Навряд хтось чув, тож я переповім,
Історію про те, як в цьому світі,
Один дивак, і мертвим і живим,
Заповідав, коханих не губити.
Він був старий, коли до нього люди,
Приходили і несли папірці,
Благаючи, не стримували сльози,
Плазуючи, мов змії, терлись по руці.
І він писав, коли не залишалось,
Нікого з тих, кого він зневажав,
Писав про те, що з ними може статись,
Писав, а сам - повільно помирав...
Така вже кара, за його діяння,
Що вийшла боком, не лише йому,
Він бачить тільки віщі сноведіння,
І чує скарги на власну німоту.
А що з ним сталось, вже і не дізнатись,
Ті стіни, що все бачили - мовчать,
Напіврозвалені, їм нікуди діватись,
Плющем завиті, лиш вітру заважать.
На записі останнім, що лишився,
Були слова, заляпані в крові,
«Пробачте всі, я дуже помилявся,
Не я допомагаю вам, а ви мені...»
Ніщо з тої пори так не змінилось,
Як відзеркалення у дзеркалі людей,
На їх обличчах посмішка з'явилась,
І сенс життя - турбота про дітей!