90 Галині Гордасевич - Соломія Гордасевич

З приємністю публікую найперший допис до ювілейного збірника на 90-річчя видатної української письменниці, поетеси і громадського діяча Галини Леонідівни Гордасевич від її онуки Соломії.

Довідка: Гордасевич Соломія Богданівна Еколог та науковиця у сфері природоохоронної справи 2021-2024 Університет Сталого Розвитку у м. Еберсвальде, Німеччина Магістр за спеціальністю "Управління біосферними резерватами" 2019-2021 Перекладацька діяльність у різних наукових проектах за співпраці України та Німеччини (переклади з англійської та німецької на українську та з української на англійську та німецьку) 2018-2019 Стипендіатка Німецького федерального фонду охорони навколишнього середовища у межах власного наукового проекту "Моніторинг старовікових букових лісів та пралісів українських Карпат" 2014-2016 Національний Лісотехнічний Університет України, м. Львів Ступінь магістра за спеціальністю "Екологія та охорона навколишнього середовища" 2010-2014 Національний Лісотехнічний Університет України, м. Львів Ступінь бакалавра за спеціальністю "Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування"

Спогади про мою бабусю, Галину Гордасевич

Передчасно забрала у мене доля мою дорогу та видатну бабусю, Галину Гордасевич, але завдячую долі тим моментам, які нам все ж вдалось розділити разом і її невимовній праці і досягненням у літературній сфері, які своїми витоками сягають ще у буремні радянські роки, де кожне слово (а особливо українське) було причиною для переслідувань і багаторічних заслань. У моїй пам’яті Галина Гордасевич це, перш за все, ніжна та турботлива бабуся, яка підтримувала чистоту і порядок у себе вдома, дбала про своє здоров’я і любила потішити подарунками, серед яких часто були дитячі книжки. Як і будь-яка бабуся, вона мені дозволяла більше ніж батьки, і коли я «по дитячому» щось зламала чи нашкодила, у моїй пам’яті виринає її обличчя, як вона дивилась на мене готова насварити і спалахнути від надмірних емоцій, та все ж вона за лічені хвилини опановувала себе і лише повчально говорила: «Нічого страшного, але більше так не роби» Лише набагато пізніше, читаючи її вірші вже в дорослому віці, я зрозуміла, що це вміння опанувати себе далось їй дорогою ціною, можливо їй доводилось стримувати себе ще в родинному домі, але де без цього вміння точно не вижити, так це в місцях позбавлення свободи.

У шістнадцять років її заарештували і засудили на 10 рокiв таборiв ГУЛАГУ, як було написано у вироку: «...за складання нацiоналiстичних вiршiв i антирадянську агiтацiю серед студентiв». Що ж, нічого нового, скажете ви, а я скажу – потрібно шанувати і пам’ятати тих, хто виборював право називатись українцями і гордо стверджувати, що ти знаєш, що саме означає бути українцем і хочеш бути ним. Бо допоки це буде для нас нормальним явищем, бути переслідуваним за нашу національну ідентичність, доки цей факт не перестане бентежити нас до глибини душі, доти і не припиняться політичним та культурні репресії, зокрема і всередині народу.

Прочитавши декілька вибраних мною поезій можна зрозуміти, хто ж вона така, моя бабуся і видатна письменниця і поетеса Галина Гордасевич. Вона була просто жінкою з мрією, мрією бути частиною величного українського народу, нести світло крізь радянську темряву, говорити про рівність народів, хоча це і здавалось абсурдним поняттям у ті часи. Будучи жінкою, суспільство, та й вона сама, покладала на себе багато очікувань і ролей, певні з них вдавались їй краще, а в інших вона не мала значного успіху. Однак вона ніколи не здавалась і завжди йшла вперед, незважаючи на безліч невдач і труднощів, оскільки завжди знала, що дороге її серцю і не відреклась цього, а саме – українського слова.

Соломія Гордасевич, внука Галини Гордасевич

15.09.2024

Спокуса

Рано-вранці, ще передсвіту, –

В небі сяла ранкова зоря, –

На найвищій вершині світу

Стояли – Диявол і я.

А земля перед нами лежала,

Як Адам її успадкував.

Ще жниця в полі не жала.

Ще в кузні коваль не кував.

Ще спокійно спали всі діти,

Хоч затихли вже птахи нічні.

– Хочеш цим усім володіти?

Я сказала Дияволу: – Ні!

Він мене спокушав уміло,

Обіцяв усі блага земні,

Я ж дивилась спокійно і сміло

І на все говорила: – Ні!

– Що ж, у тебе міцна основа.

Мабуть, приклад береш з Христа.

Ну, а хочеш – я дам тобі Слово?

Я здригнулась і мовила: – Так.

– Ну, а хочеш, я дам чоловіка,

Що у справі кохання мастак?

...Перший промінь спочив на повіках.

Я змигнула і мовила: – Так.

Чаша неба бездонно-синя.

Що там в ній: чи птах, чи літак?

– Ну, а хочеш, я дам тобі сина?

Я зітхнула і мовила: – Так.

І тепер я каратись мушу

На семи пекучих вітрах.

Віддала Дияволу душу

За привид, за тінь, за міраж.

Бо любов була, наче іскра,

Бо у сина свої шляхи,

Тільки слово ще зрідка блиска

Покутою за гріхи.

Бо з жорстоким двадцятим віком

Відпливає усе земне.

Що ж, Христос – Він був чоловіком.

Я – лиш жінка. Простіть мене.

----

Сказали птиці: літати доволі!

На десять років позбавили волі.

Досить з вітром в піжмурки грати!

Кинули птицю за мури, за грати!

А як їй літалось, а як їй любилось...

Ах, як її серце у розпачі билось!

Роки пройшли. Змінилась погода.

На птиць, щоб у клітках, минула мода.

Прийшли урочисто, з щемом у серці,

Під бурхливі оплески відчинили дверці

— Злітай, птице, у чисте небо!

Глянь, як довколо весняно, травнево!

Співай пісні, вий гнізда із рути,

Лише... узгоджуй свої маршути.

А птиця за дверці ступила несміло.

А птиця крилами змахнула невміло.

Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!

Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном

І в екстазі солодкім не завмираю.

Колись я тягала носилки з бетоном,

А зі мною - Розенберг Рая.

Були обом безрадісні ночі,

Пересилки, "параші", етапи,

І в час перевірок на грудях дівочих

Чужі безсоромні лапи.

Трагічне в життя нашого повісті

Було на кожній сторінці.

А між тими, хто нас стеріг по совісті,

Були свої, українці.

І що ви розводите мені теорії

Про засилля жидівське всюди!

Той, хто бачив тюремні зорі,

Довіку їх не забуде!

Хай інший копається в історії гної,

Між покидьками кривди дрібні збирає,

Та я пам’ятаю: носилки зі мною

Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Bohdan Gordasevych

17m ·

Shared among: _Public

I am pleased to publish the very first post in the jubilee collection for the 90th anniversary of the outstanding Ukrainian writer, poet and public figure Galina Leonidivna Gordasevych from her granddaughter Solomia.

Reference: Gordasevych Solomiya Bogdanivna Ecologist and scientist in the field of environmental protection 2021-2024 University of Sustainable Development in Eberswalde, Germany Master's degree in "Management of Biosphere Reserves" 2019-2021 Translation activity in various scientific projects with the cooperation of Ukraine and Germany (translations from English and German into Ukrainian and from Ukrainian into English and German) 2018-2019 Scholar of the German Federal Environmental Protection Fund environment within the scope of the own scientific project "Monitoring of ancient beeches forests and virgin forests of the Ukrainian Carpathians" 2014-2016 National Forestry University of Ukraine, Lviv Master's degree in "Ecology and environmental protection" 2010-2014 National Forestry University of Ukraine, Lviv Bachelor's degree in "Ecology, environmental protection and balanced nature management"

Memories of my grandmother, Halyna Gordasevych

Fate took my dear and outstanding grandmother, Halyna Gordasevych, from me prematurely, but I owe fate to those moments that we still managed to share together and to her indescribable work and achievements in the literary field, which have their origins in the stormy Soviet years, where every word (and especially Ukrainian) was the reason for persecution and many years of exile. In my memory, Galina Gordasevich is, first of all, a gentle and caring grandmother who kept her home clean and tidy, took care of her health and liked to please with gifts, which often included children's books. Like any grandmother, she allowed me more than my parents, and when I "childishly" broke or damaged something, her face pops up in my memory, how she looked at me ready to boil and explode from excessive emotions, and that's all but she controlled herself in a matter of minutes and only said instructively: "It's okay, but don't do that again." Only much later, reading her poems already in adulthood, I realized that this ability to control herself was given to her at a high price, maybe she had to restrain herself even in her family home, but where without this ability she definitely cannot survive, it is in places of deprivation of liberty.

At the age of sixteen, she was arrested and sentenced to 10 years in the Gulag camps, as was written in the verdict: "...for composing nationalist poems and anti-Soviet agitation among students." Well, nothing new, you say, but I will say - you need to respect and remember those who fought for the right to be called Ukrainians and proudly claim that you know exactly what it means to be Ukrainian and want to be one. Because as long as it will be a normal phenomenon for us, to be persecuted for our national identity, until this fact does not cease to embarrass us to the core, until political and cultural repressions, including within the people, will not stop.

After reading a few of my selected poems, you can understand who she is, my grandmother and outstanding writer and poet Halyna Gordasevich. She was just a woman with a dream, a dream to be a part of the great Ukrainian people, to bring light through the Soviet darkness, to talk about the equality of peoples, although this seemed like an absurd concept at the time. Being a woman, society, and she herself, placed many expectations and roles on herself, some of which she was successful in, and others she was not very successful in. However, she never gave up and always went forward, despite many failures and difficulties, because she always knew what was dear to her heart and did not renounce it, namely, the Ukrainian word.

Solomiya Gordasevych, grandson of Halyna Gordasevych

15.09.2024

Temptation

Early in the morning, before dawn,

The morning star was setting in the sky,

On the highest peak of the world

The Devil and I were standing.

And the land lay before us,

How Adam inherited it.

The reaper in the field has not yet stung.

The blacksmith did not forge yet in the forge.

All the children were still sleeping peacefully,

Although the night birds have already fallen silent.

- Do you want to own all this?

I told the Devil: - No!

He seduced me skillfully,

He promised all earthly goods,

I looked calmly and boldly

And to everything she said: - No!

- Well, you have a solid foundation.

Perhaps you are taking an example from Christ.

Well, do you want me to give you the Word?

I shuddered and said: - Yes.

- Well, if you want, I will give you a husband

What's wrong with love?

...The first ray rested on the eyelids.

I blinked and said: - Yes.

The cup of the sky is bottomless blue.

What is in it: a bird or an airplane?

- Well, do you want me to give you a son?

I sighed and said: - Yes.

And now I must be punished

On seven burning winds.

She gave her soul to the Devil

For a ghost, for a shadow, for a mirage.

Because love was like a spark

Because the son has his own ways,

Only the word is still occasionally close

Penance for sins.

Because with the cruel twenties

Everything earthly floats away.

Well, Christ - He was a man.

I am only a woman. forgive me

----

The birds said: enough to fly!

Deprived of liberty for ten years.

It's enough to play in the wind!

They threw the bird behind the walls, behind the bars!

And how she flew, and how she was loved...

Ah, how her heart beat in despair!

Years have passed. The weather has changed.

Birds in cages are out of fashion.

They came solemnly, with pride in their hearts,

The door was opened to thunderous applause

- Fly away, bird, into the clear sky!

Look, it's spring, May around!

Sing songs, make nests from the root,

Just... coordinate your routes.

And the bird timidly stepped behind the door.

And the bird flapped its wings clumsily.

Oh, you opened the door too late!

Because where to fly when the wings have dried up.

23.01.1965

I can't talk about Ukraine in a pathetic tone

And I don't freeze in sweet ecstasy.

I used to drag a stretcher with concrete

And with me - Rosenberg Raya.

Both had joyless nights,

Shipments, "parashi", stages,

And during checks on girls' breasts

Someone else's shameless paws.

Tragic in the life of our story

It was on every page.

And between those who guarded us according to conscience,

There were their own, Ukrainians.

And that you are giving me theories

About Jewish exile everywhere!

He who saw prison stars

They will not be forgotten forever!

Let someone else dig into the history of dung,

He collects small offenses among the scum,

But I remember: the stretcher is with me

She wore Rosenberg Raya!

1966