Нам не залишається нічого іншого, як перемогти

Чому боюся?

Років десять тому в Празі один місцевий історик сказав: Чехія за всю історію не виграла жодної війни. Проте, зберегла свою самобутність, свою державу, свою культуру...

Можливо, це особливість Чехії. А може бути, така специфіка всіх європейських воєн. У другу світову чимало країн, щоб зберегти людей та інфраструктуру, капітулювали перед Гітлером. У тому числі і Франція.

Її нинішній президент і земляк маршала Петена Франсуа Олланд, напевно, теж вважає, що нічого поганого не буде, якщо Україна піде на вельми невигідний мир з Путіним,  але який збереже життя. Адже кремлівський карлик поки що не пустив на нас всю потужність своєї армії, а так, лише чобітьми в сінях топчеться.

Проте ми знаємо: пусти російські чоботи на поріг,  а далі - випалене Поднепров’я, як помста за бунт  Мазепи, полчища Муравйовава під Києвом, 1933 рік...  І не лише ми це знаємо, але і всі, хто мав щастя задихатися в обіймах імперських тиранів. Країна найбільших в світі пофігістів  Фінляндія в 1940 році поклала майже 2% населення, відчайдушно відбиваючи атаки Рад.

Чому? А тому, що одна справа - європейські війни, а інше - сарана...

Ми самі розуміємо, що нескінченна війна з Росією неможлива. Теорія невблаганна: у лобовому «розміні» людськими і технічними ресурсами  у країни, де запас цих рессурсів| менший - немає жодних шансів. Тому питання - де зупинитися, це наше питання.

І воно не просте. Проте, нам всім страшенно хочеться миру. Це правда. І кремлівський клоп, що напився нашої крові, це розуміє і вибирає момент. Під акомпанемент російських «градів» і за посередництва євроважкоатлетів пропонує нам цей мир. За невеликі поступки. Які? Ну, наприклад, референдум про федералізацію...

Здавалося б, тут Путін прорахувався. Після всього того, що він наробив, переважна більшість українців проголосують за унітарність| країни, за євроінтеграцію і єдину державну мову. Порошенко озвучив свою впевненість у цьому. Скажу більше, якщо  зараз поставити на референдум питання про входження в НАТО, то і воно набере більшість голосів українців.

Але тут саме і криється каверза. Путіну не важливо, що скаже Україна. Йому необхідно продавити потрібний Росії результат лише в двох містах - Одесі і Харкові.  Ви думаєте, при Кернесі і Труханові, при  п'ятій колоні, що зачаїлася, і підтримці російських ЗМІ це неможливо? І якщо і там, і там, не дай Бог, більшість, нехай навіть в один голос, висловиться не так, як вся країна - це стане приводом для Москви говорити  про «дві України», два етноси, два цивілізаційних вибори. Референдум-то наш буде - легітимніший| нікуди.

Зрозуміло, що за цим послідує - оживлення мумій ХНР і ОНР...

Наступне. Негайні місцеві вибори за українським законодавством, ідея яких так сподобалася Меркель, Путін схвалив. Чому  схвалив? А тому, що проведуть їх не на окупованій території, а по областях в цілому. Навіть Донецьк, що неабияк обезлюдів, і Луганськ мають достатньо проросійського електорату, щоб  під контролем сепаратистів легко домогтися більшості в облрадах, отже, взяти під контроль і неокуповану територію. Тобто, пропонується мирним шляхом віддати  Путіну те, чого він домагається війною.

Про наслідки утриманського фінасування  окупованих територій говорилося вже багато. Піти на це - означає дістати паразита, таку собі омелу або заразиху, що зеленіє за чужий рахунок.

І як ціну за «мир» нам доведеться проковтнути слова Олланда про те, що він не бачить Україну в НАТО і  заховати подалі наші зоряно-сині прапори, з якими виходили на Майдан.

Адже це ще не все. Бо «мир» по-путінські  - це означає відмовитися від  Євросоюзу і шукати дах в Москві. Це означає, повернути на постаменти пам'ятники Леніну, дозволити в Києві Пореченкових і Охлобистіних. Це означає, відмовитися від української мови в східних областях. Це означає, повернути Азарова і Януковича, якщо не як «технічний» уряд, то як персональних пенсіонерів, що доживають свій вік у Межигір’ї і Конча-Заспі.

І найголовніше, що все це може не принести нам миру. Тому що головна мета Путіна залишається колишньою. І її він озвучив, виступаючи в Єгипті: «НАТО обіцяло припинити розширення на схід, але не дотримало свого слова... Західні країни намагалися порушити культурні, економічні і політичні зв'язки Росії і ряд країн колишнього СРСР, також без урахування інтересу інших сторін».

Іншими словами, поки західні країни не «враховуватимуть інтереси» Росії у відновленні «її культурних і політичних зв'язків з країнами колишнього СРСР» (тобто реставрації неоколоніалізму), Путін воюватиме.

Чи підуть Обама, Меркель, Олланд на ці умови? І якщо підуть в ім'я миру, то чи прийме їх народ України?

Можливо, частина української еліти - так. Пригадавши слова Остапа Бендера про те, що «треба віддати частину, щоб зберегти ціле». Як це зробив Маннергейм в 1940 році, віддавши Сталіну Карелію, щоб зберегти Фінляндію. Або, можливо, як Лукашенко і Назарбаєв, що поступилися суверенітетом, щоб зберегти зовнішню цілісність держав.

Але Маннергейм був великим полководцем, і знекровлена Фінляндія цілком довірилася йому. Олександр же Григорович і Нурсултан Абішевич самі краще за свій народ знають, що йому потрібно. Нашим же вождям доведеться питати дозволу у людей, у нації.

І може статися, що те, про що домовляться Меркель, Олланд, Путін і Порошенко, для великої частини нашого народу виявиться неприйнятним. Як  зрада Майдану, як спроба довести, що Небесна сотня пішла в небо марно. І після підписання на всіх рівнях безлічі протоколів вийде на люди такий собі Володимир Парасюк і скаже, як рік тому: «Ніякого миру з диктатором не буде».

І що тоді робити?

Єдність країни може проявитися у війні двояко. Або вся нація погоджується на мир, яким би важким і ганебним він не був. Або за умовчанням готується померти, але не здатися. Гірший варіант, це якщо півкраїни викине білий прапор, а половина продовжить воювати.

Навряд чи ми в Україні, де людська гідність за останній рік стала головною цінністю, навряд чи ми зможемо зупинити героїв. А тому боюся, незважаючи на все і всілякі угоди, і мабуть кинуті за незговірливість європейськими союзниками, ми всім народом вимушені будемо стояти до кінця. І ті, хто за честь, і ті, хто за мир.

І коса-таки найде на камінь. Тому що на кону стоятиме багато що. Для Росії - право називатися наддержавою. Для України - право називатися державою. Ось тільки Росія, програвши, залишиться просто державою, звичайною, як усі. А ми як держава зникнемо. І тому у нас немає іншого виходу окрім перемоги.

Євгеній Якунов. Київ.