Хвалькуватий м'яч

вгору. І він полетів, полетів... 

   «Я лечу! Я пташка!» - глянув м’яч з висока на землю. Та й упав… Проте покотився з гірки до води.  

«Я біжу! Я людина!» - закричав він. Аж тут берег закінчився і він – плюх у воду…   

«Я пливу! Я риба!» - не вгавав м’яч.   

Підбіг хтось з дітей та й виловив його з води. А так як він був мокрий, то щоб обсушити - поклав біля багаття. "У небі я літав, по землі скакав, у воді плавав… Ще у вогні я не був!" – подумав м'яч і покотився.  

Знайшовши іншу гру, діти забули про м’яч. Аж тут у  повітрі потягло смородом, та аж таким, що в носі закрутило.

- Що то смердить? Наче паленою гумою чути! - догадався хтось з дорослих.   

Почув ці слова м’яч.  - Я, я гумовий! Хіба від мене смердить? – ображено подумав він.  

Оглянулись малюки, аж дійсно то м’яч горить. Це від нього такий сморід… Кинулися його рятувати, аж тут:

    «Ба-бах!!!» І м’яча не стало. Лопнув – від образи.

   Заплакали дітлахи, а батьки їх втішають: 

   - За чим ви жалкуєте? Це ж звичайний гумовий м'яч.