Московський патріархат хоче проводити богослужіння української мовою

Хай Ангел Господній різдвяної ночі
Вашу світлицю сяйвом осяє,
З неба дарунки щиро складає:
Віру у серця, вічність у душу,
Мудрість в скроні, статку в долоні!
Веселих свят, смачної куті, дзвінкої коляди і ніякої біди!
Христос Рождається!

Тігіпко вимагає права говорити російською, інакше – заблокує трибуну

На останніх виборах президента Ви за цього доброго чоловіка віддали 13% голосів... То хіба ці 13% нормальні громадяни? Чи Ви не знали, хто це падло?

А потім кажете, що "противсіхи" (1,5%) поховали майбутнє України. Лицеміри!  

На півдні України в вузах працюють "викладачі-фашисти" ВІДЕО

Виявляється, є люди, котрі гімн України вважають за фашистський, а тих, хто його співає – фашистами.

У інформаційному просторі Одеси поширюють інформацію про інцидент, котрий трапився минулого тижня. Кілька десятків студентів Одеського державного університету протестували проти передачі частини приміщення читального залу бібліотеки цього вузу в безоплатну оренду іноземному фонду "Руський мір". Організовано цю оренду  під виглядом створення в університеті "російського культурного центру". Але крім великоруського шовінізму там нічого немає. Депутат міськради, телеведучий програми "АТВ" Григорій Кваснюк в ефірі програми "Правда" погрожував звільненням викладачеві університету Оксані Шупті-Вязовській, котра підтримала студентів. До речі, Кваснюк Одеський національний університет вважає за Новоросійський університет, в крайньому випадку так він висловився,  а студентів, котрі співали національний Гімн вважає за  бидло.

Як же не люблять русофоби слів "Україна", "Ще не вмерла". Їх аж трусить від них. А живуть же в Україні, В Росію-матушку чомусь не спішать. Та й сало їдять українське, і хліб жують український.

Що цікаво, одесити, в переважній більшості,  сприймають факт  передачі частини приміщення бібліотеки руському фонду  та висловлювання цього "пана" негативно.

Мешканець Одеси під ніком "Гость" залишив коментар: "капец человек с окончанием фамилии на юк это винницкая ровенская область тоестьсамая что не на есть украина ток ... не навидит свою нацию свою землю я русский но мне противно видеть эту подстилку продажная шлюха да не один народ не потерпел бы стока унижений как терпят украинцы на своей земле а те кто протестует против такого свинства тех приписывают к фашистам и прочие гадости на них льют"

А ось інше висловлювання "Одесита: "Дело в том, что у нас власть такая , как этот (...) , иначе он давно бы сидел на параше"

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=STFuk8o5Q24#!

...Ще геніальний Данте знав, що найгірше в людському житті — згадувати щасливі роки й знати, що вони назавжди минули, що попереду — тяжкі часи страждань, самотності й жорстоких випробувань. Той славетний український поет (а водночас і громадський діяч, публіцист, просвітник і драматург), про якого піде мова далі, чудово знав, як це неймовірно важко: тужити на чужині за рідною Україною, за тією, котрій він присвятив оці чудові рядки: В одинадцять років, із втратою батька, минуло дитинство, що запам’яталося як «один золотий день», як «суцільна казка природи». Попереду чекала сувора школа життя — Білопільська церковноприходська чотирирічка, яку потім згадував як «катівню», сільськогосподарська школа на Харківщині (хотілось вчитись і далі, але звідки узяти гроші?..), Харківський ветеринарний інститут, участь у відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 року (ця подія стала справжньою маніфестацією українського духу, бо ж брали в ній участь корифеї національної культури з Наддніпрянщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Волині: Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Олена Пчілка...) Утиски українського слова на теренах Російської імперії призвели до того, що Олександр Олесь прийняв абсолютно свідоме рішення: присвятити себе літературі.Романс від Олександра ОлесяДійсність «незабутньої» держави Романових була такою, що навіть здобувши всеукраїнську славу збіркою «З журбою радість обнялась» (1907 р.), одним із шедеврів своєї лірики, Олесь, щоб існувати, змушений був працювати... на київській скотобойні (культура й ринок — вічна проблема!), створювати прекрасні вірші в «атмосфері кривавого пару й агонії конаючих тварин». Наприклад, отакі: Ой не квітни, весно, — мій народ в кайданах, Мій народ в задумі, Очі його в стумі, Серце його в ранах,А життя в туманах. Ой не квітни, весно,пишними квітками, Бо народ мій встане,Розіб’є кайдани, Вкриє світ димами, А поля тілами...Швидко, швидко ми побачимось,Рідна матінко моя... Наговоримось, наплачемось...І зберіг я тільки, ненечко, Скарб один, що ти дала, — Золоте, як зірка, сердечко...Припізнілий предтечаОлександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), один із найбільших майстрів українського ліричного слова ХХ століття, народився рівно 133 роки тому, 5 грудня 1878 року , в містечку Білопілля на Сумщині. Батько майбутнього видатного поета, Іван Федорович Кандиба, був нащадком славетного чумацького роду, мати, Олександра Василівна Грищенко — походила з кріпаків. Але це була воістину незвичайна жінка, сплав рідкісно високої культури, непохитної волі й доброти. Саме вона навчила малого Сашка читати (вже в чотири роки!), саме вона познайомила його з нашою святинею — «Кобзарем», саме вона, залишившись після загибелі чоловіка на рибних промислах у Астрахані, за власними словами, «одна з трьома дітьми й трьома карбованцями в кишені» все ж таки змогла вивести дітей в люди. Олександр зберіг ніжність до неї на все життя. ДЕМОНСТРАЦІЯ НА СОФІЙСЬКОМУ МАЙДАНІ В КИЄВІ. ЛИСТОПАД 1917 р. ВИДАТНИЙ ЛІРИК ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ БУВ НЕ ТІЛЬКИ УВАЖНИМ СПОСТЕРІГАЧЕМ, АЛЕ Й ДАЛЕКОГЛЯДНИМ АНАЛІТИКОМ БУРХЛИВИХ ПОДІЙ 1917—1919 РОКІВ У КИЄВІ. ВІН БАЧИВ ВОДНОЧАС І НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ, КОТРЕ ГАРЯЧЕ ВІТАВ, І НАСИЛЬСТВО, КРОВОПРОЛИТТЯ, ДО ЯКОГО ВДАВАЛИСЯ АБСОЛЮТНО ВСІ ВОРОГУЮЧІ СТОРОНИ, І ЦЕ ЗМУШУВАЛО ГЛИБОКО СТРАЖДАТИ ДУШУ ПОЕТАУже з цього коротенького уривка можна відчути, в чому унікальність мистецького дару Олександра Олеся: він — напрочуд тонкий, ніжний лірик, але в той же час і поет, наділений рідкісним талантом історизму, ба більше, талантом пророка. Наведені рядки написані ще 1906 року, але хіба подальший хід страшної, трагічної історії України не підтвердив, що перед нами — глибоке прозріння майбутнього, а не химерні візії самотнього поета?Трагічний оптимістПід час кривавої бійні Першої світової війни, під час визвольних змагань 1917—1920 років Олександр Олесь був із рідним народом, радів його перемогам, неймовірно страждав, бачачи, як ллється невинна кров. Поет ставить «вічне» запитання: чого ж не вистачає українцям, аби стати вільними? І відповідь така: бракує віри , бо Коли б ми вірити могли,Які б ми витерпіли муки, Яку б вагу взяли на руки, Які б хрести ми понесли! Коли б ми вірити могли...»І ще бракує гніву, адже: «Коли б ми гніватись могли,Які б пожежі засвітили, Які б кайдани ми розбили,Якого б ката розп’яли!Коли б ми гніватись могли...»Чи архаїчний цей вірш?Творчість, життєвий шлях Олександра Івановича Кандиби (Олеся), безперечно, посідають гідне місце в пантеоні найвищих досягнень українського духу ХХ століття. Видатний поет, проживши останні понад 20 років у вимушеному вигнанні в Празі, визначав своє життя як «повість радощів і мук». Він помер 22 липня 1944 року, не витримавши страшного горя — у нацистському концтаборі Заксенхаузен був закатований його улюблений син, теж блискуче обдарований поет Олег Кандиба (Ольжич). Але Олесь повернувся в Україну безсмертними своїми віршами, ставши найвищим прикладом того, як треба любити Вітчизну — в добу холодних душ, як треба працювати з рідним словом — в добу цинічного безкультур’я.

День

З 1 грудня українські заробітчани в Росії повинні будуть підтверджувати знання російської

Коли в нас "громадяни" підтвердять знання української мови? І кацапські заробітчани, потім? 

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини».

Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, що підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».

Зі статті «Русская идея» (про політику імперської влади щодо Польші):

«Я говорю о гнусной системе русификации, которая имеет дело уже не с политической-автономией, но нападает на национальное существование, на самую душу польского народа. Обрусить Польшу - значит убить нацию, имеющую весьма развитое самосознание, имевшую славную историю и опередившую нас в своей интеллектуальной культуре, нацию, которая и теперь еще не уступает нам в научной и литературной деятельности. И хотя при этих условиях окончательная цель наших русификаторов, по счастью, недостижима, однако все, что предпринимается для ее осуществления, не становится от этого менее преступным и зловредным. Эта тираническая русификация, тесно связанная с еще более тираническим разрушением греко-униатской церкви, представляет воистину национальный грех, тяжелым бременем лежащий на совести России и парализующий ее моральные силы».

Повністю