Чим більше являє собою людина, тим простіший у нього кабінет. Про це я подумала, коли розглядала кабінет Блаженнішого Любомира (Гузара). Ікона Плащаниці, пара ікон Божої Матері, Умиління та Спасителя, стиль ХVII століття, але якась добра сучасна іконописна школа. Ще є маленький портрет митрополита Андрея Шептицького. Одне велике вікно, два столи й ходунок, який допомагає йому пересуватися. Не знаю, як Гузару вдавалося долати сходники до сцени Майдану, але вітали його дуже радісно.
- Ваше Блаженство, а пам'ятаєте, як ви два роки тому прийшли на Майдан, і як вас вітали багато тисяч людей? - запитую вл. Любомира.
- Ви знаєте: я незрячий, і не дуже добре чую. Так що, я не мав якоїсь емоції, від того, що мене люди вітають, що вони тішаться, що я прийшов. Я цього якось особливо не відчував, і не чекав на це, і не шукав цього. Мене попросили звернутися до людей. Я пішов назустріч побажанню і сказав те, що в даному моменті треба було сказати. Як люди реагували, я не знаю.
- Тоді ви сказали: «Не бійтеся і творіть добро». Духовні особи, ієрархи роблять такі звернення, коли вони переконані, що вони чинять правильно. Як ви прийняли рішення, що ви підтримуєте Майдан?
- Я на Майдані мало був, два чи три рази всього. Не зупинявся там довго. Не мав нагоди спілкуватися з людьми на самій площі. Але про Майдан чув від других людей. Власне, наша ініціативна група «1 грудня» цікавилася тим, що діялося на Майдані, ми старалися мати контакт з активістами, запрошували когось з Майдану та обговорювали справи. Одним словом, не будучи на Майдані фізично, мав нагоду розуміти та відчувати, що діється. Я не пам'ятаю всього, з чим виступав і що казав. Але це дуже важливо в таких моментах - не боятися. Майдан - не лише протест проти уряду і проти влади. Майдан, на мою думку, це - позитивна подія, диво та прояв волі у напрямі зміни, зміни на краще, на щось добре. Майдан був, щоб будувати. І люди, які були там, які переживали там, по кілька днів чи кільканадцять, чи кількадесят днів розуміли: вони там є задля добра, щоб будувати. Я так бачив Майдан і ще до сьогодні його так бачу, що це був розворот у напрямі будувати та творити. Мушу сказати, що може ми не будуємо, так ревно і так завзято. Ми будуємо не так, як хотілося б. Але, все ж таки, зроблено крок, важливий крок. Ми стали на порозі чогось нового.
- На Майдані відбувалися молебні, тоді десь 10-20 тисяч людей спільно молилися. Це був страх розстрілу чи сплеск віри?
- Пройшло стільки часу, я не пам'ятаю всіх відчуттів, але це враження, яке мав, - що люди часто і багато молилися. І там були й священики різних конфесій, і різні духовно віруючі, і священнослужителі були там. Я думаю, що ті люди не зі страху, але молилися, просили Господа Бога підтримати їхню справу. Так, молитва гартує, молитва полегшує біль, але молитва Майдану була проханням до Бога допомогти у цій справі.
- Ваше Блаженство, Україна пережила три революції, і кожного разу еліти поводилися не дуже гарно після революції. Вони підводили своїх людей. І таке певне розчарування є й після Революції Гідності. Зараз люди також розчаровані, відбувається багато негарних речей. Чи ця революція остання, чи ні вже? Як вам здається?
- Бачите, є така річ. Ми мусимо бути дуже свідомі того, що ми все ще терпимо від того виховання, яке наші люди дістали за радянських часів. Я би сказав, що ті, на кого ми сподівалися, ще не дійшли до такого рівня духовного, щоб виправдати наші надії. Бачите, і до сьогодні наші політики борються за владу. Прикро сказати, на що ладні йти за владу: купують та продають голоси, роблять що хочуть. Багато говорять, а мало роблять. Але за всяку ціну хочуть бути при владі. Зміняються закони, якісь дивні оборудки робляться на користь людей при владі. Одним словом, ми маємо все ще отой синдром влади. Дивіться, ті депутати: ну, душу і тіло продасть, аби тільки дійти до влади. А чому? Не для того, щоб служити народу.
Влада сьогодні не дуже слухає, що народ говорить, а народ не дуже береться до роботи, живучи ще радянським синдромом - «нам дадуть»
У чому була краса Майдану? Що мене найбільше захопило і до сьогодні захоплює? Те, що народ і молодший, і старший відгукнувся, народ сказав щось. На жаль, мені здається, що сталися дві речі: влада сьогодні не дуже слухає, що народ говорить, а народ не дуже береться до роботи. Народ все ще живе тим радянським синдромом «нам дадуть»: що влада для нас зробить, що нам дадуть чи що нам дасть Західна Європа, чи що нам дасть Америка. Що нам дадуть?
Люди ще не є достатньо активні. Може тепер з тим, що відбудеться певна децентралізація, а вона торкнеться усіх сфер, може трошки народ прозріє і почне рухатись, почне реагувати.
- Чому ви кажете, що люди неактивні?
- Вони дуже недбало голосують, не перевіряючи, за кого голосують, не питають у тих людей - що ви думаєте, як ви думаєте. А якщо й дадуть гречки чи щось інше, то вже цілком забувають за все. Одним словом, хоч і є певне розчарування, але немає причини бути дуже розчарованим. Чому люди розчаровані? Бо вони думали, що на вербах виростуть груші, і що вони будуть благоденствувати? Якби люди взялися до роботи, не було би розчарування, було б усвідомлення: буду стільки мати, скільки попрацюю. Розчарування не є цілковито оправдане, його причина - у браку активності та браку відповідальності. Не питає себе народ, не питає себе кожен, навіть ті, хто стояв на Майдані: а що я зроблю, що я зробив, щоб Україна була краща? Він запитує - а що мені дали після Революції? А як нічого не дали, то він розчарований. Якби ми взялися до роботи і взялися не поодиноко, але разом, то ото була б сила. Дивіться, скільки у нас є добра! Волонтери! Скільки людей робить добро, а ті, що роблять добро - як вони будують, бо самі зростають, вони служать другим, підтримують друге - то ж наше військо. Якби не волонтери, де б ми були? Вже тепер поволі починають наші справи нормалізуватися, але на початку ми нічого не мали, але була та воля. Отже, є в народі сила, є можливість. Але треба послідовно, скажімо, не тільки волонтери, кожен громадянин повинен працювати і думати, і дбати. Тоді б не було причини бути розчарованим.
- А як так зробити, аби цей громадянин це зрозумів?
Треба, щоб люди собі сказали - досить, не буду більше давати та брати хабарі
- Це є дуже поважна проблема. Тут дуже важливо, щоб церкви почали більш активно залучати людей до роботи, заохочувати, пояснювати, що бути християнином чи бути взагалі віруючим - то значить також і працювати, робити щось. Ми нарікаємо на корупцію, стараємося її позбутися, але вона сама не зникне: треба, щоб люди собі сказали - досить, не буду більше давати та брати хабарі. У антикорупції важливо не лише робити закони, бо закони вказують напрям, але закони треба виконувати. Закон заперечує корупцію, але треба не давати себе корумпувати або не жити з корупцією. Майдан, на мою думку, дав потужний сигнал всім без винятку - і елітам, і громадянам. Як це зрушити? Я говорю про те, що мені найближче - церква. Церкви, і католики, і православні, і протестанти, і всі віруючі повинні людям проповідувати: працюйте люди, змагайтеся, старайтеся - і все буде на місці.
- А ви особисто не розчаровані результатами революції, діями влади?
- Що значить розчарований, мені прикро, що влада рухається не так, як би хотілось. Але я себе запитую, а що роблю я? То є основне питання, де я можу допомогти. Але я мушу першочергово - і кожний з нас, не тільки я - мусить себе запитати: а що я роблю, щоб було краще? І щось робити.
- Річниця Революції Гідності - це ціла низка річниць майданних подій. Як його відзначати?
- Як краще? Люди у своєму щоденному житті повинні здійснювати ідеали Майдану. Зійтися та постояти 3-5 годин, поспівати, послухати промови - воно потрібне, але не остаточно. Майдан ми відзначаємо, святкуємо, стараючись здійснювати його ідеали.
- Ваше Блаженство, у соцмережах людей, які відстоюють, наприклад, традиційні цінності,звинувачують, що вони - клерикали. По вашому, клерикальне суспільство - це добре чи це погано?
- Та нема клерикального суспільства, є віруючі і є невіруючі. Якщо людина вірує у Бога, вірує у Божу правду, вірить, що Бог сотворив і дві руки до роботи, і розум до думання, і волю до діяння, то вона береться до роботи. Отже, хоча вона не вірує, але працює. Кожен віруючий знає, що він від Господа дістав Дари, розуміє, що і свобода - то Божий дар. Але свободу треба здійснювати, свобода є на то, щоб ми робили добро, щоб ми не були невільниками, щоб ми не були паяцами, але щоб були людьми відповідальними. Я свідомий, що я можу, маю Божі дари і працюю. І може бути людина невіруюча, але також активна. Тож на сьогодні у щоденній взаємодії цей поділ штучний.
- Зараз проти нас дуже суворо, у тому числі такими пропагандистськими методами, воює Росія, і до цього, на жаль, долучається Російська Православна Церква. І ось патріарх Кирил ставить питання так, що європейська цивілізація протиставляється іншому християнському світу: що, мовляв, Російська Православна Церква є носієм християнських цінностей, і є європейська цивілізація, яка ними знехтувала. Як ви прокоментуєте такий посил?
- Знаєте, ніхто з нас не є аж такий досконалий, щоби міг сказати - все, що я роблю, є добре. Треба бути покірним, правдивим, щирим. Скажімо, а що робить Російська Православна Церква, щоб піднести рівень, щоб був мир, і щоб вони не лише говорили, а були тим, чим вони хочуть бути - щирими християнами? З твердженнями, що я ліпший від тебе, варто бути обережним. І то є чиста пропаганда, то є бажання показати себе кращим. Якщо би було щире, то було б справжнє змагання робити правду, діяти, старатися. Така агресія на Україну, як її можна виправдати? Знаєте, можна багато говорити, які ми добрі, але про нас говорить те, що ми робимо. І це свідчить краще за наші слова.
- Радіо Ватикан повідомило, що делегат пастирської округи Римо-Католицької церкви Криму Яцек Піль зустрівся із представником окупаційної влади та навіть подарував йому вервицю, освячену Папою. Скажіть, зрозуміло, що священики вимушені зустрічатися із навіть окупаційною владою. Але чи заслуговують окупанти на такі подарунки?
- Я знаю замало фактів, мотивацій, обставин, щоб зробити осуд. Ми повинні шукати тої єдності спільноти християнської щиро. Якщо б у цій події закрадалася чисто політика, чого я не виключаю, я б не був щасливим. Церква не може розраховувати на політику. Церква повинна спиратися на Бога. А щодо конкретної ситуації, чому є така причина, яка мотивація… Факт, що хтось з кимось говорить, ще не значить, що зрада. Я не почуваюся в змозі робити загальний осуд. Треба бути дуже обережним. А інколи варто зробити певні кроки, які можуть бути непопулярні. Але, якщо вони будуть щирі, вони дадуть свій благословенний плід. Але це не задля політики, а задля правди та любові.
- Ви знаєте, в РПЦ є проповідники, які переїхали туди з України і які кажуть, що в України «свинська ідеологія, бісовський менталітет». Пророкують смерть нашому президенту. Чи треба боятися антимолитов?
- Хіба сміятися з них. То така пуста балаканина. У цьому християнства нема.
- Деякі з їхніх адептів кажуть, що Небесна сотня чи наші бійці не мають Спасіння.
- То таке дурне говорять? Знаєте, я думаю, що, хто так говорить, свідчить про свій духовний рівень. То дурне, одним словом. І знаєте, люди, які себе шанують, які мають якесь найменше відчуття гідності людської, такого ніколи не скажуть. Це пропагандисти - люди, що вони вам за гроші все зроблять, будуть всяку дурноту говорити. Це не є серйозне. Не треба бути якимсь ясновидцем, щоб розуміти, на якому духовному рівні стоять ці пропагандисти.
У справі про мера Кривого Рогу поставили крапку - Охендовськийсьогодні 18:21
