Більш ніж через 160 років після того, як Чарльз Дарвін написав свою книгу «Походження видів», вчені довели, що одна з його теорій виявилася правдою.
Як пише видання Newsweek, група вчених перевірила, чи справді існування підвидів може бути раннім кроком до утворення нових видів. Результати показали, що так, це можливо. Це стало підтвердженням гіпотез, висловлених Дарвіном у його книзі за 1859 рік. Спираючись на свої спостереження, видатний англієць вірив, що чим більше видів входять у рід, тим більше варіацій цих видів буде.
Вид за визначенням – це набір тварин чи рослин із подібними характеристиками, які здатні спарюватися між собою.
Люди, або Homo Sapiens, тому приклад. Підвиди, з іншого боку, – це популяція в межах конкретних видів, які можуть трошки відрізнятися і мати свою окрему групу для спарювання. Кількість підвидів на кожен вид може сильно відрізнятися. Наприклад, існує 45 різних підвидів лисиць, але жодного підвиду людей.
Вчені з Кембриджського університету проаналізували взаємозв’язок між двома поняттями й вирахували, як кількість видів у роді й кількість підвидів на кожен вид співвідноситься до числа різних груп тварин. Лаура ван Хольстен і Роберт Фолі використали інформацію, зібрану натуралістами, для визначення «віку» різних видів і підвидів, щоб побачити, наскільки вони пов’язані. Вони помітили кореляцію між варіаціями видів і підвидів. Рід із більшою кількістю видів має більше видів із ширшою групою підвидів.
Ця закономірність особливо чітко простежується у ссавців, які літають, таких як кажани. Для порівняння у наземних тварин ця кореляція між багатством видів і підвидів теж була позитивною, але слабшою. Вчені вважають, що це пов’язано з географічними перешкодами, які наземним істотам важче подолати. Гірський хребет чи річка можуть створити фізичний бар’єр для тварин, які рухаються на суші, але не для тих, хто літає чи плаває.
«У третьому розділі книги “Про походження видів” Дарвін писав, що лінії тварин із більшою кількістю видів повинні також містити більше “варіацій”. Підвиди – це сучасне визначення цих варіацій», – сказала Хольстен.
«Підвиди тварин зазвичай ігнорують. Але вони грають ключову роль у довгостроковій еволюційній динаміці», — пояснила вона.
Вона наголосила, що її дослідження співвідношення між видами й кількістю підвидів доводить, що підвиди грають критичну роль в еволюції. І це завжди відбувалося. Тож припущення Дарвіна були правильними.
Джерело https://opinionua.com/2020/03/21/naukovci-pidtverdili-odnu-z-teorij-charlza-darvina/
Першоджерело (англ.) joh.cam.ac.uk/one-darwins-evolution-theories-finally-proved-cambridge-researcher
История происхождения китов - одна из самых захватывающих историй эволюции и один из лучших примеров естественного отбора
Последним предком обитавшим на побережье современных китов был синоникс, вверху слева - животное, похожее на гиену. За 60 миллионов лет эволюционировало несколько переходных форм: сверху вниз, индогий, амбулоцетус, родхосет, базилозавр, дорудон и, наконец, современный горбатый кит.
Чтобы понять происхождение китов, необходимо иметь общее представление о том, как работает естественный отбор. Естественный отбор может незначительно изменить вид, заставляя популяцию менять цвет или размер в течение нескольких поколений. Это называется "микроэволюция".
Но естественный отбор также способен на гораздо большее. При наличии достаточного количества времени и накопленных изменений естественный отбор может создать совершенно новые виды, этот процесс известен как «макроэволюция». Он может превратить динозавров в птиц, земноводных млекопитающих в китов и предков обезьян в людей.
Несмотря на то, что ученые могли предсказать, как должны выглядеть ранние киты, им не хватало ископаемых свидетельств, подтверждающих их утверждение. Креационисты восприняли это отсутствие как доказательство того, что эволюция не происходила. Они высмеивали мысль о том, что когда-либо существовала такая вещь, как ходячий кит. Но с начала 1990-х годов это именно то, что ученые и обнаружили.
Важнейшее доказательство появилось в 1994 году, когда палеонтологи обнаружили окаменелые останки Ambulocetus natans, животного, название которого буквально означает «ходящий кит». У его передних конечностей были пальцы и маленькие копыта, но его задние конечности были огромны, учитывая его размер. Он был явно приспособлен для плавания, но он также мог неуклюже перемещаться по земле, как тюлень.
Современные киты продвигаются сквозь воду мощными ударами своих горизонтальных хвостовых плавников, но у Амбулоцетуса все еще был хвост, похожий на кнут, и ему приходилось использовать свои ноги, чтобы обеспечить большую часть движущей силы, необходимой для движения по воде.
Усередині шматка бурштину з північної частини М’янми, вік якого 99 млн років, знайшли череп завдовжки всього 7,1 міліметра.
Палеонтологи вважають, що череп належав крихітному динозавру, який був менше, ніж найменший на сьогодні птах — колібрі Mellisuga helenae.
«Коли я вперше побачила цей зразок, я була приголомшена. Для палеонтолога це дивно, але ми ніколи не бачили нічого подібного», — говорить Джінгмай О’Коннор, одна з авторів відкриття.
Команда назвала динозавра Oculudentavis khaungraae, що дослівно можна перекласти як «окатий і зубастий птах», і зовнішній вигляд цієї істоти нічим не поступається назві. Щелепи цього маленького динозавра вистелені маленькими загостреними зубами; судячи з очних западин, схожим на ложку, два виряченими ока тварини різко виділялися б на тлі її крихітної морди.
Чесно кажучи, істота, мабуть, виглядало дивно — не зовсім як птах або динозавр. Але є деякі підказки, які можуть розповісти трохи про його спосіб життя. Зуби, наприклад, вказують, що маленький динозавр був хижаком, який харчувався в основному безхребетними. А отвори в його очницях досить вузькі, що означає активність в денний час.
Все це вказує на те, що Oculudentavis відповідає своїй категорії, а не пов’язаний з сучасними колібрі - тому що ці птахи сьогодні харчуються нектаром, а не комахами. Таким чином, дослідники вважають, що такі істоти, як колібрі, пішли іншим шляхом до мініатюризації.
Схоже, що Oculudentavis може бути однією з тих тварин, які стоять між динозаврами і птахами, але де саме він вписується в загальну картину, досі не ясно. Є навіть деякі дивні особливості, такі як форма і розмір зубів і очниць тварини, які не видно ані у динозаврів, ані у птахів. Насправді вони більше нагадують ящірок.
Джерело nv.ua/ukr/techno/popscience/u-burshtini-znayshli-cherep-krihitnogo-dinozavra-50075354.html
Ученые проследили эволюцию небольших придонных Hemiscyllium, которые любят прогуливаться по рифам и пескам и стали отдельным видом девять миллионов лет назад.
Самые первые представители акул берут свое начало более 400 миллионов лет назад. В новой работе международной группы ученых, опубликованной в журнале Marine and Freshwater Research, прослеживается эволюция индоавстралийских кошачьих акул (Hemiscyllium), которые также известны как «шагающие» акулы. Согласно выводам ученых, эти хрящевые рыбы, впервые обнаруженные в 2006 году, отделились от своего предка всего девять миллионов лет назад и их можно считать самым молодым видом акул на сегодня.
Небольшие акулы Hemiscyllium, достигающие 1,2 метра в длину, обитают в водах северной части Австралии, на востоке Индонезии и вблизи острова Новая Гвинея, имеют удлиненное тело в форме цилиндра, брызгальца (дыхальца), небольшие усики, пятнистый «камуфляжный» окрас и обитают на дне, по которому они словно «шагают» при помощи плавников. При этом зачастую такие акулы «выходят» на берег и бродят по песку.
«Будучи в среднем менее метра в длину, “шагающие” акулы не представляют угрозы для людей, но их способность противостоять среде с низким содержанием кислорода и ходить на плавниках дает им замечательное преимущество в плане добычи мелких ракообразных и моллюсков, — пишет Кристина Даджон, морской биолог из Университета Квинсленда, один из авторов статьи. — Эти уникальные особенности не достались их ближайшими родственникам — бамбуковым акулам — или более дальним родственникам — ковровым акулам, а также китовым».
В исследовании, которое продлилось 12 лет, было изучено девять видов «шагающих» акул (Hemiscyllium henryi, Hemiscyllium ocellatum, Hemiscyllium freycineti, Hemiscyllium galei, Hemiscyllium michaeli, Hemiscyllium halmahera, Hemiscyllium trispeculare, Hemiscyllium strahani, Hemiscyllium hallstromi). Как замечают ученые, каждый из этих видов «похож по размеру тела и морфологии, но может быть легко дифференцирован на основе цветовых моделей». Кроме того, по словам авторов работы, все виды «имеют уникальный способ передвижения», «бродя» по морскому дну в поисках пищи на свои мускулистых плавниках.
«Мы обнаружили, что акулы, которые используют свои плавники, чтобы “ходить” по мелким рифам, эволюционно откололись от своего ближайшего общего предка около девяти миллионов лет назад и с тех пор разделились на группу, в которую входят как минимум девять акул, — говорит Марк Эрдманн, соавтор исследования. — Нам может показаться, что это случилось давным-давно, но акулы правили океанами более 400 миллионов лет. Это открытие доказывает, что современные акулы обладают замечательной эволюционной выносливостью и способностью адаптироваться к изменениям окружающей среды».
По мнению ученых, решающую роль в формировании этого вида и их эволюции сыграла среда, в том числе изменение уровня моря, появление рельефа местности, образование рифов и распространение акул в новых местах. Анализ митохондриальной ДНК показывает, что Hemiscyllium появились после того, как группа акул мигрировала от своей первоначальной популяции — Chiloscyllium punctatum, коричневополосая кошачья акула — и впоследствии, в силу адаптации к новым тропическим местам обитания, приобрела генетические отличия.
Три вида «шагающих» акул уже внесены в Красную книгу Международного союза охраны природы. В ближайшее время перечень может пополниться и другими представителями Hemiscyllium. Кроме того, биологи не исключают, что в будущем обнаружится еще больше родственников этих рыб.
«Глобальное признание необходимости защитить этих акул поможет обеспечить их процветание. — добавляет Эрдманн. — Важно, чтобы местные власти, правительства и все международное сообщество продолжали работать над созданием морских охраняемых зон ради сохранения биологического разнообразия океана».
[/cut]Сонячний телескоп щойно показав нам найдетальніший знімок поверхні Сонця за всю історію
Спеціалізований сонячний телескоп імені Даніеля К. Інуе, розташований на Гаваях, відзняв поверхню Сонця у безпрецедентних деталях.
Ми говоримо про космічну погоду, але насправді маємо на увазі активність нашої зорі. Вона супроводжується магнітними збуреннями, які здатні вплинути на супутникові системи зв’язку, повітряне сполучення та навіть наземні електроенергетичні мережі. Найпотужніші сонячні викиди можуть надовго вивести з ладу наші мережі або ж зупинити роботу важливих систем на кшталт GPS.
У попередні роки була реалізована серія космічних місій, покликаних неперервно спостерігати за активністю Сонця, його магнітним полем та викидами плазми. Однак чимало корисної інформації надають наземні обсерваторії.
Діаметр нового телескопа імені Даніеля К. Інуе складає 4 метри. Та попри те, що його будівництво ще не завершено, нічого не завадило дослідникам спрямувати його погляд на поверхню Сонця. Історичний знімок у безпрецедентних деталях зафіксував турбулентну плазму, що “кипить” по всій поверхні зорі.