«Справа Кучми» живе і перемагає,а У Порошенка прибуває.

Тільки-но Леонід Данилович Кучма несподівано для дуже багатьох знову з’явився на обширах великої політики, офіційно представляючи Україну на консультаціях (тоді вони ще так називалися) з ОБСЄ, Росією та терористами «ДНР» і «ЛНР», як стало зрозуміло: щось негаразд  і з новою владою, і з президентською Адміністрацією, і з урядом, і з керівництвом парламенту, і з партіями парламентської більшості.

Адже хіба не Кучма та його оточення цілеспрямовано творили (ще з початку 1993 року, ще з часів прем’єрства дніпропетровського «червоного директора») кланово-олігархічний устрій в Україні? Хіба не за часів Кучми сталася низка загадкових смертей і вбивств політиків і журналістів, які не були розслідувані (принаймні до кінця) і за які ніхто, крім  (іноді)  «шісток»-виконавців, — не поніс кари? Хіба не Кучма та його адміністрація провели  2000 року від початку й до кінця фальшований «референдум» — формально за «народною», реально ж — за «нарадною» ініціативою? Хіба не за часів другого «гаранта Конституції» (підписаної, до речі, ним же) Верховна Рада почала перетворюватися на такий собі мавпятник, де депутати голосували за себе і за «того хлопця» руками і ледь не ногами? Нарешті, хіба не Кучма особисто винен у трагедії Донбасу, бо саме він (номінально — «гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини і громадянина») віддав цей регіон на відкуп місцевому криміналітетові та олігархату, який виріс на його основі, в обмін на лояльність до себе? І хіба не він особисто возніс Януковича та почав здавати українські інтереси Путіну?

Звісно, для «ДНР» і «ЛНР» Леонід Кучма був «прийнятною постаттю» для діалогу, який після підписання Мінського протоколу не лише де-факто, а й де-юре перетворився на переговори з терористами. Але хіба хтось спитав українців, чи прийнятний для них переговірник Кучма, чи вповноважують вони його виступати від імені України, тобто від їхнього імені?

Але тоді ще не пройшли перші 100 днів нового Президента, тож не лише за американською, а й за української традицією його в цей час не критикують. Чи критикують вельми помірно та помірковано.

Далі Кучма підписав Мінський протокол, а Президент Порошенко негайно запровадив «припинення вогню» і «двостороннє перемир’я». Дуже своєрідне, як і перше. Ледь не щодня від рук терористів гинуть українські вояки та цивільні жителі, бандити встановлюють на окупованій території Донбасу «новий російський порядок», захоплюючи підприємства, навчальні заклади, житлові будинки, ба, навіть іноземні консульства. Роззброюватися ж терористи і не думають, навпаки — вони одержують з Росії все нові й нові партії зброї, а російські інструктори ударними темпами готують із місцевих кадрів танкістів, мотострільців, артилеристів, зенітників (здається, льотчиків і моряків іще не готують, але все попереду, недаремно так заповзято росіяни пробивали для «ДНР» коридор до моря і відвойовували Луганський аеропорт).

Ну, а після цього цілком логічно 16 вересня — за символічним збігом обставин, якраз у роковини загибелі Георгія Гонгадзе — Верховна Рада схвалила закони про «особливий порядок самоврядування» на Донбасі та про звільнення терористів і сепаратистів від кримінальної відповідальності. Причому голосування відбулося в найкращих традиціях доби кучмізму — з цілою купою порушень регламенту і з попередньою «накачкою» лідерів фракцій у президентській Адміністрації. Попри морок таємниці, яким було сповите це голосування (взагалі-то громадяни, особливо перед виборами, мають повне право знати, хто з депутатів як голосував, чи не так?), уже в ніч перед пленарним засіданням Ради Інтернетом розійшлася інформація: крім фракцій УДАРу та «фронтової» частини «Батьківщини», закони обіцяли підтримати всі «бізнесові» й «тушковані» парламентські структури, а також комуністи й уцілілі регіонали. Знаменна конфігурація! Бізнес, чиновники, комуністи і «донецькі» проти «українських націоналістів» і частини «Батьківщини» — ще одне deja vu, ще одна відсилка до кучмівських часів...

Не стану детально аналізувати ухвалені закони — це зроблять інші. Зауважу лише, що виписані вони вкрай неохайно, їхні ключові поняття припускають можливість не те що двозначного, а тризначного й більше, трактування. А це знов-таки відсилає нас до часів Кучми, навіть до початку його прем’єрства, коли урядовий декрет про трасти було сформульовано таким чином, щоб ці трасти могли вільно красти й не нести за це де-факто жодної відповідальності. Потім не раз влада використовувала такий самий механізм — адже закладена в закон чи президентський указ багатозначність дає легальну можливість цій владі діяти на свій розсуд — когось карати, а когось милувати, комусь давати, а в когось віднімати за однакових обставин.

Що ж до змістовного наповнення цих законів, то вони віддають на відкуп терористам та їхнім російським господарям ті сотні тисяч притомних та по-проукраїнському налаштованих жителів Донбасу, які з різних причин змушені були залишитися на окупованій території. Знову змова «верхів» за рахунок «низів», і не просто пересічних громадян, а українських патріотів. Ще одна класична схема часів кучмізму...

Інакше кажучи, за активної участі Леоніда Кучми стався різкий поворот у стилістиці політики нової влади — від бодай часткової відкритості до повної закритості; від незалежності гілок влади до підпорядкування парламенту й уряду президентській Адміністрації; від звітності перед суспільством до повної закритості й стаємниченості найважливіших рішень. Невже ж обіцяне «нове життя» насправді є поверненням до добре знайомого минулого?

За цих обставин, за яскраво продемонстрованого небажання влади звітувати перед громадянським суспільством (йдеться-бо не про пересування військ чи про характеристики новітніх видів озброєння!) і за не менш очевидного бажання президентської Адміністрації досягати мети за допомогою навряд чи адекватних проголошеним демократичним цілям засобів, ні Президентові, ні лідерам виборчого списку Блоку Петра Порошенка, ні урядовцям уже не вдасться, як то кажуть, «відмитися» та переконати людей у необхідності «затягувати паски», платити «воєнний податок» аж до кінця 2016 року (уряд уже про це говорить) і за власний рахунок забезпечувати відбудову Донбасу, тобто фінансувати роботу приватних підприємств Ахметова і Ко. До речі, й підвищення загалом утричі тарифів за використання населенням газу та електроенергії, що заплановане на наступні роки, також тепер «зависає», бо ж платити доведеться переважно компаніям, які їхні експерти пов’язують із Фірташем і тим самим Ахметовим...

І якщо навіть тривале «перемир’я» та фактична капітуляція перед Кремлем і прокремлівськими терористами насправді були вимушеними кроками з боку України, наслідком поразки війська чи неминучої економічної катастрофи, то тепер усі задаватимуть собі закономірне запитання — а чи така поступливість перед Кремлем не є наслідком того, що у власності першої особи досі перебувають кондитерська фабрика ROSHEN у Липецьку та потужний кораблебудівний «Севморзавод» в окупованому Севастополі? Бо ж усі добре пам’ятають, як Москва вміло використовувала економічні інтереси «сім’ї» як важіль тиску на Леоніда Даниловича за часів «розвиненого кучмізму»...