Нам треба, нарешті, визначитися

Ігор Лосев

...Я отримав премію імені Джеймса Мейса за громадянську позицію. Саме вона примушує мене сьогодні висловитися на правах рядового читача газети «День». Дуже багато духовних і соціальних виразок сучасної України, як у краплі води, відбивається в ставленні нашої ліберальної інтелігенції до українського збройного національно-визвольного руху. З одного боку, ці люди позиціюють себе як патріоти України, але водночас не визнають учасників визвольної війни 1940 — 1950 рр. на західних землях за те, що вони діяли «неліберально», «недемократично», «нетолерантно». Наскільки в принципі можуть бути «ліберальними» будь-які рухи, що ведуть збройну боротьбу, чомусь не запитують.

Дивно, але саме тільки до українського Резистансу висуваються надпідвищені морально-етичні вимоги, про які ніхто не згадує, коли йдеться про всіх інших: наскільки гуманними були голландські «гези», котрі боролися проти іспанських окупантів, наскільки гуманними були «лібертадори» Південної Америки Болівар і Сан-Мартін, італійські «червоносорочечники» Джузеппе Гарібальді, угорські повстанці 1848 року, балканські антитурецькі гайдуки, антифранцузькі партизани Алжиру та Індокитаю, єврейські партизани британської підмандатної Палестини, солдати й офіцери польської Армії Крайової, антианглійські ірландські бойовики та багато інших. Зате від ОУН-УПА вимагають, щоб там кожен був мало не Махатмою Ганді.

Цікаво б виглядав цей індійський гуманіст де-небудь у Західній Україні якого-небудь 1947 року в... катівні радянських каральних органів. Звісно, НКВС-МДБ, СС і гестапо виглядали феноменально людинолюбними, — на їхньому тлі ОУН-УПА, звичайно, програє. А треба було розпочати дискусію з товаришем Сталіним і партайгеносе Гітлером про права людини, ліберальні цінності, громадянське суспільство і про інші хороші речі. Це — рівень розуміння проблем певною частиною нашої інтелігенції.

Ось тут нещодавно шанований академік-філософ подарував товаришам комуно-москвофілам іще один «аргумент»: виявляється, крім усіх інших її «гріхів» ОУН була членом якогось «Міжнародного фашистського інтернаціоналу». За допомогою друзів, зокрема й професорів-істориків, я перерив усі енциклопедії та Вікіпедії, але нічого не знайшов. І ніхто з істориків не зміг мені допомогти. Адже якщо подібна організація будь-коли існувала, то вона повинна була мати керівні органи, статутні та програмні документи, штаб-квартиру, пресу, проводити якісь з’їзди, конгреси, конференції тощо.

Ніде нічого... Жодних слідів. Зате всі комуністичні інтернаціонали: і перший, і другий, і другий з половинкою, і Комінтерн, і четвертий на чолі з Львом Троцьким — на місці, з усією їхньою бурхливою діяльністю. Певна річ, кожен індивід може мати свої переконання, смаки та уподобання, але з фактами треба поводитися акуратно.

Деякі інтелектуали приголомшують політичною наївністю. Ось, наприклад, «відкриття»: «З другого боку — і про це нам зараз вести мову вкрай складно, — в ім’я української нації та державності були скоєні злочини». На жаль, певна частина української інтелігенції переживає нині свій дитячий період розвитку. Давайте порахуємо, скільки злочинів було скоєно в ім’я російської нації та держави, в ім’я польської, угорської, іспанської, англійської, французької і так далі. Але там подібні факти переважна більшість суспільства не сприймає як підставу для тотальної дегероїзації борців за національні інтереси. Нехай надсуворі критики ОУН-УПА назвуть хоча б один «стерильно чистий» збройний рух за незалежність. Що, Армія Крайова була безгрішною? Але в нинішній Польщі це однозначно героїчна організація. Інтелектуали, що зібралися під обкладинкою книжки «Пристрасті по Бандері», принаймні деякі з них, закликають «розпочати деконструкцію тих міфів, які ділять схід і захід», на практиці радячи нам, визнаючи незалежність України, одночасно зректися тих, хто за цю незалежність жертвував собою. Але народ, який зрікається своїх героїв, завжди буде бидлом. Наше небажання дати чесну оцінку своєму минулому та героїчній епопеї ОУН-УПА — це показник нашої холуйської безпринципності (від якої не рятує й проживання в демократичній заокеанській діаспорі) і відповідь на запитання, чому ось уже 20 років ми живемо в такому лайні: економічному, політичному, соціальному та духовному. Нас закликають: «виробити історичний дискурс, що служив би всім громадянам України, незалежно від етнічного походження...». Зокрема й тим, хто люто ненавидить Україну, на кого словосполучення «українська держава» діє, мов червона ганчірка на колгоспного бугая?

Не сумніваюся, що люди, котрі мислять категоріями пристосовництва, капітуляції, догоджання створять такий «історичний дискурс», уже створили. Ті, хто вічно сидить на двох стільцях, спраглі догодити «і нашим, і вашим», примирити жертву й ката, окупанта й окупованого, героя й покидька, пропонують сьогодні викинути з української історії найгероїчніші її сторінки. Що ж, полку Д.В. Табачника прибуло. Хто-хто, а ліберальствуюча частина нашої інтелігенції не повинна ображатися на цього діяча тому, що сама недалеко від нього пішла.

А схід і захід в Україні — проблема швидше штучно створювана політиками й антидержавними силами, ніж реальна. Скаржаться наші псевдоукраїнські ліберали, мовляв, на сході не сприймають Петлюру, Бандеру, Коновальця, Шухевича й так далі А що, панове, ви розповіли жителям південного сходу про українську історію? Адже ці території з милості ледачого, боязкого та бездарного офіційного Києва були на два десятиліття віддані в оренду кремлівській пропаганді, через яку українському голосу було так важко пробитися. Але коли він усе-таки пробивався, відгук завжди був. Кілька років тому автор цих рядків придбав видану в Харкові російською мовою книжку «Степан Бандера. Биография». Видавництво обійшлося без компліментів і прокльонів, усе там викладено сухо й об’єктивно. Книжку відвіз до свого рідного Севастополя. Вона пішла по руках з квартири до квартири, стала бестселером, і один місцевий великорос, коли її прочитав, сказав про лідера ОУН: «Так він же був великою людиною!» Чому я на свою доцентську зарплату можу вести таку роботу, а видатний хоружівський патріот з усією своєю камарильєю за п’ять років президентської каденції нічого подібного не зробив? Більше того, сприйняття громадянами лідера революційної ОУН, за оцінками соціологів, за ці роки навіть погіршилося — не інакше як через те, що в Ющенку почали бачити бандерівця.

А видавати укази про присвоєння Героя Бандері за п’ять хвилин до того як підеш з посади — багато розуму й героїзму не треба. Йдеться про те, щоб, усе-таки, доклавши колосальних зусиль, змінити суспільні настрої у сприятливий для України бік, виграти велику битву ідей, а не про те, щоб препарувати свою історію на догоду тим, хто жодної України в Україні не хоче.

Наші історики-малороси — люди безмірно наївні. Вони думають, що зможуть утихомирити українофобів, здавши їм усі принципові українські позиції в історії. Не утихомирять. Менше ніж на ліквідацію української держави українофоби не погодяться. І спроби наших «усесвітньочуйних», але глухих до самої України інтелектуалів усидіти своїм задом на всіх стільцях, закінчаться падінням на підлогу. Я наведу знаменитий уривок з тексту Івана Франка, на підставі якого наші «общечеловеки» від історії зможуть звинуватити його в «ксенофобії» й «агресивному націоналізмі»: «Все, що йде поза рами нації це або фарисействує людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені й коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних спомінів».

«Пристрасті по Бандері» є віддзеркаленням тих хитань і метань, що властиві нашій майже демократичній інтелігенції, яка досі не може чітко визначитися з незалежною Українською державою. З одного боку, вона «за», з другого... Той, хто є послідовним патріотом своєї країни, не може відрікатися від тих, хто боровся за її незалежність. Ніде в світі борців за незалежність не піддають остракізму. Це відбувається лише в Україні. І це ненормально. А в ненормальному суспільстві не може бути нормального життя. Може, досить уже бродити «пустелею»?

У статті «Я вчуся розуміти» її автор кримчанин Павло Казарін пише: «Мені, онукові двох ветеранів Великої Вітчизняної, ніколи не будуть близькими ідеали (незалежна Україна! — І.Л.) і методи ОУН-УПА та Степана Бандери». Вочевидь, моєму землякові близькі методи та ідеали сталінських партизанів, від яких місцеві жителі страждали не менше, ніж від нацистських карателів, про що свідчить безліч радянських архівних документів? Або ідеали Червоної Армії, а ще більше методи Червоної Армії 1945 року у Східній Пруссії?

Ось уривок з книжки спогадів, виданої в Москві 2009 року. Вона називається «Война все спишет. Воспоминания офицера связиста 31-й армії». Її автор — колишній радянський лейтенант Леонід Рабічев. Цитую: «Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком, — старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно, по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует, нет скорее, регулирует. Это чтобы всех их солдаты без исключения поучаствовали... Полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков... До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей... Получаем команду расположиться на ночлег. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков, изнасилованных и застреленных женщин». (С.193 — 195). «Визвольна» місія в натурі... А ці ідеали й методи Червоної Армії близькі внукові двох ветеранів Великої Вітчизняної Павлу Казаріну?

То допоки ж у нас пануватимуть подвійні стандарти, коли в Україні триває розпочатий комуністами, НКВС—МДБ—КДБ процес шельмування ОУН-УПА, а Червона Армія залишається «священною коровою», святою та непогрішимою? І обговорювати злочини Червоної Армії не можна, це абсолютне табу, це той «скелет», який не можна виймати з шафи. Як же на тлі подібних демонстративно-зухвалих подвійних стандартів можна говорити про об’єктивність і прагнення правди історії? Об’єктивність починається там, де до будь-яких явищ застосовується одна й та сама шкала оцінок, а не там, де злочини, скоєні симпатичною політичною силою, розглядаються як доброчесність або замовчуються, а скоєні ідейними опонентами — засуджуються повністю й без будь-якої уваги до обставин. Об’єктивність можлива там, де немає виправдувального та звинувачувального ухилу залежно від політичних симпатій.

Нам треба нарешті визначитися. Якщо ми не визнаємо національно-визвольного руху в Україні, то ми не повинні визнавати і його найвищу мету — державну незалежність нашої країни. Від зречення героїв визвольної боротьби до зречення України як нації та держави — один крок. Лукаві ж голоси політичних і псевдонаукових «сирен»: відмовтеся й тоді вам стане легше жити — чергова диявольська спокуса, піддавшись якій можна втратити все, в ім’я чого впродовж століть приносилися величезні жертви. Хто став на шлях капітуляції, закінчить повним крахом. Почитайте в «Дні» №42—43 статтю одеського політолога Павла Ковальова (http://www.day.kiev.ua/979/), в якій яскраво показується, до чого призводять толерантність і загравання з сепаратизмом і українофобією. Протягом 20 років я спостерігав усі ці сюжети у себе вдома, в Криму. Толерантність до антидержавних сил дуже часто закінчується не миром, а великим кровопролиттям. Якщо ми не хочемо бути молотом, то неминуче станемо ковадлом... Так дуже часто було в нашій історії.