До Дня пам’яті жертв голодомору Український Фейсбук зробив добірку 5 найкращих художніх фільмів про Голодомор 1932-1933 років, які має подивитись кожен українець. Адже ми не маємо права забувати!

Історії свідків, твори класиків, щоденники іноземних журналістів, кінохроніки та ексклюзивні фото, за які свого часу розстрілювали… Все це головні аргументи, на які спираються режисери та сценаристи, щоб за допомогою кіно заявити на весь світ про геноцид українського народу в 1932–1933 роках. Світові режисери запевняють: до того моменту, як почали знімати кіно про Голодомор, навіть не здогадувалися, яка це болюча тема для України…

«Поводир, або Квіти мають очі» — український історичний драматичний фільм режисера і сценариста Олеся Саніна.

Стрічка про двох людей: сліпого кобзаря Івана Кочергу, який не може знайти спокою після довгих боїв 2018 року та Пітера Шемрока, сина американського інженера, вбитого в Україні бандитами. Разом ці двоє проходять шлях поневірянь і лиха часів радянської України 30-х років минулого століття – напередодні та під час Голодомору. Доля зводить героїв з багатьма людьми, які уособлюють собою тогочасні прошарки суспільства.

Гасло фільму «Заплющ очі — дивись серцем».

«Червоне намисто» – це художній фільм, який може переглянути кожна дитина. Адже сюжет базується на реальній історії 7-річної дівчинки Антоніни, яка пережила  недитяче випробування голодом у 1932 – 1933 роках, раннє дорослішання і розуміння межі між життям і смертю.

Фільм захоплює, заставляє співпереживати героям і в кінці – оптимістичний фінал, що вселяє віру в краще майбутнє.

«Гіркі жнива» — канадський кінофільм про історію кохання в розпал Голодомору 1932—1933 років. Кінострічка стала першим англомовним художнім фільмом про Голодомор. У центрі картини – любовна історія Юрія і Наталії на тлі сталінського терору, репресій, голоду і боротьби за виживання. Крім відновлення історичної правди, фільм має допомогти розумінню і сьогоднішньої України.

Історія героїв близька і продюсеру, і режисеру, і сценаристу – нащадків українських емігрантів. Прообраз головної героїні фільму – матір режисера. Рятуючись від голоду, вона дійшла з Харкова до Львова в пошуках хліба і свободи.

«Вона розповідала, як люди стояли ночами в чергах за хлібом і, щоб не впасти від знесилля, спиралися на тих, що стояли попереду. А її шкільна подруга померла від голоду просто під час уроків, сидячи за партою”, – розповідає Джордж Менделюк.

Ця історія кохання, знята в Україні, відкриває світові одну із найбільш руйнівних сторінок сучасної Європи.

Короткометражний анімаційний фільм присвячений 85 роковинам Голодомору організованого радянською владою в Україні.

«Голодний дух» був створений студією Animagrad на замовлення Міністерства соціальної політики України. Режисер стрічки – Костянтин Федоров.

Головною героїнею мультфільму є дівчинка, яка живе під час Голодомору і особисто на собі відчуває увесь той жах, яким є цей один із найбільших злочинів проти людства.

Події розгортаються в 1933 році. Радник прем’єр-міністра Великобританії та журналіст Гарет Джонс (Джеймс Нортон) приїздить до Москви з наміром взяти інтерв’ю у Сталіна. Його нова знайома Ада Брукс (Ванесса Кірбі) відкриває йому очі на те, що відбувається у Радянському Союзі. Ризикуючи власним життям та переховуючись від радянських спецслужб Гарет Джонс робить репортаж про Голодомор в Україні. Відверта публікація надихає письменника Джорджа Оруела на написання книги «Колгосп тварин».

Біографічна драма «Ціна правди» заснована на реальних подіях. Знято фільм у копродукції Польщі, Великобританії та України. Екранізувати історію взялася польська режисерка Аґнєшка Холланд. Державне агентство України з питань кіно виділило 25 млн. грн. для виробництва стрічки.

Фільм знімали в Україні, Польщі та Шотландії. В Україні зйомки проходили на найбільшій площі Європи у Харкові, яку на деякий час спеціально закрили для жителів та гостей міста.

Джерело http://lviv1256.com/lists/5-khudozhnikh-fil-miv-pro-holodomor-iaki-varto-podyvytys-usim

Насправді, до кінця 40-х років підпільники ОУН намагалися знаходити схов деінде і мінімізувати виснажливе перебування у землянці. Втім, від 1949 року, коли Шухевичем було оголошено про переформатування УПА у збройне підпілля, бункери або ж криївки стали життєво необхідними. У сільських хатах ночувати було особливо небезпечно, у лісі також, тому підпільники йшли під землю. Криївка ставала помешканням у час холодної пори і не тільки (тут залежить від специфіки обов’язків того чи іншого підпільника).

 Але ми говоримо про зиму і тих, хто зимували у криївках 

 Йшли у бункери з перших снігів і заморозків. Тут залежало від погоди: могли почати рити землянку ще у листопаді, на початку грудня чи мати завчасно підготовлений схов і вийти з нього ранньою весною або аж у середині квітня.

Завчасно готували продукти та воду (якщо, звісно, як у карпатських криївках, там не проходив струмок або ж якщо бункер не був «під» чи «біля» чиєїсь хати, де господарі забезпечували підпільників усім необхідним).

 Дуже складно виводити якісь певні формули про перебування або ж зимування у бункерах підпільників ОУН, бо усе залежало від часу, місця, кількості, статусу та звання тих, хто ішов під землю.

 Є два цікавих, водночас чимось подібних, жіночих спогадів самотнього зимування у криївках підпільниць Марії Ровенчук-Лабуньки на Закерзонні та Анни Попович у Карпатах. Обидвом на кінець зими надзвичайно бракувало їжі, що виснажувало і збивало з поставленого графіку. Адже, що важливо було під час перебування у бункері? Вміння конструктивно розписати день, тиждень, місяць, аби не зійти з розуму, розрахувати вірно прийом їжі, якої мало вистачити до весни, і, очевидно, цього дотримуватися. А було це дуже складно. Особливо наприкінці зими.

 У спогадах Марії Ровенчук-Лабуньки пише про те, що підпільниці забракло води. Дівчина не могла елементарно вмитися-помитися, зварити їжу. Тому близько місяця Марія не знімала чобіт, що сильно зашкодило здоров’ю та шкірі її ніг і давало про себе знати усе життя! Підпільниця після такого зимування означила свої ноги, як копита, такими були вони після тяжкого випробування. Марія також пригадує той момент, коли залишилася абсолютно без нічого під землею і на свій ризик спробувала відкрити ляду криївки, аби вийти на поверхню. Втім та була ще замерзлою і не піддавалася слабкими зусиллям підпільниці. Марія впала непритомною і пролежала у бункері більше тижня без свідомості - поки не знайшли її інші підпільники.

 Бувало і таке, що описувала Марійка Савчин. Сталося то на Волині. Жили у бункері неподалік хати господарів, як ранньою весною їхній схов почало заливати водою. То так швидко, що на свій ризик довелося вже і негайно покидати бункер.

 Зимували як самітниками, так і по двоє, четверо, шестеро. У більшій компанії ніби було простіше перезимувати, веселіше, а з іншого - постійний брак харчів.

 Аби не втрачати відчуття реальності, підпільники формували графік роботи у криївці, розписуючи день погодинно. Наприклад, три години роботи на друкарській машинці, година читання ідеологічної літератури, година вивчення іноземних слів і т.д.

 Навесні важко було виходити з криївок. За зиму шкіра ставала хворобливою, зелено-синього кольору, що звісно, привертало увагу радянських спецслужб у селах та містах. Недоїдання, сирість, брак світла загострював найменші хвороби.

Отже, зимування у криївках - це не романтичні ночівлі у бункері день-два, це виснажливе існування місяцями під землею, що є справжнім випробуванням. Марійка Савчин описувала як прохала слізно чоловіка «Орлана» про те, аби визирнути з бункера і хоч на мить увібрати свіже повітря, так вже було їй зле і так байдуже на безпеку, коли місяцями не бачиш сонячного проміння...

Радянські спецслужби говорили про українських підпільників, які йдуть на зиму у криївки, що вони хоронять себе заживо. Була у цих словах правда. Але дуже мала. Бо підпілля ОУН з року в рік повставало із мертвих - як не з автоматом, то у прийдешніх поколіннях!

Авторка Maryna Mirzaeva