Про страхи та неврози. Ну, майже.

Розумію, що прихожани Церкви Мирного Плану (далі - ЦМП) просто налякані до втрати усвідомлення реальності. Тому вони її заперечують і звуть себе при цьому реалістами. Цікавий поворот, чи не так? Втім, наша реальність кого хочеш налякає - страшно насправді всім. Тут справа у тому, як людина реалізує свій страх.

Хтось (і таких, схоже, відносна більшість) готовий здатися на милість абсолютно немилостивого "пабєдітєля" - аби "всьо ето закончілось". Звідси - гіпертрофований патерналізм. Тобто невроз віри у батька нації, який здасться "правильно", якому видніше, який зараз розпише "договорняки" з олігархами та агресором - і все стане, як було.

Є й інша мотивація - менш щира, але теж зрозуміла: ось зараз ми згодуємо Молоху в жертву якусь кількість людей, територій, суверенітету - і він, цей Молох, нас не чіпатиме. Нас персонально. Наші родини, наш бізнес, наші звичні стосунки, кави, прогулянки. Це - теж певною мірою невроз. Невроз жертвоприношення - аби тебе не зачепило.

Про те, що віра у власті, в яких "нєт другого вихода", віра у те, що людожера не треба злити та чинити йому спротив - саме невроз, свідчить реакція прихожан ЦМП на будь-яку спробу критично поставитися до дій та рішень "батька" та його призначенців.

Навіть, якщо ця спроба полягає у цілком слушній констатації того, що треба було від початку вимагати від світу неухильного дотримання міжнародних договорів. Вимагати визнання терористів - терористами, а війни - війною. Що йти на політичні перемовини з окупантами на їхніх умовах - самогубство, достойне премії Дарвіна...

Та коли невротику наступають на його викоханий невротичний мозоль, невротик кричить. Наразі кричить щось типу: кругом шпіони, провокатори, агенти кремля.

Хоча насправді ЗАРАЗ агенти кремля мусять люто підтримувати і т. зв. мінські угоди, і мирні плани з амністіями. І, як зіницю ока, особливо тщатєльно берегти ПП-54 і всю світу його.

Але, суворо між нами, є й інші способи впоратися із власними страхами. Не буду довго розводитися, наведу один приклад. Знаєте, як було лячно, страшно і депресивно американцям одразу після 11 вересня 2001 року? Ну, десь приблизно так, як нам зараз.

А знаєте, де, при всьому тому страху, був би американський президент (будь-який!), що вийшов би на трибуну й проголосив: я амністую Аль-Кайєду за обіцянку так більше не робити, я простягаю руку миру Бін-Ладену і віддаю йому Техас? Правильно, в ...здє був би такий президент. Без варіантів. Скажете, Америка - то велика держава (на відміну від нас)?

Так, Америка - велика держава. І я навіть здогадуюся - ЧОМУ.

Зберігаймо спокій.
Допомагаємо нашим бійцям.
Про кулемет ніколи не забуваймо.

Anna-Lisa Ryaboshapka