"І сказав Ісус" Галини Гордасевич (ч.1)

Галина Гордасевич

І СКАЗАВ ІСУС

Поезії

Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок,  що

передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко 

Від автора

Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!”

По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся  з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу.

Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя  освіта.

Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді.

В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила?

Молитва

Ангеле Божий, хоронителю мій! 

Бережи мене і вночі, і вдень, 

Коли сонце пече і коли сніговій,

Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій! 

Коли горе чорний день принесе, 

Коли сльози пекучі підступлять до вій, 

Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій! 

Над  Тобою небо ж таке голубе! 

Коли в серці моїм загніздиться змій, 

Дай мені силу здолати себе.

Каїн виправдовується

Хіба я сторож брата свого? 

Він десь в дорозі загубився, 

Коли натомлений відстав.

Хіба я сторож брата свого? 

Я й сам заледве не загинув 

У тій дорозі без кінця.

Хіба я сторож брата свого?

Та й сам Ти, Господи,  казав, 

Що без Твоєї волі й волос, 

Єдиний волос, не спаде. 

Чи ж міг я йти супроти Тебе?

Хіба я сторож брата свого?

Перстень царя Соломона

Поверни, царю, 

круг пальця мене. 

Повір, премудрий, –

і це мине,

Образливо?.. Гірко?.. 

Біль серце тне? 

Треба потерпіть –

і це мине.

А цариця Савська 

була ж наче пальма... 

А цар персня 

зриває з пальця. 

А з персті земної 

ще раз змигне:

– І це мине!

Дружина Лота

Покірно ішла за Лотом –

За мужем своїм і паном. 

Пісок засмоктував ноги болотом,

І небо гуділо мідним тимпаном.

– Стомилась... На мить присяду... 

Лот квапить: – Хвилина кожна...

– А позаду?.. Що там позаду?..

– Озиратись, – Лот каже, – не можна.

А пісок засмоктує ноги.

Вже давно згубила сандалі.

Лот каже: – Погибнуть многі...

І все далі веде, все далі...

А позаду – там рідне місто, 

Батько, мати, брати і сестри, 

Як грішили – то не навмисно,   

А тепер мають кару понести?

Зойк розпачний лунає у вухах. 

Світ багряним палає в зіницях.

– Доню! Донечко! Хоч послухай!

– Сестро! Сестронько! Хоч озирнися! 

Не стерпіла. І повернулась 

Обличчям до тої бурі, 

І бачить: земля прогнулась, 

Крутять смерчі криваво-бурі.

Там шаліють – помітити встигла –

Пекла жар і страшна мерзлота.

...І навіки в пустелі застигла 

Неслухняна дружина Лота.

Ну, а Лот? Він не стишив кроку, 

Навіть коли хлинули зливи. 

Він заказ не порушив нівроку. 

Він завжди був богобоязливий.

Хібащо згадав про комори, 

Що були джерелом достатку.

... Після згину Содому й Гомори 

Оце б хоч малісіньку хатку!

Уставали тумани білії,

В небі місяць просвічував злотом. 

І навіть упорядники Біблії 

Не знають, що сталося з Лотом.

Різдво

А як зірка зійшла – народила Марія,

Так, без болю, без муки, 

Тоді над пустелею вітер повіяв, 

І зірка дивилась, як Боже око.

А воно ще таке мале й безпомічне, 

Бо яке ще зміститься в жіночому лоні?

Та вже на личку святе щось і вічне 

І хресна дорога на маленькій долоні.

А Марія злякалась: звісно – мати. 

Сказала: – Не треба ні влади, ні слави. 

Я буду його при собі тримати, 

А зросте – хай майструє столи і лави.

А віку дійде – ожениться гарно,

Я буду тоді доглядати онуків.

...Та знаку підтвердження ждала намарно,

Хоч ніч була повна таємних звуків.

А до першої зірки сходились інші,

Темряву ночі розганяли старанно, 

Наливались червоним, неначе вишні

Або майбутні Христові рани.

А Марія дитя загортала в ряднини, 

Казала: – Нічого, мій синку, не бійся. 

Ось в цій яскині діждемося днини

І підем додому, до свого обійстя.

Там хата вікнами нам зазоріє, 

Там сад зустріне в зеленім вітті. ... 

Ти так над Христом молилась, Маріє, 

Як донині усі матері на світі.

Вхід Господень в Єрусалим 

І дорогу встеляли гіллям пальмовим, 

І співали йому: – Осанна! 

Зір вертався сліпим і слово – немовам, 

І вабила мета осіянна.

На малім віслючку, а шати – білі 

Їхав цар новий Іудеї. 

Ах, як вони його всі любили –

Втілення їх ідеї,

Що прийде і справедливо розсудить, 

Всемогутній і всеблагий,

І стане страви поверх посуди,

І отримає одяг нагий,

В багатого праведника побільшає злота,

А грішному в пеклі горіти.

І жінки, – згадайте дружину Лота –

Збігались Його узріти.

Все стало минулим: Соломон і Давид,

І хтиві старці і Сусанна.

Він Їхав, трохи сумний на вид,

І співали Йому: – Осанна!

І радо гукали усі прочани:

– Радість – добрим! Погибель – злим! 

Ще жодного царя так не зустрічали, 

Як вступав Він в Єрусалим.

...І день минув, і другий, і третій,

А життя все ж таке убоге.

І питають його, нетерплячі і вперті:

– Де ж обіцяне царство Боже?

А Він їм каже: – Отець мій на небі.

Тут й самі збудувати б могли...

І стали вони від гніву вишневі,

І на суд Його потягли.

І найняті синедріоном за плату,

І безплатно, немудрі, вони

З такою злобою кричали Пілату:

– Розіпни його! Розіпни!

Остання вечеря

І сказав Ісус: – Накрийте стiл

На дванадцять чоловiк!

А на скатертi вiзерунок з хрестiв

І у нього печаль з-пiд повiк.

– Раввi, таж маєш дванадцять учнiв!

Вам мiсця не вистачить всiм.

І сказав Ісус: – На сій учтi

Я слугуватиму їм.

Поставили тарiлки з дзвiнкої глини,

Обпаленої на вогнi.

І нестерпно довго тягнулись хвилини:

Прийдуть усi чи нi?

Поклали хлiб i дванадцять рибинок –

Скромною учта була.

І лише вино дорогоцiнним рубiном

Іскрилося серед стола.

Учнi входили один за одним –

Їх шлях нелегкий стомив.

І Ісус їм, стомленим i голодним,

Ноги з любов'ю обмив.

За стiл сiдали, берегли мовчання,

Чекали премудрих слiв.

А їм Ісус замiсть повчання

Подав переломаний хлiб.

– Їжте,– сказав їм,– се моє тiло,

Бо в ньому любов моя.

І щось таке над столом пролетiло –

Ангел а чи зоря.

Вино наливав, і рука затремтіла.

– Пийте! Се кров моя.

І знову щось над столом пролетiло –

Ангел а чи зоря.

– Раввi, щось дуже збудженi люди,–

В тривозi сказав Петро.

Щоб усе записати, в учня Іуди

Було наготовi перо.

Ісус мовчав. Йому все болiло

Вiд чола до пiдошов:

Мiсце одне за столом темнiло,

Учень один не прийшов.

Той наймолодший, найбiльше любий,

Що був, як на серцi печать.

В Ісуса знову здригнулися губи,

І знов з-пiд повiк печаль.

Галiлеянки прекрасної очi

Вчинили, що все вiн забув.

Учень один останньої ночi

На останнiй вечерi не був.

О, як вiн буде потiм ридати,

Собi не простить повiк,

Бо саме йому мав Ісус передати

Останнiй свiй заповiт.