Про фільм "Атлантида"
- 17.02.21, 07:31
У 2024-му війна на Донбасі закінчилася перемогою України, але українці отримали зруйнований регіон з отруєною водою і замінованими полями. Травмовані війною ветерани бойових дій на Донбасі задаються питанням – а за що вони воювали? Про це – фільм «Атлантида» українського режисера Валентина Васяновича, який переміг у програмі «Горизонти» Венеційського кінофестивалю і є претендентом від України на приз Американської кіноакадемії «Оскар» цьогоріч. А 5 листопада (2020) «Атлантида» виходить у всеукраїнський прокат.
Хто залишиться жити на непридатній для життя землі, в яку може перетворитися Донбас після війни? За що сьогодні воює Україна? Чому українські фільми про Донбас такі успішні на світових кінофестивалях?
Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили з кінорежисером, автором фільму «Атлантида» Валентином Васяновичем. Та слухачами з окупованого і вільного Донбасу – як вони вже відгукуються про фабулу стрічки?
– Оскільки кіно для мене є інструментом дослідження реальності, то завжди хочеться знайти відповіді на питання, котрі неможливо сьогодні отримати. Оскільки я – людина патріотична, не бачу іншого варіанту розвитку подій: ми переможемо в цій війні.
На момент зйомок цього фільму я сподівався, що до 2025 року це протистояння закінчиться. Але сьогодні Україна трошки змінилася, змінилася політика – і я не такий оптимістичний. Не впевнений, що до 2025 року ми виграємо цю війну: можливо, це буде тривати набагато довше.
Щодо теми Донбасу і популярності фільму на міжнародних кінофестивалях, то це недивно: в Україні відбувається війна. Одним із моїх головних завдань участі у міжнародних кінофестивалях було донесення до широкої аудиторії, що в України триває війна, показати, як вона відбувається і які наслідки приносить. Всі війни починаються з різних причин, а закінчуються однаково – смертями, зруйнованою інфраструктурою. Тому, можливо, моя досить травматична розповідь про нашу війну і зацікавила міжнародну аудиторію і журі фестивалю.
– Що ви маєте на увазі, коли кажете, що в світлі останніх подій війна на Донбасі може затягнутися?
– Політичний курс, бажання знайти діалог з Росією – все це може призвести до поглиблення кризи і загострення в майбутньому військових дій. Або – до здачі наших інтересів, що – знову ж таки – призведе до посилення військових дій.
– Чому ви назвали фільм про майбутнє Донбасу «Антлантида»?
– Тому що, дійсно, схід України – раніше процвітаюча територія, економічно розвинена, зараз перетворюється фактично на депресивний регіон. На тлі проблем з водопостачанням вона може просто перетворитися на нежилу територію, ми її втратимо: ця територія зникне, як зникла Атлантида.
Коли я почав писати сценарій, то почав писати реальну історію сьогодення. Я розумів, що розібратися в наших проблемах, політичній ситуації, бекґраунді буде дуже важко широкій міжнародній аудиторії, тому вирішив стрибнути вперед і позбутися всього цього тягара політичного – просто попрацювати з результатами цієї війни.
– Як ви готувалися до зйомок: напевно, достатньо довго збирали інформацію, аби передати все якнайбільш реалістично?
– Я для себе вирішив, що моїми акторами будуть виключно люди, котрі мають бойовий досвід. Таким чином ми знайшли Андрія Римарука, він служив у розвідці, зараз працює у фонді «Повернись живим», Людмилу Білеку і Василя Антонюка.
Всі ці люди були на війні, виступали моїми консультантами і не давали мені сфальшувати певні моменти. Ми разом шукали відповідні діалоги, дії. Ми займалися з місією «Чорний тюльпан», разом працювали над сценами. Тобто фактично ми разом створювали це кіно, щоб воно було стовідсотково правдивим.
– Справедливо у вашому фільмі ставлять питання: «За що воювати?». Дійсно, затоплені шахти, вся вода в регіоні непридатна для вживання, все заміноване, засіяне трупами, промисловість закривається… Військові розмірковують – за що ми воювали, якщо тут жити ніхто не буде. Як ви собі відповідаєте на це питання?
– Дуже просто: якщо не воювати, то вся територія України перетвориться на ось таку пустелю.
– Що для вас Донбас? Вас щось пов’язує з регіоном, крім теми війни?
– Жодних коренів не маю на Донбасі. Раніше провів там багато часу, знімаючи для різних видань: металургійні комбінати, порти, залізничні вузли. Пам’ятаю, коли вперше потрапив туди, взагалі відчув себе на Марсі. Це здається був ММК ім. Ілліча: жодного разу до того я не бачив подібних фактур. Розуміючи, як круто це можна показати в кіно, це було ще одним поштовхом зосередитися на цій темі.
Слухач: Я переселенець із Донбасу. Погоджуюся, що ми можемо тільки виграти у війні. Але чому, коли був Іловайськ, коли зайшли іноземні війська на територію України, не оголосили воєнний стан і країна не стала на воєнні рейки? Як ми можемо виграти, якщо у нас цього нема?
– Думаю, на той момент не були готові наші політики, офіцери, керуюча ланка армії до активних дій. Після таких кривавих подій, думаю, багато людей змінилися. Зараз відновилося озброєння армії, її боєздатність. На той момент ми були до цього не готові ні матеріально, ні психологічно.
Слухач: Мене звати Олег. Живучи на непідконтрольній території, я можу сказати, що багато перебільшено в цьому фільмі. Щоправда, я його не дивився. Але що стосується води – немає такого, щоб вся була отруєна: і криниці у людей, і скважини. Немає трупів. Рівень життя невисокий, але щоб прямо «мертва зона», то ні.
– Я ж зняв антиутопію, події мого фільму відбуваються у майбутньому. Екологічні катастрофи, котрі починаються непомітно, їх потім дуже важко зупинити. Можливо, це відбудеться. За матеріалами різних аналізів екологів, це все чекає нас попереду.
– Чому вас тримає тема Донбасу? Це нині головна тема для українського режисера?
– Так, думаю, що не тільки для мене, а й для багатьох режисерів, поки триває війна, це буде найважливішою українською темою.
– Як ви пояснюєте успіх фільму? Він переміг на Венеційському кінофестивалі, має 4 гран-прі на міжнародних конкурсах, його купили навіть для прокату в європейських країнах. Що на вашу думку, шокувало, здивувало, підкорило журі міжнародних фестивалів?
– Не знаю. По-перше, актуальна тема. По-друге, на тлі такої травматичної теми простіше збудувати потужну драматургію, потужну історію. Далі – важливе питання не що саме ти розповідаєш, а як ти це робиш. Можливо, критикам сподобалася моя манера, як я розповів цю історію.
Для європейців наша війна відбувається далеко, вони не розуміють, якщо не зупинити, скажімо, Росію у нас, то вона піде в Прибалтику і далі по світу –постраждати можуть всі.
З іншого боку, якщо порівняти реакцію глядачів у Японії, де триває війна з Росією (мається на увазі, що держави конфліктують за Курильські острови – ред.), вони геть по-іншому сприймають цю історію, відчувають всю трагедію. Вони з великою увагою і зацікавленістю дивилися це кіно, рефлексували, реагували на ці події, тому що пам’ятають свої жертви подібної війни.
В цілому, я мусив усіх запевняти, що це серйозно відбувається, що це не жарт, не перебільшення. Хоча це антиутопія, що це не є нереальніть, що це фактично вже відбувається і буде погіршуватися далі.
Все достовірно, мені б не дали неправдиво зробити цей фільм люди, котрі в ньому знімалися.
– Після закінчення війни Донбас у фільмі виглядає дуже мілітаризованим. Чому у фільми про майбутнє Донбасу немає цивільних? Вони взагалі залишилися в цьому майбутньому?
– В моїй історії там взагалі небагато людей залишилося після війни. Звісно, є поселення, трошки далі, за межами цієї зони. Але є зона, котра перетворилася у такий величезний «Чорнобиль», закритий для цивільних, з котрим треба ще десятки років працювати, щоб туди могли знову повернутися люди. Я розповідав саме про цей шмат землі, який найбільше постраждав
