Кредити від МВФ у"виконанні уряду Гройсмана"зупиняють економіку

В економіці існує таке поняття - "мета держави". Воно завжди було одним із тих замовчань, які вважались самоочевидними, адже на чолі держави стояли люди, які доволі чітко собі уявляли, куди саме вони ведуть свою державу, і навіщо вона взагалі існує - ця держава. Для них це було питанням самозбереження: бо якщо немає держави, її очільники автоматично втратять засоби для існування, і їм пощастить, якщо вони не втратять голови.

Поширення демократичних форм правління на початку минулого століття зумовила необхідність не тільки сформулювати це питання, а й розробити теорію, як саме повинна ставитись ця мета. Тому що по-перше, демократія означає змінюваність влади (а разом із нею - політичних програм і пріоритетів), а по-друге, розвиток глобальної економіки дозволив національним елітам не залежати від існування держави. Вони спокійно в будь-який момент могли виїхати в спокійне місце, залишаючи свою Батьківщину навіть конати в кривавому хаосі. Історія XX століття продемонструвала нам кілька таких випадків - один моторошніший за інші, і скоро до цього переліку може долучитись і наша країна.

Отже, необхідно не тільки правильно поставити, а й правильно розробляти мету держави - головну стратагему, виходячи з якої плануються реформи і розвиток держави в майбутньому.

Наприклад, в Грузії часів Саакашвілі була поставлена глобальна мета - підвищити якість життя громадян. Виходячи із цієї постановки задачі Каха Бендукідзе і спланував всі реформи. Вони розпочались із елементарного відновлення електропостачання, і закінчувались мінімізацією труднощів в спілкуванні з державою - тобто, скороченням держапарату, знищенням дозвільних систем і навіть автоматизацією всіляких довідок. Тому грузинські реформи і були такі успішні: у них була глобальна стратагема, на яку "нанизувались" всі рішення. Якщо рішення не наближало поставленої мети, воно відкидалось. Точно так само діяв Лі Кван Ю, який поставив перед собою мету перетворити Сингапур в потужну регіональну силу. Він зметикував, що основа державної міці - це люди, і створив максимально зручні умови для того, аби вони вважали Сингапур своїм домом. 

В Україні теж існують прецеденти постановки таких глобальних стратагем. Наприклад, програма першого уряду Юлії Тимошенко, затверджена парламентом 4 лютого 2005 року, містить окремий розділ, в якому описується стратегічна мета держави - це досягнення нової якості життя громадян,  запровадження соціальних,  економічних та демократичних європейських  стандартів  життєдіяльності  людини, суспільства та держави. Однак він був надто загальним і неконкретним, тим паче, що "свого" Бендукідзе в країні не було, і створення детального стратегічного плану реформ довелось взяти на себе самому прем'єр-міністру. Досвід, отриманий Тимошенко протягом першої каденції і опозиційної діяльності протягом 2006-2007 років був підсумований в наступному плані, представленому тією ж Тимошенко 16 січня 2008 року. В ньому містився довжелезний перелік реальних заходів, які дозволяли досягти головної стратагеми, поставленої в 2005 році. Для їх формулювання було навіть створено окремий проект "Ідеальна країна" для напрацювання рішень тим же способом, що й Бендукідзе - залишається тільки те, що наближує стратегічну мету, все інше відкидається.

А от у інших урядів із постановкою задач, та й взагалі із програмами був повний швах. В них не тільки не було виразної стратегічної мети, але й не було навіть чогось, на що можна було "нанизати" план реформ. Наприклад, жоден з двох урядів Януковича протягом президентства Ющенка такої програми не затверджував. А в програмі уряду М. Я. Азарова знаєте яка була основна стратегічна мета? Зменшення розриву між доходами і видатками бюджету. Не зростання економіки, не якість життя громадян, а чисто бухгалтерське "зведення звітності в нуль" (кстатє, це основна мета для главбуха, який працює в конторі, де розкрадають майно). Що й робилось методами фіскального удушення всього, що хоч якось намагалось працювати.

Програми нинішнього уряду і зовсім ніхто не бачив, але судячи з риторики - основною метою української держави тепер є... отримання кредиту МВФ. І все, що робить уряд Гройсмана, підпорядковано тільки цьому - отримання наступного траншу, а якою ціною, не дуже важливо.

А що найцікавіше, судячи з учорашнього повідомлення, наш уряд цієї мети не досягає. Очевидно, тому, що нездатен не лише поставити правильно мету, а й "нанизати" на неї план реформ. Давайте спробуємо визначити, як треба правильно формувати план відповідно меті. І для цього треба правильно представляти собі, що таке МВФ, і чого він хоче.

Основною задачею Міжнародного Валютного Фонду, по-перше, не є кредитування. Основна задача МВФ - підтримати стабільність банківської системи країни та її валюти (як і вказано в її назві). Більше того, МВФ не цікавлять довгострокові програми - цим займається Світовий Банк - він допомагає вирішити короткострокові проблеми, такі як дефіцит бюджету, чи неконтрольована інфляція. Кожній країні виділяється певна кредитова квота, на яку країна має безумовне право. А от в тих випадках, коли треба грошей більше за квоту, МВФ виставляє певні умови для отримання фінансового траншу.

Слід розуміти: гроші МВФ не йдуть в економіку безпосередньо, а в банківську систему - тобто, на рахунки національного банку та уряду. Ось чому нашим можновладцям так життєво важливо отримати не кредит взагалі, а саме транш МВФ. Бо його можна не тільки пустити на закривання дірок в бюджеті, а й зручно і непрозоро розпиляти. Так це, до речі, і воно і робилось всю історію співпраці нашої країни з МВФ.

А тепер давайте заглянемо в установчі документи МВФ, вони цілком публічні, і доступні, наприклад, ось тут.


І там ми знайдемо в ст. 1 (який сюрприз) чітке формулювання цілей, які ставить перед собою МВФ. Звернімо увагу на п. 5.

" - За рахунок тимчасового надання доступу до спільних ресурсів Фонду державам - учасникам, за умови дотримання адекватних гарантій, створювати у них відчуття впевненості, забезпечуючи тим самим можливість виправлення диспропорцій в їх платіжних балансах без використання заходів, які можуть нанести шкоду добробуту на національному чи міжнародному рівні".


Зверніть особливу увагу на формулювання - без використання засобів, які можуть нанести шкоду добробуту на національному чи міжнародному рівні.

А це та умова, яку системно порушує чинний уряд, а до нього порушував уряд Яценюка. Всі свої реформи вони проводили ціною різкого опускання добробуту підзвітного населення. Більше того, на певному етапі шкода пішла на міжнародний рівень, і це не лише "сміттєвий" рейтинг ССС, який виставила нашій країні Fitch. Наша країна виявилась замішаною в масштабних корупційних скандалах, рівень життя громадян грохнувся нижче встановленого ООН рівня убогості, а економіка продовжує падати.

Тобто, заходи нашого уряду не відповідають базовій умові надання кредиту, яку використовує Міжнародний Валютний Фонд. Вони наносять пряму шкоду добробуту як на національному, так і на міжнародному рівнях. Ось і основна причина заяви МВФ, зробленої в січні цього року про "нерозв'язні проблеми", які заважають Україні отримати черговий транш. Це саме є причиною, чому МВФ тепер не включає нас навіть в порядок денний - який сенс розмовляти про країну, де не розуміють основ?

Крім того, якщо продовжити нинішній "реформаторський тренд", економіка буде дедалі погіршуватись. А МВФ повинен отримати гарантії, що такий кредит буде повернуто, тобто, що в бюджеті буде достатньо дохідної частини для обслуговування боргу. Тим паче, що Україна просить зараз близько 900% від своєї квоти, а це дуже багато - звичайний розмір траншу не повинен перевищувати 200-300%. Відповідно, у МВФ є стійке переконання, що гроші свої він уже не побачить.

Треба сказати, що МВФ - організація достатньо "притомна", тобто адекватна до реальності. Її можна переконати, тільки треба покласти перед нею достатньо реалістичний план реформ. План, який подав Яценюк в 2014-му, був завідомо нереалістичний, але йому дали аванс - адже країна щойно вийшла з тенет тиранії. Але після того, як економіка полетіла вниз штопором, а добробут населення різко впав - всі аванси скінчились. І річ тут не в кризовій економіці.

Існує прецедент, коли Україні в значно гірших умовах був виділений кредит. Цього домігся уряд Ю.Тимошенко в 2008 році, коли на Україну впливали не лише внутрішні чинники, а й світова фінансова криза. Вона продемонструвала МВФ не тільки здатність адекватно ставити цілі і планувати реформи, а й збільшувати прибуток. При цьому добробут населення не знизився, а якби не було обвалу гривні, яка рухнула через непрозорі рефінанси (нагадаю, НБУ в 2008 р. контролювався Ющенком), то і збільшився би.

І цей прецедент не унікальний. До Тимошенко те саме зробив Каха Бендукідзе. Альона Шкрум, яка вивчала досвід Грузії стосовно співпраці з МВФ, якось в прямому ефірі згадала - був момент, коли МВФ взагалі відмовився працювати з грузинським урядом. Через те, що запропонований Бендукідзе план йшов врозріз із рекомендаціями експертів. Але Бендукідзе вже за півроку продемонстрував результат - у вигляді росту економіки - і місія МВФ повернулась в Грузію.

Однак у обох цих випадках головна стратагема полягала не у власне отриманні кредиту, а в оздоровленні економіки і підвищення добробуту основного резерву її зростання - людей.

Це те, чого не можуть зрозуміти нинішні очільники держави. Тому й не розуміють - як це так, наче все правильно зробили, а кредиту не дають. І не дадуть, поки вони не навчаться правильно ставити мету держави... ну, або не будуть замінені кращими, які здатні провести реальні реформи.

Так це працює в нормальних країнах.