«Примус до дружби». Остання війна імперії?

Як і припускали експерти, з наближенням часу «Х», тобто підписання Угоди про асоціацію і ЗВТ з ЄС Кремль посилюватиме економічний тиск на Україну. Мета, що б там не казали офіційні особи обох країн, лежить на поверхні: Росія не відпустить Україну просто так із так званої зони свого впливу.

Втім, якщо подивитися на хронологію україно-російських економічних стосунків, то сучасна не об’явлена економічна війна – лише загострення хронічної «хвороби розлучення» колишніх радянських республік.

Нагадаємо, після грудневого референдуму 1991 р., на якому більшість українців висловилися на підтримку державної незалежності, Московський центробанк, який був головним емітентом рубльової грошової маси, без будь-яких попереджень перетнув постачання в Україну платіжних засобів. Більш того, згідно з результатами парламентського ТСК, за декілька місяців до цього, на територію РФ були вивезені активи українського філіалу «Ощадбанку СРСР». Куди далі «випарилися» трудові заощадження мільйонів українців – не відомо досі. Офіційна легенда, мовляв, з’їла інфляція – викликає посмішку у будь-кого, хто має закінчену середню освіту. Гроші, як платіжний засіб і як еквівалент затраченої праці – просто так не зникають ні при якій інфляції. Хіба що, «інфляція» - синонім слова «крадіжка», але до економічних законів це не має жодного стосунку.

До речі, в тому ж напрямку «зникли» практично всі золотовалютні резерви філіалу українського Держбанку СРСР, разом із рахунками українських підприємств у Зовнішекономбанку СРСР.

Тоді, у 1992 році, українське керівництво, аби вийти з ситуації, ухвало єдине продуктивне рішення: запровадило в обіг сурогатну валюту – купоно-карбованець. Саме це врятувало від ступору, на який, очевидно, розраховували кремлівські «друзі» України.

Другим кроком, коли стало очевидним, що українці вийшли з ситуації дефіциту платіжних засобів, тоді ж у 1992 році Цетробанк РФ, як годиться, без зрозумілого пояснення причин, заблокував взаєморозрахунки між російськими і українськими суб’єктами господарчої діяльності. Втім, вже навесні наступного року «тромб» почав повільно розсмоктуватися.

Наступною «мішенню» російських «братів» з кремлівських кабінетів став український ВПК. Як відомо в системі військово-промислового комплексу СРСР більшість підприємств та науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро були розташовані на територіях Російської Федерації та УРСР. Починаючи з грудня 1991 року уряд РФ розробив і почав втілювати в життя комплексну програму, мета якої – створення замкненого циклю виробництва озброєнь на власній території. Водночас, у 1992 році Московське керівництво проголошує Росію одноосібним правонаступником СРСР. Отже, Міністерство оборони РФ стає формальним правонаступником Міністерства оброни СРСР. Відтак, логічно, замовником військових замовлень, які виконували українські підприємства мало б стати Міноборони РФ. Однак, з початку 1992 року фінансування всіх цих замовлень було припинено.

Особливо боляче це вдарило по українському суднобудуванню та авіаційній промисловості. Так, на суднобудівних верфях Миколаєва без будь-якого фінансування залишився важкий авіанесучий крейсер «Варяг», готовність 70% та ракетний крейсер проекту 1164 «Атлант» «Адмірал Лобов», готовність на 1993 р. – 75 %. Всього у складі ВМФ СРСР було три крейсери цього проекту: «Слава» поставлений на озброєння у 1983 р. ( у 1996 р. перейменований у «Москва»); «Маршал Устинов» поставлений на озброєння у 1986 р.; «Червона Україна» поставлений на озброєння у 1989 р.(перейменовано у «Варяг» в 1996 р.). Слід зазначити, що «відстій» недобудованих суден коштував Україні не один мільйон прямих збитків, оскільки продати Росії ці недобудовані судна так і не вдалося. У 1998 році «Варяг» був проданий за ціною металобрухту КНР й нещодавно поставлений на озброєння їхнього флоту.

Окрім «Варяга» і «Адмірала Лобова», за деякими даними на Херсонському суднобудівному заводі «Палада» без фінансування залишилися плавучі доки для підводних човнів. На інших суднобудівних заводах – також залишилися недобудовані судна, замовлені за часів СРСР.

У 1993 р. між Україною і Росією було укладено договір про кооперацію у сфері військово-промислового комплексу, який так і залишився на папері.

Однак, слід зазначити, що український ВПК не тільки не загинув, але й гідно конкурує на світових ринках озброєнь.

Газова «фішка» проти України

Окремою «козирною фішкою» у економічних взаєминах з РФ з початку 90-х був нафто-газовий комплекс. У системі промисловості СРСР на території УРСР було розміщено багато енергоємних виробництв, зокрема металургійні і хімічні підприємства. Саме ці підприємства у технологічному циклі споживають багато газу. Більш того, українські ТЕС були також з тих часів переведені на природний газ і мазут. Як було сказано раніше, на початку 90-х РФ фактично припинила дію договорів з постачання продукції українських підприємств, а розрахунки за ту продукцію, що все ж постачалася – відбувалися несвоєчасно. В ті часи найбільш популярною схемою розрахунків, через дефіцит платіжних засобів і гіперінфляцію, був бартер. Закономірно, що ці схеми не могли фізично компенсувати навіть собівартість виробленої продукції. Відтак – як сніжний ком наростала заборгованість за поставлені російський газ та нафту. Нагадаємо, що на початку 90-х Україна споживала від 118, 3 млрд. кубометрів газу у 1991 р. до 86 млрд. кубометрів у 1996 р.. Станом на 1996 рік українська заборгованість тільки за газ перевищила $1 млрд. Це, в свою чергу, примушувало українські уряди йти на політичні і матеріальні поступки. Зокрема, згідно з так званим Великим договором, РФ отримала право на фактично безкоштовне, тобто за рахунок погашення боргу, базування Чорноморського військового флоту на території України та використання інфраструктури забезпечення. До речі, проблема взаєморозрахунків за спожитий газ вперше виникла у 1996 р. і, як не дивно, вже тоді серед варіантів розрахунку, звучала пропозиція російської сторони про передачу української ГТС у користування «Газпрому». Однак тоді влада Кучми, окрім поступок у базуванні ЧФ, фактично за безцінь передала у власність російським компаніям найбільший в Європі Лисичанський НПЗ, частину майна Кременчуцького НПЗ, Миколаївський глиноземний, інші підприємства, зокрема, металургійні. Щодо нафто-газопроводів російські переговірники тоді отримали категоричну відмову прем’єра Лазаренка. Як відповідь на принципову непоступливість тодішнього уряду – значне підвищення цін на газ для України – до $80 за 1000 кубометрів на кордоні. Щоправда, тоді лазаренківцям удалося зберегти баланс за рахунок підвищення плати за транзит через територію України та дешевого туркменського газу, встановивши середню ціну на рівні $50 за 1000 кубометрів.

Проте, росіяни не відмовилися від свого наміру і, під закінчення другого терміну Леоніда Даниловича, 9 червня 2002 року Президенти Кучма й Путін виступили із заявою про стратегічне співробітництво в газовій сфері. Відповідно до досягнутих на вищому державному рівні домовленостей, між урядами було укладено договір про стратегічне партнерство й співробітництво в транспортуванні газу через територію України та розвитку газотранспортних магістралей. Зазначений міжурядовий договір, зокрема, передбачав утворення спільного україно-російського газотранспортного консорціуму з управління й розвитку газотранспортними магістралями на території України в співвідношенні 50/50.

Для реалізації цього проекту було створено робочу групу, яка восени того ж року підготовила перший документ Угоду між урядами Російської Федерації та України «Про стратегічне співробітництво в газовій сфері». Угоду було підписано 7 жовтня 2002 року Прем’єр-міністром РФ Миколою Касьяновим та Прем’єр-міністром України Анатолієм Кінахом. Стаття 3 Угоди передбачала «створити, на взаємовигідних умовах, міжнародний консорціум у формі господарського товариства». До завдань консорціуму було віднесено: «транспортування газу та забезпечення надійності безпеки й стабільності функціонування газотранспортної системи України, збільшення обсягів транспортування природного газу через територію України; створення нових, конкурентоспроможних газотранспортних потужностей на території України; економічно обґрунтоване використання й експлуатацію газотранспортних потужностей та підземних сховищ; заохочення необхідних іноземних інвестицій для модернізації та розвитку газотранспортної системи України». Стаття четверта визначила уповноваженими організаціями: із української сторони – НАК «Нафтогаз України», із російської сторони – ВАТ «Газпром». Стаття п’ята передбачала, що засновники (Україна й Росія) створюють зазначений господарюючий суб’єкт на паритетних засадах, при тому, за умови консенсусного рішення – долучають до консорціуму третіх осіб, тобто іноземні суб’єкти. Стаття сьома визначила, що газотранспортний консорціум буде зареєстрований, як юридична особа й діяти на території України. Угода визначала, що всі суперечки між сторонами вирішуватимуться шляхом консультацій та переговорів. Термін її дії – 30 років із правом подальшого продовження, у разі згоди сторін.

30 жовтня 2002 року НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Газпром» підписали установчі документи «Міжнародного газотранспортного консорціуму» (МГТК), якому було надано організаційно-правової форми товариства з обмеженою відповідальністю зі статутним фондом $1 млн. (при тому, що за різними експертними оцінками на той час, які стали надбанням громадськості, вартість діючої ГТС України оцінювалася від $1,2 млрд. до $10 млрд.). Зазначену юридичну особу було зареєстровано в Україні, у січні 2003 року. Однак, на заваді передачі ГТС України у власність щойно створеного ТОВ став український парламент, який, попри численні факти шаленого тиску на народних депутатів, так і не ухвалив рішення про відчуження державного стратегічного майна із власності держави при невизначеності його подальшого статусу, а також відсутність будь-яких важелів і механізму вирішального слова української сторони щодо управління своєю ж стратегічною власністю. Каменем спотикання стало, також, бажання російської сторони аби українські законодавці дозволили приватизацію магістральних газопроводів та підземних газосховищ третім особам, тобто інвесторам. Проти цього виступив й Президент Кучма, заявивши, що такий варіант є неприйнятним для України й не відповідає чинному законодавству. Тоді ж російський віце-прем’єр й голова наглядової ради консорціуму Віктор Христинко заявив журналістам: «Ми повинні поставити їх у контекст рахунків ефективності управління газотранспортної системи на умовах концесії. Вважаю, що оцінка вартості (ГТС – авт.), узгодження умов інвестицій та інших параметрів будуть однаково болючими для обох сторін». Окрім зазначених суперечностей, щодо самої концесії, сторони не могли дійти спільного рішення щодо того, які трубопроводи передавати МГТК: виключно транзитні, чи всі (загальна довжина ГТС України складає 36 000 км, в експорті газу до Західної Європи працює 11 000 км. Потужність ГТС на вході – 170 млрд. куб. метрів газу на рік, на виході – 130-140 млрд. куб. метрів на рік – авт.).

До речі, саме із цього періоду почали з’являтися публічні претензії «Газпрому» до української сторони щодо несанкціонованого відбору газу з підземних газосховищ. Слід також зауважити, що взимку 2003 р. стався конфлікт між «Газпромом» та керівництвом Білорусі, формальною причиною якого була все та ж заборгованість у взаєморозрахунках, спроба білоруської сторони збільшити тариф на транзитні послуги й «компромісна» пропозиція російського монополіста про передачу в користування білоруських ГТС. Тоді, спочатку Лукашенко категорично відмовив, на що росіяни просто вимкнули газопостачання. Після чого білоруське керівництво погодилося з «компромісом». Знов таки, може й за збігом обставин, але після білоруського випадку й Президент Кучма став більш зговірливим, тобто, було звільнено з посади головного опонента МГТК віце-прем’єра Віталія Гайдука, також було подано законодавчі пропозиції до Законів «Про концесії», «Про трубопровідний транспорт», «Про нафту й газ», за якими дозволялося відчуження у власність іноземним юридичним особам ГТС України. Проте й ці пропозиції не знайшли підтримки у парламенті. Власне, тоді ці законопроекти вже не були проблемою №1 для Кучми, бо тоді всі сили його Адміністрації були кинуті на реалізації проекту «конституційна реформа», який давав екс-президенту шанс залишитися у владі, обійнявши посаду прем’єр-міністра, до якого переходили реальні важелі влади. Втім, очевидно, Майдан-2004 сплутав всі карти, не тільки Кучмі, але й Путіну.

Слід згадати ще один цікавий факт. 29 червня 2004 року після переговорів Президентів Кучми й Путіна, на рівні урядів було підписано пакет договорів про стратегічне партнерство й співробітництво в газотранспортній сфері. Зокрема, було визначено порядок поставок та транзиту газу через територію України. У відповідності з підписаними документами, для закупівлі й транзиту туркменського газу в Україну, а також інвестування будівництва й модернізації нових потужностей. Цю кампанію назвали «РосУкрЕнерго». Початком її діяльності визначено 1 січня 2005 року. «РосУкрЕнерго» діє на підставі таких документів: договору про закупівлі туркменського газу з НАК «Нафтогаз України»(2005-2006 рр.) та ТОВ «Газекспорт»(2005 р. і далі, із наростаючими обсягами…); договору з ВАТ «Газпром» про транспортування газу через території Узбекистану, Казахстану й Росії; договору на продаж відтранспортованого до кордонів України газу НАК «Нафтогаз України». Відповідно до підписаних угод, обсяги поставок газу будуть зростати, від 44 млрд. кубометрів у 2005 р. до 60 млрд. – у період з 2007 р. до 2028 р. Отже, називати зазначену кампанію простим посередником є не коректно, тому що де-юре, із моменту підписання міжурядового пакету договорів, Україна фактично позбулася права на прямі закупівлі туркменського газу, не кажучи про його транспортування російськими газопроводами. Усі ці функції й перебрала на себе «РосУкраЕнерго», як повноважний суб’єкт міжурядових домовленостей, довірена особа ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України». При чому, окремо слід зазначити, що до функції цієї довіреної особи, віднесено не тільки помпування газу до Західної Європи, а так зване, «диверсифіковане» джерело постачання палива в Україну. Тобто, інакше кажучи, руками українських урядовців було закріплено монополію «Газпрому» на постачання газу в Україну. Й не менш дивним виявився факт, який став відомим значно пізніше: «українську сторону» у кампанії «РосУкрЕнерго» з якогось дива презентували дві фізичні особи Фірташ і Фурсін. Взагалі, й дотепер не зовсім зрозумілі ті обставини, за якими саме ці особи, а не НАК «Нафтогаз України» презентували інтереси України, у зазначеному підприємстві, і, чи презентували їх узагалі. При тому слід ураховувати, що зазначений пакет міжурядових документів мав термін дії до 2028 року. Для повноти загальної картини варто нагадати, що з листопада 2002 року по січень 2005 року прем’єр-міністром України був Віктор Янукович.

Отже, можна припустити, що однією з причин активної підтримки Кремлем і у 2004 р., і у подальшому Віктора Федоровича була саме його активна участь у цих, без перебільшення, стратегічних міждержавних домовленостей.

І так само очевидно, повторимося, що перемога на виборах Президента Віктора Ющенка і прихід на посаду прем’єра головного опонента МГТК Юлії Тимошенко сплутали всі карти Кремля і фактично не дали змоги перетворити Україну у «Білорусь-2».

Напевно не важко здогадатися, що «газові війни» - прямий наслідок фактичної денонсації Україною згаданих вище міжурядових угод. Якщо перша «газова війна» була типово за «білоруським сценарієм» і мала наслідком компроміс у вигляді проникнення на український ринок газу «РУЕ»(«РоУкрЕнерго») і створення, у подальшому, його клону, то друга «газова війна» дивним чином співпадає із наслідками Бухарестського саміту НАТО, де, нагадаємо, Україна мала укласти План дій щодо членства в НАТО(ПДЧ). Як відомо за повідомленнями преси, тоді Путін прямо погрожував агресією проти України. І, власне кажучи, перекриття газу Україні і транзиту в ЄС, в цьому сенсі, можна розглядати і як помсту за намір реального кроку до вступу у систему загальноєвропейської організації безпеки, тобто – реально вийти із сфери впливу Росії. А щодо Європи – очевидно Путін мав намір демонстрації і нагадування її залежності від Москви, для чого перекриття газу сталося саме в період найлютіших морозів. І якщо подивитися з цього куту зору на січневі угоди 2009 р. між НАК «Нафтогазом України» і «Газпромом», які з подачі певних політиканів називають «кабальними», то, логічно, виникає питання: чи насправді вони такими є? Адже, дійсно, формула ціни, на момент підписання, отримана українською стороною, вперше за роки незалежності, була не політичною, а загальноприйнятою на газовому ринку між російською стороною і європейськими партнерами, Але ж нині європейці, у цивілізований спосіб, через механізм судового розгляду, домоглися її перегляду. А що заважає піти подібним шляхом Україні? Харківські угоди, ратифіковані парламентом? Втім, експерти-правники стверджують, що це далеко не критична перешкода. Є також й інший очевидний позитив: саме через високу ціну російського газу в Україні активно розпочалися активні дії зі скорочення споживання, і реального пошуку шляхів диверсифікації постачання. Тобто, вперше за роки незалежності українські урядовці стали застосовувати європейську практику вирішення стратегічної проблеми національної безпеки. Продуктивно, до речі, вирішувати. Більш того, більш ефективно почали використовуватися й внутрішні резерви, зокрема розвідка і введення в експлуатацію нових родовищ природного газу й перші кроки у розробці покладів сланцевого газу. Не виключено, що врешті-решт розпочнеться будівництво терміналу скрапленого газу. Чи було щось подібне, якби й надалі українська промисловість і ПЕК отримували «дешевий» російський газ? Очевидно, що ні.

Але головне, що дозволили січневі угоди 2009 р. – розблокувати постачання газу і в Європу, і в Україну, що запобігло енергетичного колапсу. Адже не таємниця, що тоді ситуація із запасами палива у ПГС була критичною і на думку експертів, цих запасів не вистачило б до весняного потепління. І навіть з цієї точки зору, укладення цього договору не можна вважати поразкою України. Скоріше за все, це була нічия. Росія отримала моральне задоволення від замерзаючої Європи і матеріальні збитки у подальшому від скорочення споживання російського газу, які відбуваються кожного наступного року. «Газпром», до цього отримав від європейців «парад» судових програшів і штрафних санкцій. А головне, чого не могли прогнозувати у Кремлі – Україна, навіть за президентства нібито лояльного Януковича стала поступово ставати енергетично незалежною. Тобто, припущення кремлівських експертів на традиційні поступки, як плату за повернення до «політичних» цін на газ – не виправдалися. Як і не виправдалися, поки що, сподівання на «консорціумну» приватизацію української ГТС.

Отже, станом на сьогодні, можна стверджувати, що попри економічні і фінансові труднощі, українська сторона вийшла переможцем із «газової пастки» 2009 р. Принаймні, Росія від «газових війн», окрім, короткотривалого морального задоволення, отримала втрату доходів «Газпрому» в Європі і перспективу подальшого скорочення українського імпорту. Тепер вже очевидно, що ще одна «газова війна» тільки прискорить ці, негативні для російського бюджету, тенденції. Для України це також втрати, зокрема від транзиту. Але унікальність і надійність української ГТС вселяє сподівання на те, що не єдиним транзитером газу багатий світ.

Остання війна імперії?

У листопаді, тобто через два місяці Україна має реальну можливість підписати з ЄС Угоди про асоціацію і Зону вільної торгівлі. Очевидно, що ця обставина неабияк дратує Кремль. Бо там чітко розуміють, що з моменту підписання цих документів Україна фактично поховає всі сподівання на реставрацію у будь-якому вигляді чогось подібного до СРСР під головуванням Москви. Адже ні для кого не є таємницею, що Митний союз, який трансформується у Єврозес, є не стільки економічним, скільки політичним об’єднанням, де домінуватиме російський інтерес. І наразі, без участі України з її ресурсами, життєздатність цього новоутворення більш ніж сумнівна.

Саме тому, більш ніж два роки московські емісари не жаліють слів, змальовуючи «райдужні» перспективи для українців від членства МС. Але, ці навіювання стають очевидною примарою, наприклад, від реалій ЗВТ з СНД, яка вже ратифікована Україною. І чим далі – тим очевидніше.

З минулого тижня, слід розуміти, у Кремлі розпочали акцію остаточного розвіювання ілюзій чи «примусу до дружби» з Митним союзом, – без пред’явлення будь-яких офіційних претензій, перетнувши весь український імпорт в Росію.

Втім, вустами відомого депутата Держдуми було сказано, що мовляв, проблем би не було, якби Україна стала членом Митного союзу. Із неофіційних джерел стало відомо, що всі українські товари, які перетинають митний кордон з Росією, віднесено до категорії «підвищеного» ризику. Це на практиці означає ретельну перевірку на вагу, кількість, відповідність якості тощо. При тому, перебування українських вантажів на російський митниці є далеко не безкоштовним – за «послуги» встановлена чималенька платня. Крім того, російські партнери погрожують українським постачальниками штрафними санкціями за затримку вантажів. Втім, це, нагадаємо – неофіційно.

Офіційно прем’єр Азаров повідомив, що певні складнощі виникли у зв’язку з якимись стандартами Митного союзу, і, на його думку, це тимчасово. Для вирішення цих проблем створено урядову групу на чолі з віце-прем’єром Юрієм Бойком. За даними уряду вже розпочався переговорний процес. Зокрема, з’ясовано, що проблеми з продукцією «Рошену», яка була заблокована росіянами два тижні тому не в її якості(як повідомляли російські чиновники раніше), а в обгортці, точніше в невідповідності якоїсь інформації, надрукованій на ній. До речі, партнери по МС, які спочатку також заблокували імпорт «Рошену», після перевірок, повідомили, що претензій не мають і відновили постачання.

Відомо також, що заблоковано метпродукцію ІСД і «Інтерпайпу», пиво «Оболоні», плодо-овочеву продукцію сільського господарства. Наразі про якісь претензії до якості – невідомо ні з офіційних, ні з неофіційних джерел.
Більшість експертів, між тим, однозначно вважають дії російської сторони політичним тиском. Мета теж всім зрозуміла – пригальмувати процес євроінтеграції України.

Питання тільки в тому, наскільки ефективна така тактика Кремля?

Ми не даремно так розгорнуто подали історію російсько-українських економічних воєн. Фінансова війна закінчилася остаточно у 1996 р. з введенням національної валюти – гривні. Так, нам, українцям, довелося пережити роки гіперінфляції, невиплат зарплат – відчутних матеріальних і моральних втрат. І, власне, це якщо казати чесно, була наша плата за фінансову незалежність нашої держави. Ми цей іспит витримали.

Українські фахівці військово-промислового комплексу не тільки витримали економічну війну «старшого брата», а й по багатьом позиціям Україна випередила Росію на світових ринках озброєнь. Будемо сподіватися, що ЗВТ з ЄС допоможе відродити українське суднобудування, яке так ретельно винищували вітчизняні «червоні директори» разом зі «стратегічним партнером».

Дві «газові війни» хоча й спричинили збитки і економіці держави і кожному українцеві, але й навчили нас не тільки заощаджувати, а й примусило владу до практичної диверсифікації постачання пального в Україну. Принаймні ГТС залишилася у власності української держави. І невідомо, хто врешті, втратить більше: Росія з міцним авторитетом «ненадійного» постачальника, чи Україна, як надійний транзитер?

Експерти підрахували, що у разі ескалації «митної війни», втрати України становитимуть 1% ВВП. Це багато чи мало? Як для нас – безперечно багато. Але це вже ніщо, у порівняні з втратами від «братерської дружби і стратегічного партнерства» за останні 22 роки. І без сумнівів, ці втрати, у разі підписання Угод про асоціацію і ЗВТ з ЄС, будуть останніми. Бо зворотного шляху в совкову імперію вже не буде. А все решта – прикладеться, якщо ми цього дійсно побажаємо.

Сергій Дмитриченко,
«Аратта-Україна», головред