Сергій ЖАДАН

ЦИТАТНИК

В почині завжди є процес твого народження. І це – суттєвий крок до заморок життя. Під владою зірок вже наростає твій процент, що зменшує твій строк.

Та разом з тим це та пора, коли виходить на-гора твоя залежність від умов народження. І ти, немов сліпий, не здатен вибирать поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна – це твоє тавро і твій кацет, чий прояв є надміру злим, бо туго стягнено вузли, і хоч гидке твоє лице, та мусиш бути з ним.

Вітчизни – різні. І твоя, на жаль, не з кращих. Все ж не я, так інші цей сприймають край з утіхою. Тож, хоч тікай, “любов к отчизні” в цих краях завжди була за кайф.

“Любов к отчизні” є слова, з яких повинен випливать життя людського вічний сенс, хоч як на мене спосіб сей кохання плідно убива саме поняття “секс”.

Вітчизна це, скоріше, звір, тому, якщо ти маєш зір, на нього пильно озирнись: любов до нього – шлях униз. У цьому випадку, повір, чесніше онанізм.

Вважай, тобі не повезло, бо здавна згублене весло, яким би вигріб ти звідсіль. І це була б розумна ціль, бо громадянство тут є зло, що роз’їда, мов сіль.

Країна ця – великий гріх людей і Бога. Наш поріг навряд чи подолать кому – він неприступний, ніби мур. І це нагадує скоріш не дім, але тюрму.

У тому сенсі, що таки ти звідси міг би утекти. Проте – за чим? Щоб десь вночі – і побивайся, і кричи в надії марній зішкребти лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти сидиш в оточенні води або пісків, їх не пройти, тому кордон – кінець мети, де розбудовано пости і зірвано мости.

І це об’єднує народ, підтримує нейтральність вод і невгасимий блиск в очах. Суспільству ж прагнеться вбачать в усьому цьому вищий код ментальності. Хоча,

на перший погляд, їх не є – подібностей, чий сплав дає основу єдності, але єднання є, хоч і мале. Наприклад, сонце, що встає, чи спільний туалет.

Крім того, може об’єднать розмитий шлях, відсутність дна. Потопи, струси чи вогонь – це об’єднає будь-кого. І можна, зрештою, додать фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш, тим більше – з ким. Уважно стеж, як неба згорнено сувій, як простір біль тамує свій, як насідає дикий степ і порожніє світ.

Хоча, здавалося б, речей та явищ – тьма. Та все тече і змінюється, біжучи від нас, мабуть, не без причин. Тож речі тануть нам з очей, мов стравлені харчі.

І не втішає навіть те, що виробництво їх росте. Всі речі поглина земля, і це наводить переляк, та вартість кожної, проте, не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки Життя є речі більш тривкі. Насамперед – існує час, й тому, хто все це поміча, спада на думку, що роки є плинні, мов сеча.

Іще існує відчуття, що все гаразд, та до пуття це відчуття ні я, ні ти в собі не можем віднайти, тому сприймаємо життя з відсутністю мети.

Існує небо, а затим – десяток-другий перспектив, копа означень, сотні назв, освіта рас, злягання мас, і Бог, що в межах самоти охороняє нас.

І смерть – косою чи серпом врізає віку нам обом, і мста – густа, мов тінь хреста, між нами вперто вироста, і давить соляним стовпом небесна висота.

***

© Сергій Жадан. Всі права застережені.