Мова — це глибина тисячоліть.

У цій книзі я спробую без лукавства і хитрощів, спираючи на відому історичну фактографію і статистику, розповісти і чітко показати, що це абсолютно в наших силах. І ми можемо, вирішуючи ці два, на перший погляд, взаємовиключних завдання, домогтися і відновлення історичної справедливості в плані відродження української мови, і дотримання прав конкретних окремих громадян нашої країни, що хотіли б уникнути нав’язування їм тієї або іншої мови як засобу спілкування або виховання й освіти своїх дітей та онуків. Я адресую цю книгу в першу чергу російськомовним українцям, до яких належу я сам, і від позиції і думки яких здебільшого залежить вирішення цієї проблеми. Я хочу, щоб, читаючи цю книгу, вони пам’ятали, що її автор – людина, що народилася, виросла і продовжує жити на Півдні України. Людина, що має досить типову для наших російськомовних регіонів біографію, набір анкетних даних і родинних зв’язків.

Другий витяг стосується біографічних спогадів Левка Лук’яненка про період його навчання в Москві. Він написав наступне: «За п’ять років мене сім разів у Москві образили «хохлом». Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав: – Та ти націоналіст! Я й не знав... – Чого це націоналіст? – Ну, а як же! – Називати хохлом можна, а кацапом не можна?! – Ну, та так же прийнято... – Прийнято ображати національну гідність українців? – А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке... Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету. Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів – російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність. Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності. Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині. Гармонія пари «вершник — кінь» полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о’кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: «Націоналіст!» – щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст». Висновки і коментарі, як кажуть, зайві, крім одного: у своєму житті кожен з нас начувся «хохла» не одну сотню разів, а то й більше, і кожен з нас продовжує його чути і знає, що реакція наших російських співрозмовників на «кацапа» буде майже аналогічної, як у тих випадках з Левком Лук’яненко.

це уривки з книги К.Свіржецький. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську

http://ukrlife.org/main/evshan/mova.htm

тут на россійській  http://ukrlife.org/main/evshan/mova_ru.htm

доречі, сам сайт http://ukrlife.org дуже корисний і цікавий, особливо дітям і батькам!

Мова і язик - Павло Глазовий Розмовляє наша мова З Руським Язиком. - Мы с тобой,- Язик говорить,- Не в ладах живем. Опечален мой двуглавый, Мой родной орел Тем, что ныне в Украине Мало русских школ. Малышей русскоязычных Надобно беречь. Ты же знаешь, как их портит Народная речь. - Отакої ! – каже Мова. - Я ж сестра твоя, То чого ж російським діткам Шкодитиму я? І чого ворогувати Мові з Язиком? - Да пойми, - Язик говорить,- Речь же не о том. Ты же знаешь, сколько русских В Украине есть. И других русскоязычных Всех не перечесть… - А вони, - питає Мова,- Звідки прибули? Ми сюди їх вербували Чи за чуб тягли? Чом твої російськомовні Прагнуть увесь час, Щоб не стали їхні дітки Схожими на нас ? Від столиці України До найдальших сіл Все ставало менше й менше Українських шкіл... - Ну так что ж ? – Язик питає. – Я для всех родной. Я – Тургенев, Достоевский, Пушкин и Толстой. - Не хвилюйся , - каже Мова.- Ми шануєм їх. Ти поглянь на руськомовних Діточок своїх. Подивися на сучасну Молодь у містах Та послухай краєм вуха, Що в них на вустах. Що їм Пушкін? Що Тургенєв? Що для них Толстой? Та для них уже й Чапаєв Більше не герой. Знаєш, скільки тут про нього Наплели гидот? Петька, Анка і Чапаєв – Брудний анекдот. Про Тургенєва й Толстого Навіть річ пуста. Де ти бачиш їхні книги? Хто тут їх чита? Від еротики й порнухи Аж тріщать ларки. Все ж то творять доморослі Наші “русаки”. Ти у нас російськомовну Пресу переглянь. Чим натоптана й набита Та газетна дрянь? Уяви, що твій Тургенєв Прочитав би те, Що братва російськомовна Про жінок плете, Як смакує походеньки Безсоромних дам. Він сказав би : - Это мерзость! Это стыд и срам. - Ты права, - Язик промовив.- Слушай мой ответ. Мне от этих щелкоперов Тоже жизни нет. Прикрываясь русской речью, Этот гнусный сброд Растлевает и позорит Мой и твой народ. Говорю тебе по-братски, Истину любя: Ты, сестра, от этой мрази Береги себя. Защищайся, отбивайся, А не то – капут: И тебя они угробят, И меня сожрут. - Ну спасибі , - каже Мова, - За такі слова. Триста літ мене чавили, Але я – жива, Бо мене оберігає Божа благодать. Є прислів'я : Бог не видасть – Свині не з'їдять.

МОЛИТВА ДО МОВИ Катерина Мотрич

Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м'яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена! Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути зеленому вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог – Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби! І висвячувала душі козацького роду спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ той. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення. Мово моя! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б'ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювала ти втомлених духом, давала силу, здоров'я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Слово. Бо "Споконвіку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог". Мово наша! Пречиста незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на тому торжищі продана! Мово наша! Передчасно постаріла, змаліла, на хресті мук розіп'ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішана дітьми-покручами. Стражденице, великомученице, Матір-Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, Чорнобильською смертю засіяна. Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена рідними дітьми! Твоїм сім'ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, і сяє небо, як Божий престол. А із того зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам'ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті, вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плуг, і вічний плугар Час чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур'ян, чи, може, станеться диво... Прости ж їх, рідна! Прости гріхи їхні вільні й невільні! Прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп'янілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять і косять наші молоді трави... Караючий Третій Ангел, що протрубив у ніч із 25 на 26 квітня за дев'ять днів до воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд її много-грішний, покарай за Тебе, Матір нашу скорботну. Прости ж їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із дерева роду нашого впаде в чорнобильську землю значно раніше, ніж Ти. Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних, і повернися до нашої хати, звідки Тебе було вигнано, вернися до краю, де "чорніше чорної землі блукають люди". То чорнобильські лика Чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам'ятство. Я ж Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття, я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем я ж самоспалюючою любов'ю своєю відганяю від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу! Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю. Русь – Україну возвелич! Порятуй народ її на віки!

і мої попередні замітки, хто нечитав

http://blog.i.ua/community/586/568508/

http://blog.i.ua/community/586/568615/