Святійший архиєпископ Любомир Гузар

Архиєпископ Любомир (Гузар)

Кілька днів тому були надруковані наші роздуми  "Яке значення має культура для нашого життя?". Мова йшла про загальну культуру, про все те, що становить надбання народу в ділянці краси.

Такі надбання охоплюють широкий спектр людської творчості: літературу, музику, образотворче мистецтво та інші гарні речі, пізнаючи, оглядаючи та слухаючи які, ми ушляхетнюємося і дістаємо велику естетичну насолоду.

До таких надбань належать також предмети народного мистецтва: різьба, вишивання, писанкарство тощо. Наш український народ дуже багатий на цю загальну культуру.

На додаток до цих думок було згадано, яким важливим є плекання загальної культури як засіб виховання народу, піднесення його рівня сприймання духовних цінностей та зміцнення почуття єдності.

У вищезгаданому матеріалі сказано також дещо про людей, носіїв культури, тобто тих осіб, життя яких тісно пов’язане з культурою. Це творці або виконавці: письменники, поети, режисери, композитори та музиканти, актори тощо.

Ми звичайно називаємо цю категорію людей діячами культури. Така назва стосується тих, хто ще живий. Бо ж багато творців культури вже відійшли у вічність, хоча їхні досягнення та їхній вплив у суспільстві залишаються ще дуже великими.

Хоч би ким вони були, їм належить шана і вдячність за те, що вони робили чи роблять.

Сьогодні бажаємо звернути вашу ласкаву увагу не на тих, кого, як згадано вище, вважаємо творцями чи діячами культури, обдарованими Богом та вибраними людьми. Поговоримо про культурних людей.

Це словосполучення через свою омонімічність інколи бентежить слухачів чи читачів. Тому, власне, на нього звернемо увагу. Бо, хоча за звучанням воно однакове, а за змістом дуже відрізняється, проте для суспільства однаково важливе.

Народи хизуються багатством культурних надбань і великим числом творців культури, однак не менше вони пишаються тим, коли про їхніх громадян можна сказати, що це культурні люди.

Хто така культурна людина і чому її присутність у народі дуже важлива?

Культурною називаємо особу, яка вміє з повагою ставитися до інших людей. Культура такої людини полягає не в її вмінні творити гарні речі, а в якості її стосунків з іншими людьми.

Правдоподібно, вам траплялося в різноманітних інституціях, у транспорті чи в інших обставинах, де збирається певна кількість осіб, спостерігати, як люди можуть ставитися одне до одного: або дуже чемно та лагідно, або зухвало та нахабно.

Пригадайте: якщо вдома, на роботі, за святковим столом, під час вирішення певних справ тощо ставлення людей одне до одного було подиктоване почуттям поваги до іншої особи - яка там була приємна атмосфера.

Коли ж, навпаки, поваги бракувало, присутнім ставало неприємно, вони поверталися додому з почуттям гіркоти чи навіть розлючені.

Для чого ми це пишемо?

Адже кожен із нас пережив такі гарні чи неприємні хвилини.

Бажання автора цих рядків - заохотити кожну людину бути культурною, підкреслюємо - кожну людину. Бо культура, яку називаємо особистою, - це не прерогатива вибраних людей, а спосіб спілкування, що повинен характеризувати кожну людину, кожного громадянина.

А тих, хто погано, нахабно ставиться до рідних чи чужих, знайомих чи незнайомих, спонукати змінити свій спосіб спілкування.

Ідеться, як бачимо, не про великі справи, всенародного чи державного порядку, ні, а про, здавалося б, дрібниці щоденного життя, які в підсумку дивним чином мають величезне значення для життя держав і народів.

Де починати такий великий проект?

У сімейному колі. Батьки мусять дуже культурно ставитися до всіх членів своєї родини і своїм прикладом виховувати майбутніх культурних громадян.

У питаннях виховання дуже активну роль повинні відіграти школи та церкви.

Молоді люди, які починають критично мислити, мають уважно приглядатися, чия поведінка створює сприятливе середовище для зростання. Таких осіб треба наслідувати, а натомість свідомо відкидати способи поведінки, які шкодять людям чи  кривдять їх.

Закінчимо свої роздуми конкретним прикладом. Наводимо його трохи несміливо, бо хтось може закинути нам самовихваляння, якого не прагнемо.

В Італії, кілометрів двадцять п’ять від Рима, був монастир монахів Студійського уставу, який у 60-х роках минулого століття заснував Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий.

Монаша спільнота полагоджувала адміністративні, фінансові, побутові справи в недалекому містечку. Треба було спілкуватися з місцевим населенням, інколи також, може, когось відвідати чи брати участь у святкуваннях.

Містечко не втішалося доброю славою в околиці через політичні погляди мешканців і їх недружне співжиття.

Монахи старалися бездоганно поводитися, коли мусіли вирішувати якість питання в містечку. Звертали особливу увагу на ставлення до мешканців навіть у таких буденних справах, як паркування автомобіля, чекання в черзі, спілкування з місцевими. Тому втішалися пошаною в містечку.

Наскільки велика була ця пошана, стало зрозумілим, коли монаша спільнота почала вживати заходів, щоб переїхати до України.

Про це можуть свідчити слова службовця міської ради, знаної за свої крайні ліві погляди в політиці та неприхильне ставлення до церкви й релігії: "Шкода, що йдете. Ми, зокрема наша молодь, уважно до вас придивлялися і від вас училися, як жити в спільноті". 

Переживши Революцію гідності, хочемо будувати нову Україну.

Хто культурно поводиться, незалежно від віку, цю нову країну активно будує, а хто свідомо старається бути культурною людиною, тішитиметься своєю державою, своїм суспільством довгі роки.                  

+ ЛЮБОМИР