уже можна й розповісти…
   Бідна Настя не знала кого й слухати. Важко бути вдовою. Та ще важче самій приймати рішення. Був би чоловік, а так нема. Загинув у двадцятих  ні за цапову душу. Залишилась вона з двома синами на руках. Звісно важко. Та хіба вона така одна на білім світі? Декому ще важче. Отож і змирилась з долею. Плекала синів. Колись би вони таки підросли і було б усе так, як у людей. Так ні. Не судилось. У інших діти, як діти. У неї  -  патріоти. І від кого вони того набрались?
   Останнім часом Настя почала помічати, як старший, Юрась, почав пропадати десь по вечорах.
   „Діло молоде. На вечорницях проводить час. Може скоро уже й невістка з’явиться у хаті?”  - тішила себе думкою.   
    Коби ж знала, що то за вечорниці?
   Одного разу, Юрась так і не повернувся. Виглядала до ранку. Нарешті дочекалась. Та не сина. Жандармів. Мов скажені увірвалися до хати.  Перерили все догори дригом. Та й пішли лаючись. Ні тобі Слава Богу, ні тобі бувайте здорові?
Крім їхнього „псякрев”, не могла втямити чого від неї хочуть. Згодом дійшло  -   шукали заборонену літературу.
-    А син? Де син?  -   хапала за поли жовнірів.
-    Той лайдак у нас?  У гміні,  - зрозуміла нарешті сердитого пана офіцера.
  Так лаючись і пішли. Вона чайкою полинула  за ними, до Юрася. Не пустили кляті ляхи. Не допомогли ні вмовляння, ні сльози. Ото тільки й дізналась, що її син  бидло. Холоп, який бунтує проти Речі Посполитої. Що за ним в’язниця плаче. А що плаче його ненька, то їх не обходило.  Мов жебрачку виставили за двері. Та й усе…
   За сльозами, не знає, як і до дому втрапила.
  „Сини мої соколята  -  не вберегла вас рідна мати!”  -  затужила, заголосила переступивши поріг домівки... 
   Юрася таки посадили. Надовго. Після тої звістки зчорніла уся. Світ став не милим. Пригорнула сердешна якось меншенького сина, Івася, та й знову у сльози. А він, так по чоловічому, візьми та й бовкни: „Не плачте мамо. Ото трохи підросту, зберу хлопців, та й покажемо тим ляхам де раки зимують!”
  Від тих слів      так і застигла. Сльози текти перестали.
-    Ой доленько моя не щаслива!  -  зойкнула з переляку. – Я тобі помщуся! Я тобі покажу вояка задрипаний! -  та й не стямилась, як хльоснула малого по обличчі.
-    Мамо!  - крикнув Івась, аж спалахнувши з образи.
  Глянула. А у нього, з-під чорних брів, блискавки так і стріляють. А у карих очах сльози бринять. Проте стерпів. Мама все таки. Насупився. Цілий вечір мовчав….
   Настя вже й жалкувала, що не стрималась. Прикусивши губу, поглядала скоса на сина. Проте не вибачалась.
   „Навіщо? -  міркувала.  - Не треба. Ще подумає, що я погодилась з ним. Проте з тим потрібно щось робити. Знаю їхню породу. Упертий, як брат, зрештою, як і батько ”.
   Питала поради у знайомих, у рідні: „Як бути? Адже підросте Івась і закінчить, як його брат?”
  От хтось і порадив:
-    Поки не пізно,  втікайте за Збруч.