Від імперського шовінізму до російського націоналізму?

Публічно негативне ставлення Навального до міграції в Росію з країн Центральної Азії та Закавказзя, несприйняття політики федерального центру щодо Північного Кавказу («Досить годувати Кавказ!») викликали різку реакцію ліберально-толерантної громадськості (хоча не всієї). Інша річ, що Навальний не розуміє сам і не пояснює росіянам, що і «годування Кавказу», і міграція є розплатою за імперське минуле Росії. Справді, чому Британія, Франція, Іспанія, Бельгія тощо повинні за нього розплачуватися, а Росія – ні?

Навальний також уникає розмов про те (або щиро не розуміє, цього також виключати не можна), що утримувати у складі Російської Федерації етнічно і культурно чужі території можна або воєнною силою, або фінансовим підкупом. У випадку з Чечнею друге виявилось ефективнішим від першого… Тому Кавказ треба або годувати, або надавати йому незалежність. Але така жорстока правда є дуже болісною для російської свідомості, тому Навальний жаліє вразливу психіку свого електорату. Проте так чи інакше він зачепив цю проблематику й негайно спровокував потік звинувачень у «фашизмі й расизмі». Ліберали в їхніх найгірших традиціях будь-яку спробу вказати на реальні міжнаціональні та міжрасові конфліктні ситуації кваліфікують як злочинну і бажають закрити обговорення, не починаючи його.  

Ліберали смертельно побоюються цієї проблематики, хоча від змови мовчанки вона нікуди не зникне. Табуювання не допомагає вирішувати проблеми. У цьому, хоч як смішно, ліберальна публіка нагадує радянських ідеологів, які навіть у безневинних констатаціях факту расового поділу людства вбачали підступи ідеології Третього Рейху.

Досі не зрозуміло, московські ліберали (та їхні київські колеги) вважають Навального таки фашистом чи нацистом? Адже то є тотожні речі лише для комуністичної пропаганди. Насправді ідеологія, а ще більше практика цих течій доволі суттєво різнилася. Наприклад, на відміну від німецького націонал-соціалізму з його тотальним антисемітизмом італійський фашизм до цього питання ставився доволі байдуже, поміж його видатних діячів були також етнічні євреї. Антиєврейський терор в країні розпочався лише після окупації їїВермахтом у 1943 році.

Німецький націонал-соціалізм приділяв величезну увагу соціальним питанням і намагався забезпечити класовий мир у Німеччині за рахунок нерідко примусової «соціальної відповідальності бізнесу» (як тепер це називають), обмежуючи апетити тамтешнього капіталу.  

Однак жоден критик Навального ще не навів прикладів його антисемітської чи корпоративно-соціалістичної риторики («корпоративною» офіційно називалася Італійська держава часів Муссоліні)… Що ж стосується його не дуже ввічливих заяв про таджицьких та узбецьких двірників у Москві, то чимало аналогічних висловлювань про мігрантів і закликів до обмеження міграції можна почути в демократичних країнах Західної Європи від не найбільш реакційних політиків.

І даремно ліберали згадують заздалегідь про «вимірювання черепів». Це навіть у нацистській Німеччині було доволі слизькою справою, враховуючи значну етнічну міксацію німців. Бо куди ж поділися прусси (є дані, що ще дід Іммануїла Канта розмовляв прусською мовою), куди поділися численні полабські (Лаба – слов’янська назва Ельби) слов’яни, частка яких збереглася від німецької асиміляції (це лужицькі сьорбни в окрузі Котбус, які ще не втратили верхньолужицької та нижньолужицької мов)? Важко говорити про етнічну чистоту там, де Дрезден був спочатку Дерезином, Лейпциг – Липськом,  Бранденбург – Бранибором.

А що вимірювати в Росії, враховуючи споконвічну строкатість російської нації? Видатний історик Васілій Ключевскій писав про антропотип значної частини росіян: «Типовий великоросійський ніс на широкій основі зумовлений фінським впливом». Області РФ, що завжди вважалися еталонно російськими (Рязанська, Іванівська, Володимирська, Ярославська, Московська, Тульська, Тамбовська), – це колишні племінні території фіно-угорських народів: меря, мещера, мурома, чудь, весь, водь і т. д. А 1978 року в Московському університеті вийшла друком книжка професора Баскакова «Русские фамилии тюркского происхождения». До речі, й сам він носій такого прізвища (у шкільному підручнику з історії в радянські часи було вміщено репродукцію картини «Приїзд баскака на Русь»). У книжці наводився цілий список прізвищ російської верхівки: Алябьєви, Аксакови, Бутурліни, Бєклємішеви, Шереметьєви, Мусіни, Юсупови, Бердяєви, Булґакови, Ізмайлови, Тімірязєви, Аракчеєви, Салтикови, Ромадановскі, Єпанчини, Чічеріни, Тютчеви, Шувалови і т. д. На думку Баскакова, носіями таких прізвищ було понад 70% тамтешніх аристократів. Тільки невіглас порушуватиме питання про етнічну і расову чистоту росіян. Навальний такого враження не справляє.

Тривалий час ідеологією Росії був імперський шовінізм як духовна основа імперської надпотуги. Цей шовінізм переживав періоди ідейної мімікрії, коли він виступав або у формі панславізму, або у формі «інтернаціоналізму». Історія людства знає чимало таких генералізуючих ідеологем: пангерманізм, пантюркізм, панісламізм, панарабізм тощо. Однак на основі цих ідеологічних конструкцій дуже важко збудувати нормальну національну державу, здебільшого національні держави будувалися на ідеології націоналізму, що здатна подолати імперський шовінізм. Саме турецький націоналіст Мустафа Кемаль Ататюрк зруйнував Османську імперію, ісламську імперську теократію – халіфат – і створив національну Турецьку Республіку, де ідентифікація «турок» була важливішою за попередню ідентифікацію «мусульманин», «підданий Халіфа-султана».

Аналогічні процеси, хоча з великим запізненням, переживає нині Росія – перехід від імперії до національної держави. Це також перехід від імперського шовінізму до російського націоналізму, коли треба відмовитися від світових імперських місій та облаштовувати власний національний дім.

Лібералізм тут не помічник, він з’являється пізніше, коли всі основні завдання національно-державної розбудови вже реалізовано. Це зрозуміла та частина московської ліберальної інтелігенції, що підтримала Навального, незважаючи на істерику іншої частини, яка почала апелювати до 5-ї графи своїх опонентів, мовляв, як євреї можуть підтримувати «нациста» Навального. Але то абсолютно хибна позиція – ототожнювати націоналізм із нацизмом. То все одно, що ототожнювати соціал-демократію з більшовизмом на тій лише підставі, що обидві політичні течії належать до лівого спектра.
Однак чи означає все це, що в голові пана Навального немає імперських «тарганів»? Є, і доволі багато. Зокрема, у ставленні до України, де він мало чим відрізняється від Путіна. Понад те, власне змішане українсько-російське походження Навального може стимулювати його до тверджень, що українці та росіяни – один народ, адже йому так зручніше. Колись австрійцю й іноземцю в Німеччині, який довго не міг здобути в ній громадянство, Адольфові Гітлеру довелося переконувати публіку, що австрійці й німці – єдина нація. Йосифу Джугашвілі пощастило менше, бо ототожнити грузинів із росіянами зовсім складно, тож він обмежився рекламуванням власної «російськості». Усе це так. Але короля робить почет. Демагоги (так у Стародавній Греції називали вождів мас, негативні конотації з’являться потім) дуже залежні від настроїв свого електорату. А електорат етнічних росіян сьогодні також перебуває в болючій фазі переходу від совкової імперськості до більш чи менш цивілізованого російського націоналізму. Відповідно у стадію швидкого зростання настроїв націоналізму переходять етноси Північного Кавказу, Сибіру, тюрки Поволжя, народи фіно-угорських територій тощо. Тому навряд чи Навальному вдасться знову піднести пошматований прапор панславізму, євразійства та інших «інтернаціонально»-генера­лі­зу­ючих концептів.

У цьому сенсі доволі цікавим є останнє опитування росіян, здійснене соціологічною фундацією ВЦИОМ. Було поставлено запитання: які території вони вважають російськими? Деякі відповіді стривожили українських оглядачів. Наприклад, той факт, що 56% респондентів вважають Крим російською територією (39% не вважають, 5% не визначилися). Але на початку 1990-х таких було понад 80% росіян. Час робить свою справу… Сьогодні лише 29% опитаних висловлюються про Україну як російську територію, 15–20 років тому таких було понад 70%. Водночас 54% і 57% респондентів не вважають Росією Дагестан і Чечню.

У свідомості росіян відбуваються тектонічні зміни, більшість уже готова внутрішньо-емоційно до розлучення з деякими територіями та етносами, що погано вписуються в національну Російську державу.

У контексті радянської історії ліберальні напади на ідеологію націоналізму дещо дивують. Хіба чеченців, інгушів, кримських татар, карачаївців, калмиків тощо нищили й депортували під гаслами націоналізму? Чи то все ж таки була інтернаціоналістична іпостась імперського шовінізму з її демагогією про «дружбу народів»? А хіба не вживався прекрасно в СРСР державний антисемітизм з інтер­націо­нальною офіційною риторикою?

Стійке прагнення деяких лібералів у будь-якому націонал-патріоті обов’язково бачити «рейхсфюрера Гіммлера» є щонайменше помилкою. Як і екзистенційний страх, що хтось із тих «жахливих націо­налістів» почне вимірювати їм черепи. Члени НСДАП не були націоналістами, бо тоді б вони євреям-фронтовикам, героям Першої світової війни, ставили б пам’ятники і надавали генеральські посади в армії. Але були расистами й саме тому вимірювали черепи…  

Для Росії еволюція імперського шовінізму в нормальний державотворчий націоналізм, такий самий, як будь-який інший, є явищем загалом позитивним, принаймні меншим злом. Як і перехід від імперії до національної держави.

Звісно, хотілося б, щоб у російській свідомості відбулося остаточне розлучення з імперією. І нібито всі викладені тут аргументи з погляду європейського раціоналізму витримують критику, але Росія – країна непередбачувана, і в ній, як казав Пьотр І, «й небувале буває»

 Ігор Лосєв