Вузькокорпоративний Майдан?

Все частіше переконуюсь, що всі наші поразки та невдачі значною мірою є наслідком своїх власних хибних дій, внутрішніх непорозумінь, безпідставних амбіцій, якими люди в певних обставинах не захотіли поступатися...

Як сьогодні, так і в минулому. Зараз у нашій історії за останні сто років дуже важко знайти такі моменти, коли ми програли, але у поразці винними не були. Тому мені абсолютно не шкода ані українців, ані України. Маємо те, на що заслуговуємо. Нарікати не маємо права.

Вже тиждень у центрі Києва стоять люди. Протестують проти запровадження нового Податкового кодексу. У пресі одразу заговорили про другий Майдан. Проте саме поняття «майдану» різні люди по-різному трактують. Хтось вважає, що «майдан» – це революція, хтось – називає «майданом» акції протесту, а хтось – розглядає його просто як місце масових гулянь. А якщо вже говорити про революцію, то навряд чи її можуть зробити самі тільки підприємці.

Сьогодні рух опору – нестійкий, нецілеспрямований. Все, що відбувається, більше схоже на якусь самоорганізацію великої кількості окремих людей. Хочу наголосити – саме окремих людей. Зараз на Майдані не існує чіткої схеми роботи, немає, наскільки я розумію, якогось одного керівного центру. Це поки що стихія, яку люди не можуть спрямовувати в певне конструктивне русло.

Можливо, якоюсь мірою і самі учасники цих протестів сприяють тому, аби їх не підтримували, наприклад, представники інших соціальних, економічних груп. З одного боку, підприємці декларують свої цілі так, що вони здаються вузькокорпоративними. Думаю, декларація лише економічних вимог є хибною. Не може змінитися економіка без зміни політики. З іншого боку, більшість людей не усвідомлюють: все, що зараз відбувається, наразі стосується всіх. Влада теж зацікавлена у тому, аби протести певною мірою виглядали як локальних рух підприємців, які мають свої економічні вимоги, і край. Мені особисто прикро, що у нас все це відбувається занадто локалізовано, що підприємцям, які відстоюють свою позицію щодо Податкового кодексу, в принципі, байдуже до закону про мову, що вони не брали участі в мовних акціях протесту. Люди дуже вузько сприймають свої власні інтереси…

Підприємці зможуть відстояти власні інтереси, якщо зберуть достатню кількість однодумців зі свого кола, проведуть акції цілеспрямовано, і вони будуть достатньо довготривалими. Для них важливо, аби влада зрозуміла: все досить серйозно. Але головне, аби кожна декларація, яку протестуючі озвучують, мала реальні практичні підтвердження. Якщо люди на Майдані декларують, що будуть організовувати референдум про недовіру владі, то вони повинні його організовувати. Якщо підприємці заявляють, що вони будуть вилучати свої кошти, які лежать на рахунках банків, що перебувають у сфері впливу сучасної влади чи певних політичних сил, то вони повинні це робити…

А що ми бачимо? Зараз одні протестувальники йдуть на домовленості з владою, інші, не маючи ніякого уявлення, як їм діяти завтра, – продовжують стояти на Майдані, решта – такі, наприклад, як я і мої друзі, просто приходять з почуття солідарності та бажання використати кожну нагоду, щоб хоч трохи змінити нашу країну на краще.

Україна – недемократична держава. Я навіть не знаю, як назвати той лад, який панує у нашій країні – посткомуністичний, комуністично-олігархічний… Хоча це питання до політологів. Але те, що це не демократія, не влада народу, – очевидно. Давно очевидно й те, що українські політики тісно пов’язані з бізнесом, і цей зв’язок не розірвуть ані голосні відставки, ані нові вибори. У сучасній Україні ми маємо величезний постколоніальний тягар, і нам з цим тягарем ще волочитися і волочитися…

Велика кількість підприємців у понеділок намагалась виїхати з населених пунктів, аби дістатися Києва. Але по дорозі до столиці їх зупиняли даішники… Когось не пропускали, когось надовго затримували, деяких водіїв просто залякували. Це реальний прояв нехтування правом людини на вільне пересування. У будь-якій демократичній країні це б уже стало приводом для масових акцій протесту. Але не в нашій! Ми все терпимо. І всі зусилля окремих організацій, окремих осіб донести до людей базові цінності та принципи демократії ні до чого не ведуть…

Але ж варто нагадати: держава і державні службовці існують заради людей, а не навпаки. І доки більшість не усвідомить це, рано говорити про те, що суспільство прагне якихось змін. Натомість наші люди намагаються пристосовуватись, уникати зайвого напруження, зайвого ризику… Все чекають, що якось воно буде, все владнається саме по собі... Думають, що треба шукати простішого шляху, що тільки він є правильним... Я теж не проти простих шляхів, але іноді буває так, що треба спочатку здолати якісь важкі перешкоди, щоб далі йшлося легко і невимушено.

Інколи мені здається, що українців треба дуже притиснути, аби вони почали якось ворушитися… Або, можливо, треба, щоб був якийсь яскравий приклад, настільки яскравий, аби кожний захотів стати частиною цього прикладу. А ми ще живемо з радянською психологією. Все від того, що протягом тривалого часу ведеться цілеспрямована кампанія на «примітивізацію» людей – пошук легкодоступних задоволень. Гроші та все, що на них можна купити, – ось основні цінності сучасної людини.

А ще йде підміна понять. Наприклад, нав’язується те, що найкраще свято – коли є що випити. Горілку, звичайно. Найцікавіший футбол – коли ти його дивишся з келихом пива. Найпривабливіше музичне відео – з голими цицьками та дупами. Фільми, які пропонують сучасні кіно й телебачення, дуже рідко мають якусь художню цінність. Мовляв, народ вимагає видовищ, розваг, екшену, спецефектів. А владі це вигідно: чим людина примітивніше мислить, чим у неї простіші вимоги, тим легше нею маніпулювати, нав’язувати їй свою точку зору.

Думаю, про нову революцію поки говорити не доводиться, хоча і дуже хочеться! Бо, на жаль, жодних революційних вимог зараз ніхто не висуває. Але хто знає… Скажіть, у 2004-му хтось очікував від українців того, що вони зробили? Ніхто. І самі українці від себе цього не очікували. Ось у чому парадокс. Помаранчева революція тоді розбудила вищі інстинкти і віру в те, що кожна людина може стати кращою. Але це вже було і не виправдало людських сподівань, тому вимоги до наступного соціального вибуху зростають. Він має бути ще потужнішим, ще яскравішим, ще дієвішим, ще переконливішим.

…Зараз все частіше й частіше від різних людей чую про їхнє бажання емігрувати, втекти «з цієї країни, бо тут вже нічого змінити не можна». Я ще не здався і втікати не збираюся. Принаймні поки що. Але це не значить, що мені байдуже, хто зі мною залишиться в нашій країні.

Сашко Положинський, спеціально для «Главреда».