Велика Скіфія в епоху гунів і її боротьба за світове лідерство

Гуни, їхнє місце та значення в історії України     

У першому тисячолітті до нашої ери і у перших століттях нашої ери українців у Європі знали під назвою скіфи та сармати. Однак, починаючи з ІІ і у наступні століття, нас усе частіше починають називати гунами. І цей факт не повинен нікого бентежити: він зовсім не означає, що на наших землях з’явився якийсь інший народ. Це лишень засвідчує, що європейці придумали для українців ще одну назву, що не раз бувало в історії. Згадаймо, що й греки у свій час по-різному називалися: то вони ахейці, афіняни чи спартанці, в іншому випадку – жителі Еллади, а ось вони уже елліни, і, нарешті, – греки. І це нікого не бентежить.

Більше того, слово “гуни”, хоча й здається чужим, здавна використовувалося в українській мові. Ми можемо відшукати багато значень цього слова. Наприклад, у перші століття нашої ери на території України в обігу були гроші, які називалися “куна”. Також у давні часи володіння української еліти позначалося терміном “гуна”. Крім того, з давніх часів українці носили теплий і зручний одяг із домотканного нефарбованого сукна, який називався “гунею”. Чому тих, хто носив цей одяг, іноземці не могли називати гунами?

Однак, найбільш імовірно, що слово “гуни”, як етнічна назва жителів Північного Надчорномор’я, є готського походження. У давні часи у германців слово “hunen” (хюнен) означало могутній, або велетень. Тепер згадаймо Прокопія Кесарійського, який писав про українців, що “…вони дуже високого зросту й величезної сили”. Цілком імовірно, що германці, познайомившись з нашими кремезними та войовничими предками, зі страху та поваги називали їх поміж себе “hunen”.

Пізніше це слово запозичили європейські купці, які торгували з готами. А уже від них воно дійшло до Клавдія Птолемея, котрий у ІІ столітті нашої ери у своїй “Географії” вперше назвав ним українців. (Відомо, що Птолемей часто використовував свідчення купців та мандрівників, оскільки фізично не міг відвідати усі держави, про які писав у своїх працях). Так, дякуючи йому, звичайне готське слово “hunen” (велетень, могутній), яким германці прозивали наших войовничих предків, набрало більш широкого звучання і за якийсь час стало тогочасним етнонімом українського народу.

Як же жили і чим займалися українці в епоху, коли їхню державу Скіфію європейці називали Гунігард, а їх самих – гунами?

Почнемо з того, що Україна того часу залишалася могутньою густонаселеною країною. Кармічна енергетика і духовно-економічний потенціал Скіфо-Сарматії, які були накопичені у попередні століття, не зникли. Держава успішно розвивалася, зростала внутрішня і зовнішня торгівля, збільшувалася її територія.

Посеред залитих сонцем рівнин, лісів та напівстепів Центральної і Східної України, густо порослих лісами просторах Північного Заходу, у спекотних степах Причорномор’я, казкових передгір’ях Карпат, по мальовничих берегах безлічі річок та озер розляглися сотні малих та великих міст і тисячі заможних сіл. Незліченні отари домашньої худоби паслися на соковитих лугах та полонинах. Ліси кишіли дичиною, були переповнені грибами, горіхами та ягодами, а річки і озера – багаті рибою.

Оброблені лани та городи, квітучі садки, побілені мазанки та ошатні дерев’яні будинки милували око подорожніх. Чисте сільське повітря було напоєне запахами квітів, меду і домашнього хліба, що випікався десь неподалік. А доповнювало усю цю величну красу тихе сюрчання коників у придорожній траві, дзижчання бджіл, які у пошуках нектару ретельно досліджували присадибні квітники та садки, і спів птахів у високому прозорому небі.

Звідкись чувся шум води, що невтомно крутила жорна у сільському млині, а ще – далекий спів дівчат, котрі працювали у полі. Інколи тишу прорізувало хурчання міхів у кузні і дзвін ковальського молота.

Населення України у той час становило від 3 до 5 мільйонів чоловік. Основою економіки залишалося сільськогосподарське виробництво. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, гречку, овес; з городніх культур – бобові, мак, капусту, огірки, моркву, часник, хрін, цибулю, буряки; з садових – вишню, калину, яблука, сливи, груші, виноград. А ще культивували соняшник, ріпак, льон, коноплю, з яких виготовляли олію та тканини.

Важливе місце у господарстві займало також тваринництво. Вирощували велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, домашню птицю. Кінь використовувався для верхової їзди і як тяглова сила. Надійним помічником залишався домашній пес.

Інколи чоловіки, озброївшись луком, списом, ножем та капканами, виходили на полювання. А їхні жінки, прихопивши плетені з лози кошики, тим часом вирушали у ліс по гриби, ягоди, лісові горіхи чи дикі груші. Наші предки ловили також рибу, використовуючи залізні гачки, гарпуни та рибальські сітки.

Ну і, звичайно, займались бортництвом, оскільки по довколишніх лісах було вдосталь диких бджіл. А ще пасічникували – традиційно невід’ємним атрибутом кожного українського села і навіть міста залишались пасіки. Полюбляли українці мед – цей смачний і корисний продукт.

Розвинутою була зовнішня торгівля, про що свідчать римські та візантійські монети, які вчені у великій кількості знаходять на території України.

З прадавніх часів наші предки відзначали різноманітні свята. Це, зокрема, Різдво Божича-Коляди (народження молодого Сонця після закінчення зимового сонцестояння), Великдень (Воскресіння, свято весняного Сонця після рівнодення), Зелені Свята, Купайла (після літнього сонцестояння), Жнива, Свято Врожаю (після осіннього рівнодення) і багато інших. Пізніше ці традиційні українські народні обряди ляжуть в основу багатьох християнських свят.

Національна кухня праукраїнців була різноманітною. Вживали багато м’ясо-молочних продуктів, овочі і фрукти. Пекли хліб, пампушки, коржі, медівники, пироги. Варили борщі, юшки, каші та вареники. Із спиртних напоїв вживали мед (медовуху), пиво з ячменю, яке називали кам, фруктові вина. Для угамування спраги пили джерельну воду, соки, компоти, узвари, чаї із ароматних трав (м’ята, малина, ромашка, липовий цвіт).

            В силу чистої екології та міцного природного імунітету, хворіли рідко. Якщо ж, усе-таки, хвороба наздоганяла, то лікувалися народними методами, використовуючи цілющі властивості рослин. У більш складних випадках зверталися до знахарів, які могли робити досить складні операції, а магічними заклинаннями та відварами трав лікувати будь-які відомі на той час хвороби.

Надзвичайно цінним джерелом для дослідження України тієї епохи є “Візантійська історія”, автором якої є Пріск Панійський, котрий жив у V столітті. Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. У 448 році на запрошення Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттіли. Отож, своє враження про Україну він склав не зі слів інших людей, як це робив Амміан Марцеллін чи Йордан, а опираючись на особисто побачене та почуте.

Важливим є також те, що Пріск – єдиний історик V століття, котрий відвідав Скіфію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він пізніше описав у своїй “Історії” у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Україну. Отож, у нас немає ніяких підстав йому не довіряти. Тому далі ми будемо продовжувати нашу розповідь, доповнюючи її свідченнями Пріска Панійського.

У своїй книзі історик жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скіфією. “…Рустицій прибув у Скіфію разом з нами” – говорить Пріск, описуючи початок місії. “Поки ми їхали по Скіфії, Веріх, що супроводжував нас, здавався людиною спокійною та ласкавою”. В іншому місці він знову пише: “По дорозі зустрілися ми з Вігілою, що повертався у Скіфію”. Отож, у розповіді Пріска Панійського мова йде не про якусь міфічну азійську державу, а про нашу рідну кількатисячолітню Скіфію.

Також Пріск ні одним словом не обмовився про те, що жителями цієї держави були азіати-сюнну. Не бачив він монголів у Скіфії, та й годі! Натомість автор постійно згадує про скіфів. “В сутінках, коли ми сиділи за вечерею, почувся тупіт коней, що наближався до нас. Це прибули два скіфи з наказом відправитися до Аттіли”. А ось інший епізод: “Скіфи вибігли на шум і запалили смолоскипи з очерету…”. Чи називали б кочовики хунну себе скіфами? Горді діти степів ніколи б не запозичили назви підкореного ними народу. Отож, тут історик розповідає не про азіатів.

І мова, якою спілкувалися гуни, теж була скіфською. Пріск пише: “Бачачи Максиміна у великій скруті, я взяв Рустиція, що знав скіфську мову, й разом з ним пішов до Скотта”. Більше того, скіфи-гуни були освіченими і часто володіли кількома мовами. “Становлячи різноплемінну суміш, скіфи, окрім своєї варварської мови, легко вивчають також унську або готську, або авсонську(латинську)”.

У своїй книзі Пріск Панійський описує побут та звичаї скіфів, які є тотожними українським. Гостей скіфи зустрічали на вулиці частуванням, пропонуючи їжу та вино, які прибулим неодмінно потрібно було скуштувати (звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю зберігся в українців і донині). Після цього прибулих запрошували до столу. Під час застілля кожен гість стоячи випивав келих доброго вина, бажаючи здоров’я господарям та усім присутнім. Після чого гості смакували найрізноманітніші страви, від яких ломилися столи. (А хіба у сучасних українців не так само?).

Коли гості уже добряче вшанували свої шлунки наїдками та напитками, приходив час веселощів.“З настанням вечора було запалено два смолоскипи і два варвари, ставши на середину навпроти Аттіли, заспівали пісні, в яких вихваляли його перемоги та військову доблесть”. (Пріск Панійський). Сучасні українські застілля також закінчуються піснями та танцями.

Гунський вершник

Жінки у гунів традиційно були досить самостійними і шанованими. Жінок поважали, до їхніх мудрих порад (говоримо це без іронії) прислухалися, і ні в якому разі не вважали їх рабинями, як це було заведено у кочовиків-азіатів. Перш ніж одружуватися, чоловіки намагалися завоювати прихильність жінки, після чого сваталися, однаково маючи шанс отримати або згоду, або й гарбуза. І навіть всесильний Аттіла вимушений був дотримуватись звичаю і особисто їздив сватати наречену. “Аттіла хотів заїхати в одне село, де він мав намір одружитися з дочкою Ескама”. (Пріск Панійський). Чи чули ви про щось подібне у кочовиків? Згадаймо хоча б, як 800 років потому (у 13 столітті) Чингісхану наречених, як худобу, привозитимуть прямо у його юрту чи палац.

А ще скіфи-гуни були гостинними і щедрими. Пріск описує випадок, коли їхнє посольство попало у бурю. “На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету, який вони використовують, як смолоскипи, освітили місцевість і запитали, чому ми кричимо.  Коли супроводжуючі нас варвари сказали, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запаливши багато очерету… Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани”…

  …І Боги, яким поклонялись гуни теж були скіфськими. Пріск пише, що Аттіла був впевнений у своїй непереможності, оскільки володів мечем Арея. “Знамення цього дав сам Бог, який відкрив йому меч Арея, що вважається у скіфів священним й шанується ними, як присвячений Богу війни, але ще в давні часи він зник, а тепер був знову знайдений…”. Для тюрків ані Арей, ані його меч не могли бути священними, оскільки вони мали своїх Богів і свої святині.

Описуючи Скіфію, Пріск наводить й інші цікаві факти. Ну, наприклад, про те, що скіфи носили оселедець, який був у них ознакою знатності та шляхетності. “Цей, з ким я говорив, здавався багатим скіфом. Він був дуже добре одягнений та пострижений в кружок”. Традиція носити оселедець є лише в українців. Свій початок вона бере ще від праісторичних часів і існує уже багато тисяч років. Першими почали залишати оселедець на голові ще воїни-трипільці, пізніше – скіфо-сармати. Далі традиція перейшла до гунів, а від них до русичів. У 10 столітті довгий чуб гордо розвіватиметься на голові нашого непереможного князя Святослава-Завойовника. Ще пізніше оселедець стане невід’ємним атрибутом славного лицарства-козацтва Запорізького.

Без сумніву, оселедець носився не для прикраси: він був і залишається символом приналежності до елітної Касти Воїнів і оточений ореолом величі, містики та магічної знаковості. І вже у наш час багато істинних українців стрижуть голову наголо, залишаючи довгий чуб, як символ їхньої духовної спорідненості з аріями, і готовності, за прикладом предків, зі зброєю у руках захищати честь Вітчизни.

В українців споконвіку (ще від часів Гіпербореї) існує звичай вишивати сорочки, жіночі блузки, рушники, скатертини і т.д. Дякуючи Пріску Панійському ми тепер напевне знаємо, що гуни теж займалися вишиванням. “Царицю оточувало багато слуг. Служниці, що сиділи навпроти неї на підлозі, вишивали різнокольорові узори на полотняних тканинах, які накидались для прикраси поверх варварського одягу”.

Українські вишиванки не є лише елементом прикраси. Вони несуть у собі глибокий зміст, це є своєрідна закодована інформація, яка певним чином може впливати на наше життя. Тож недаремно кожен регіон України має свої узори та кольори, що відображають його історичну долю. Є чітко усталені принципи і закони вишивки, і рушник, призначений для весільного обряду, ніколи не може бути використаний для сумних подій. А рушник, вишитий до Великодніх Свят, не вживається у жодному іншому випадку. Так само, як і сорочка, вишита на свято, не може одягатися на щодень. Українська вишиванка, пройшовши шлях у багато тисяч років, стала одним із символів української нації, її духовним кодом. І гуни теж залишили у її розмаїтих узорах, переплетіннях та кольорах свій енергетичний слід.  

В описах Пріска згадуються також страви, які вживали наші предки. “В поселеннях нам доставляли харчові продукти, причому, замість пшениці – просо, а замість вина – так званий по туземному – мед. Супроводжуючі слуги також отримували просо та напій, що виготовлявся з ячменю. Варвари називають його кам”. Отож, тепер ми знаємо, що скіфи-гуни окрім усього іншого вживали також каші, виготовлені з пшениці та проса, а із спиртних напоїв – медовуху (мед) та ячмінне пиво (кам). В оригінальному тексті Пріск Панійський написав ці слова на грецький манер – “медос” та “камос”. Але корінь цих слів є українським. Це є доказом того, що слова ці не можуть бути тюркського походження…

 …Скіфи-гуни вважали, що мирні жителі не могли бути військовополоненими, тому у полон вони брали лише переможених ними озброєних супротивників, яких потім, з метою викупу, забирали з собою до Скіфії. Знову ж таки, згадаймо багатотисячні колони бранців-рабів – ридаючих жінок, дітей, почорнілих від горя і безсилої люті чоловіків, яких монголо-татари гнали у неволю, залишаючи щойно сплюндровані ними території.

Захоплених військовополонених скіфи не убивали і не знущалися над ними. За деякий час бранців звільняли, отримавши від них викуп. Після чого ті поверталися додому, або ж залишалися жити у Скіфії. Якщо ж хтось по бідності не міг заплатити викуп, то він міг разом з гунами піти на війну, і, отримавши свою частку військової здобичі, сплатити необхідну суму. Неймовірно? Так! Але це факт!…

…І міст наші предки теж бездумно не руйнували, а, захоплюючи їх штурмом, лише брали військову здобич і залишали неушкодженими. Дуже часто гуни взагалі не штурмували міст, а обмежувалися лише грошовим викупом. Знову ж таки, згадаймо спалені до тла і зрівняні з землею ординцями Чингізхана перлини Сходу – міста Ходжент, Самарканд, Бухару, Ургенч та сотні інших. А пограбований, спалений та зруйнований у 1169 році московським князем Андрієм Боголюбським Київ, чи сплюндрований у 1708 році дикою московською ордою Батурин!?…

…Данина, яку Східна Римська імперія сплачувала Скіфії, теж не була настільки великою, як про це люблять писати історики. У 447 році між Скіфією та Константинополем було укладено договір, згідно якого, як писав Пріск Панійський, “…щорічна данина відтепер встановлюється у дві тисячі сто ліврів золота”. Чи багато це? Відомо, що римська лівра становила 327,5 грамів. Тобто, римляни вимушені були платити Скіфії близько 700 кілограмів золота щорічно. Ця сума, насправді, була мізерною: навіть річна платня високопоставленого чиновника при Візантійському імператорському дворі була значно вищою і могла становити від 3 до 10 тисяч ліврів золота! Тому говорити про скіфів, як про варварів, які немов липку обдерли Східну Римську імперію, немає ніяких підстав. Усе було по-чесному.

Цікавим є факт, що багато бранців, заплативши викуп, не бажали повертатися на Батьківщину. Пріск описує свою розмову із колишнім жителем Римської імперії греком Адамієм, котрий після сплати викупу вирішив залишитися у Скіфії. Його співрозмовник сказав: “Я люблю скіфськізвичаї… і вважаю своє теперішнє життя кращим за минуле, бо іноземці, що знаходяться ускіфів, після війни ведуть життя спокійне і безтурботне… Лихо, що зазнають римляни у мирний час, важче від того, яке вони терплять під час війни, з огляду на жорстоке стягнення податків та утисків від нечесних людей. Закон не для усіх має однакову силу… Там немає правосуддя, ні рівності у державних податках… Якщо порушник закону дуже багатий, то його несправедливі вчинки можуть залишитись без покарання, а хто бідний,.. той мусить нести покарання згідно закону”.

 Отож, ми можемо пишатися своїми предками – вони були сміливими, рішучими та вольовими воїнами-завойовниками. Але вони були також милосердними, щедрими та справедливими одночасно. І за рівнем своєї духовності та цивілізованості були далеко попереду тюрків-азіатів, готів, вандалів, франків чи тих же римлян та греків…

далі тут