Тополя.

Маю багато різних гріхів та грішків, але є один вчинок, про який я жалкую з самого дитинства. Я зламав молоду тополю. Хтось може сказати: "Тю, та це не найстрашніший вчинок!" Але, мабуть завдяки генетичній пам'яті, я вважаю цей вчинок дійсно дуже поганим. Були часи, коли наші предки духом своїм чули природу навколо себе, розмовляли з її силами, поважали і берегли кожне дерево, кожну рослину і живину. Був у них і свій пантеон найулюбленіших дерев, кожне з яких мало свій норов і свій дух. Дуб - богатир і велетень, символ стійкості і міці. Береза - і символ чистої дівочої краси, і цвинтарна, могильна рослина, адже на згарищах після війн і набігів першими виростали берези. Вишня, калина, тополя - всі ці дерева мали своє значення у світогляді наших предків. Це сьогодні помочитися під калину - просто справити свої біологічні потреби. Колись то був найстрашніший злочин. Але світ змінюється, і не на краще. Та повернуся до розповіді про тополю, яку я згубив. І про село, в якому я народився.



Було це, як я вже казав, дуже давно. Отже, через наше село вимостили дорогу. Так званий грейдер. Будували її з суміші місцевого вапняка і глини. Дешево і сердито.



За проектом, дорога повинна була пройти через городи двох наших сусідів. Один з них був місцевим бригадиром. Отже начальником. Тут от яке діло: до колгоспу входили три села, але все правління і все начальство знаходилося у найбільшому селі верст за десять від нас, отож в нашому селі саме бригадир був найголовнішим. Молодь цього не знає, а от наше покоління застало таке явище: колгоспне бригадирство. Це ось що: жив собі сусід, як сусід, людина як людина, а потім взяв, та й вступив до партії комуністів. І відкрилася перед ним дорога до так званого "начальства". Хоч і не зовсім великого, але начальства, ну, наприклад, призначали його бригадиром. Все, не ставало звичайної людини. Отримував бригадир мотоцикл або бестарку (це візок такий, в який впрягали одну конячку), вдягав "шляпу", і одразу ж починав говорити "по русскі". Ну, це для того, щоб всі бачили, що він тепер не аби яке цабе. Дехто їздив з батогом - чи то конячку підганяти, чи то людей... Взагалі то кожне українське село - малий Версаль, яких там тільки інтриг не бувало...



Ну от, дорога загрожувала городові бригадира. Але, якось той викрутив цю справу на свою користь, з кимось переговорив, прораба вином попоїв, і дорогу дещо посунули вбік. Зробили такий собі виверт, схожий на знак долара (щоправда, в ті часи про нього, долар цей, в селі не знали зовсім), і "маєток" бригадира повністю вцілів. Віттяли тільки частину городу діда на прізвисько Хододок. Але дід теж був "партєйний", колишній колгоспний ветеринар, і теж зажадав "справедливості", а для того когось все одно треба було обділити. Звісно, можна було прирізати Хододкові землиці від нічийної ділянки, де колись, за царів, місцева корчма стояла, але там було багато каміння, а його треба було повизбирати, вирубати дерезу... Моя ж бабуся, вдова з онуками, діти якої розбіглися в пошуках кращої долі до чужих країв, була беззахисною. До того ж город її був добре оброблений, дереза вирубаною, каміння повибране. От і вся справедливість. Приїхав землемір з району, і відрізав на Хододкову користь частину нашого городу. Хододкова жінка виклала нову межу зібраним нами ж таки камінням. А на самому краї, при дорозі, посадила молоду тополю.
Не можу сказати, що люди були байдужими. Багато хто приходив і співчував бабусі. Дехто відкрито лаяв Хододка. Але все марно. Нашу частину городу нам ніколи так і не повернули. Я ж кажу - малий Версаль...
От тоді я і написав перший в своєму житті вірш, який так і називався: "Тополя". Такий собі епічний віршик про боротьбу за справедливість, де головним героєм був місцевий комбайнер, який намовив місцевих хлопчиків зламати ту тополю якось вночі.
Пройшли роки, багато років. Я декілька разів навідувався до села свого дитинства.



Коли я ходив пішки, тим самим грейдером від сусіднього села, першим зустрічав мене при дорозі місцевий клуб, вірніше те, що від нього лишилося:



Мабуть це помста долі за зруйновану сиву давнину. Адже старовинну церкву, збудовану ще козаками, які втекли в ці місця після Коліївщини, таки знищили комуняки за рік до падіння своєї безбожної імперії. А потім нікому вже було берегти і їхній "дом культури".
Хату, яку колись, після війни, збудував мій дід, збудував - і помер, розвалили якісь переселенці. Залишилася одна стіна нашого курника. І пень на місці старої акації, яку теж посадив ще мій дід.


 
Хододкова хата, хоч і покосилася, але стоїть. Живуть там якісь чужі люди.



Комбайнер, який намовив нас зламати тополю, давно колись спився і повісився. Похований на горі, на старовинному цвинтарі.



Прикро, що ми зламали тополю. Величною красунею стояла б вона зараз край дороги, на околиці вмираючого села мого дитинства, в країні, яку і досі плюндрують хижі нащадки гадючого комуняцького племені. Може тому і плюндрують, що ми всі, весь народ, зламали Велику Тополю - древній символ зростання нашого Роду.

P.S. Другий вірш, який називався "Тополя", я написав десь в році 80-му. Спочатку він називався "Береза". Мені було соромно називати його "Тополею", соромно перед деревом, яке я колись знищив. Але все ж таки в старовинному пантеоні дерев, те місце, яке я спочатку намагався віддати срункій білявці, належить тополі. Ось цей вірш:

Тополя.

Над могилою слави минулих століть,
Що сховала забуті руїни,
Незвичайна тополя самотньо стоїть
При дорозі в степах України.
Тут колись лютувала велика війна,
І на місці села, що згоріло,
Над тілами полеглих героїв одна
Безпорадна тополя вціліла.
Розпинали її легіони вітрів,
Що гуляли над збуреним світом,
І безглуздні малюнки на срібній корі
Вирізали приблудні бандити.
Хуртовини сповзалися, злі, крижані.
Говорили: "В таких ураганах
ЇЇ рани страшні не загояться, ні!
Скоро бідна загине, зів'яне!"
Та минали роки, відступала біда,
Розлютовані бурі вмирали,
А вона все стояла, струнка, молода,
Неяскраву красу дарувала!

Так і мова моя, колискова моя,
Мелодійна, духмяна, сувора.
Говорили, що голос твій віщий зів'яв,
Говорили - вмиратимеш скоро.
У кривавих віках натерпілась знущань:
І цькували, і в очі плювали.
Над тобою сміялись устами міщан.
І жорстоко під корінь рубали.
Урагани історії, війни страшні,
Нашу землю до тліну палили.
Говорили: "Народ цей не виживе, ні,
Забере й свою мову в могили!"
І знаходились підлі, невдячні сини,
Хто тебе забували, міняли.
Та, як листя зів'яле, щезали вони,
І нескорена ти відживала.
З казематів, з кривавих полів і руїн
Кожне слово набатне збирали.
І як Слово казали пророки твої -
Королівські корони злітали!