Цікаве ще таке питання: чому толерантність була неможливою в традиційних суспільствах і стала можливою зараз? З чого взагалі витікає така химера? Толерантність це вже політична ідеологія Західних моделей суспільства, але вона мала деякі світоглядні принципи. Поглянемо.
По-перше давайте зрозуміємо, чому толерантність апріорі не можлива в традиційному суспільстві. Нагадую, що традиційне суспільство (або премодерн як зветься це в історіографії філософії) це період з початку існування цивілізації і до 1789 року, тобто до Французької революції (ще велика її називають ліберали, я на неї дивлюся як на велику в сенсі глобальних світоглядних змін, що вона несла собою, а так це насправді була просто катастрофа і найбільш огидне явище в історії, принаймні писаній історії). Для того, щоб зрозуміти це, треба зрозуміти розуміння простору в Традиції, адже будь-яка дія відбувається в просторі і усвідомлення простору допоможе в цьому розібратись. Простір для Традції є проявленням вищого, котрий проявляється з якоїсь точки Абсолюта. Тобто таке розуміння як центр Всесвіту. В індуїзмі це яйце в центрі світу, в єгиптян скажімо камінь Бенбен, в слов'ян камінь Алатир, в скандинавів дерево Іггдрасіль, в християнстві це Бог. Аристотель виражав це словом "нерухомий двигун", те що потім Фома Аквінський називав immotus engine, в китайців наприклад Дао. Простір взагалі ніс в собі деякі ознаки релятивності, тобто він був тканиною в зміні і в русі (Геракліт казав все находиться в русі), він був якби точками, котрі рухаються постійно в просторі. Це до речі залишалось навіть в модерній філософії, наприклад Лейбніц про це казав і називав їх монадами. В християнстві наприклад, навіть коли жорстко існує добро і зло, існує також ця релятивність, котру виражав наприклад Аврелій Августин словами: Існує зло, що рятує і добро, що нищить. Але головна суть в тому, що ці монади, ця релятивність в просторі завжди була залежна від центру і мала сенс лише і виключно як відношення до цього центру. Скажімо для індусів Віди не мали ніяких ознак релятивізму - це свячена книга, тому що вона є відзеркаленням трансцедентого, для зороастрійців Авеста і для християн Біблія не мала ніяких ознак релятивізму, тому що це було одкровення Бога. Це не треба доводити чи про це думати, чи це інтерпретувати, це якби такий символ, що прийшов до нас з іншого світу, з вищого і це не треба осмислювати категоріями цього світу, світу становлення як кажуть індуси. Це до речі перші почали робити протестанти, котрі закликали самим і кожному інтерпретувати Біблію, відкинути всі писання схоластів або святих отців і раціонально, розумом пізнати, що там написано. Власне це породило те, що бачимо - купа протестанстьких сект, купа пасторів і люди зомбі. Але як я казав протестантизм взагалі - це навіть не релігія, це щось абсолютно вороже і протилежне Традиції,і дуже шкідливе (якщо є серед читаючих протестанти ви вже вибачайте, але я називаю речі своїми іменами).
Тут є інша цікава сторона медалі, котра не дуже відноситься до теми, але зачеплю її. Це юдаїзм та іслам, в котрому вже доходять до доволі цікавих речей. В деяких раввінів та муфтієв це виражено. Це те, що власне, особливо в юдаїзмі, віра в Бога як така не важливо, а важливий закон. Це пояснюється тим, що в юдаїзмі Бог настільки трансцедентний, що він непізнаваємий взагалі і все що є від нього, це завіт. Тобто межу між Богом і світом неможливо перейти ніяк. А отже єдиним важливим є буква закону. Тому їх християни і називали законниками. Але цей погляд взагалі не нордичний і не притаманний Європі. В християнстві важливий навпаки (особливо це чітко виражено в православному ісіхазмі) живий зв'язок з Богом, Палама казав, що Бог непізнаваємий, але в той же час і не непізнаваємий. Це важлива риса. До речі тому юдеї та мусульмани не визнають Ісуса сином Божим, бо неможливо перейти грань, коли Бог явиться у вигляді свого сина. Для ісламу він лише пророк, для юдеїв лжемесія. В той час як скажімо для індусів це нормальна практика. Це дуже важлива відмінність між нордичним світоглядом та семітським, тому власне між європейською культурою та ісламом та юдаїзмом є кардинальна межа, котру перетнути, не наступивши собі на горло, неможливо. От об'єднати протестантизм з ісламом та юдаїзмом легко, бо це єдиний світогляд, а от католицтво чи православ'я не получиться, якщо немає бажання втратити їхню сутність. Це для всіх екуменістів та мультикультуралістів. До речі рух до екуменізму почали саме протестанти, котрі тяжіють взагалі до чистого юдаїзму (повернутись до первинного християнства вони кажуть, але це більше повернення до класичного юдаїзму), котрі на жаль включили в цей процес і православну, і католицьку церкву. Але я вже відійшов від теми, повертаємось до простору.
Цікаво, що ця точка Всесвіту, нерухомий двигун, лежить не тільки на ззовні - в просторі, але й всередині кожної людини. В греків це чітко зображено, коли мікрокосм є макрокосмом. В серці знаходиться ця точка в кожного, точка балансу. В індусів це анахата чакра, котра творить стабільність. Хребет тут як дерево Іггдрасіль, котре тримає людину і в серці кожного є та точка Всесвіту. Дуже добре це також описує Григорій Палама, а в католицтві це теорія свяченого серця. До речі серце малося на увазі не як серце, котре ми знаємо біологічне, бо це лише помпа для перекачки крові, а серце в середині грудей, як енергетичний центр (блін, знаю як ізвратили суть цього слова неоспірітуалісти зі своїми енергетичними центрами, але не знайшов іншого слова). В цьому до речі суть теорії архімандрита Луки (Войно-Ясинецького) про його кардіоцентризм. Просто на жаль архімандрит (а він до того ж був хірургом) спробував це описати біологічно, те що не можна зробити, тому власне його теорію і засміяли.
Отже підібйемо підсумок. В Традиції не могла існувати толеранатність, тому що існував певний абсолют, котрий не має мати ніяких ознак релятивності. Для Традиції вся тканина простору, навіть релятивна, є лише відзеркаленням вищого принципу і тому все, що не є таким відзеркаленням є оманою, як кажуть в індуїзмі або як кажуть в християнстві є злом. Тому є цінності як власне апріорні тези, котрі не можуть бути піддані перегляду чи переосмисленню, бо нерухомий двигун всесвіту є абсолютним, а Абсолют ніколи і не за яких обставин не несе в собі ознак релятивності або можливості подивитись на нього з іншої сторони.
Тепер глянемо на Новий час. В Новому часі з'являється зовсім інше уявлення про простір. Прибирається за скобки трансцедентне (Gott is tott) і простір стає об'єктивною реальністю. Вже не існує центру, Ньютон вводить розуміння локальності. Тобто світ залишається собі такої грою монад, але вже не є відношенням до центру Всесвіту. Декарт переміщує цей центр з серця, на мозок. Мозок стає таким центром інтерпритації простору, таким вищим абсолютом. Тобто все релятивістично і вищою інстанцією є Ratio. Тобто все пізнається крізь раціональне переосмислення. Кант це показував в тому, що простір перетворюється з відзеркалення вищого на відзеркалення розуму. Маркс до речі пішов ще далі, сказавши, що власне свідомість є відзеркаленням об'єктивної дійсності. В такому просторі толерантість вже стає можлива, але в межах, котрі дозволяє розум. Тобто вбивати погано не тому, що так сказано в Біблії або існує карма, а тому що так може подумати кожен і вбити мене, а я не хочу бути вбитий, тому вбивство це погано. Тобто все зіставляється з внутрішнім я і по відношенню лише до нього. От розум є тут якби границею можливої толерантності. Хоча як показала історія, той же розум здатен викидати такі штуки, що на протязі цих 300-та років власне саме розуміння розумного змінювалось неодноразово, і скажімо, що було нерозумним для Гегеля, було цілком розумним для Маркса. Тобто Ratio кордон для толерантості, але і сам є релятивним.
Але ж, пані та панове, якби ж то це був кінець. Людство (така модерна категорія) пішло далі. Розуміння простору змінюється разом з Ейнштейном. Якщо для модерну простір був такою незмінною глибою обмеженою розумом, то в релятивістській картині Ейнштейна простір стає тканиною змін, він вібрує, він викривляється, він змінюється, причому, що саме важливо для кожного окремо, адже простір тепер залежний від точки відліку. До речі є подібність до розуміння простору в Традиції, коли простір є релятивною тканиною, але глобальна відмінність в тому, що простір традиції це тканина відзеркалення вищого Абсолюту і існує виключно по відношенню до нього, а ейнштейнівській простір це релятивна тканина сама по собі без центру взагалі. У фізиці це виражається в тому, що у всесвіті можна зробити точкою Всесвіту абсолютно будь-яку точку в будь-якому місці. І отут з'являється переосмислення існування. Якщо можлива будь-яка точка відліку для будь-якої категорії, до можливе існування безкінечної кількості думок. Це дуже добре показано у Дерріда. Він каже про абсолютний плюралізм. Взагалі постмодерністи вирішили переосмислити Ratio. Якщо можлива будь-яка кількість думок, то власне як розум може бути абсолютом? Як можна сказати, що Василь правий, а Петро помиляється? Дельоз підійшов до цього питання з точки зору марксизму (а всі постмодерністи є таким ядрьонними марксистами і ядрьонними фрейдистами). Отже Дельоз дивиться на первісну людину в стані первісного комунізму (за Марксом). Ось іде вона, ось вона захотіла їсти зірвала банан, ось вона захотіла сексу, схопила першу самицю, що побачила і задовольнила себе. Свобода ж! Але тут з'являється панування, воля до влади. Одні починають гнобити інших і виростають за Марксом надбудови: культура, традиція. Ось погані жерці видумують Богів, щоб панувати над людьми. Ось погані монархи придумують традицію, щоб панувати та експлуатувати народ. Але якщо класичні марксисти закликали користуватись розумом, щоб подолати експлуатацію, неомарксисти, зокрема і Дельоз, каже, що і розум є надбудовою. Вона вигадана. Скажімо коли ти йдеш по вулиці, бачиш гарну дівчину і хочеш одразу сексу, ти своїм розумом подавлюєш свої природні бажання, як казав Фрейд. Тобто Дельоз каже, що розум це фюрер, який подавлює твої бажання. Значить од цього фашиста треба позбавитись, треба повернутись до такого стану первісного комунізму, коли захотів пожрать - схопив банан, захотів сексу - схопив самицю. Отже за Дельозом розум, остання барикада на шляху толерантності, останній фюрер має бути знищений. І в такому просторі з'являється тотальна толерантність, бо ти не можеш знати, чому ти правий, а він ні. Є такий сучасний філософ Мішель Онфре, він якось навіть в Україну з лекціями приїжджав, так він доходить до думки, що саме розуміння навіть злочину як такого і покарання за нього має бути видалено з контексту, бо ну як ти можеш судити когось? Чікатило вбив купу людей? Ну і що, а як ти доведеш, що це погано? А ти вивчав його історію? А може він в дитинстві вдарився головою і винний не Чикатило, а підлога, яка травмувала Чикатило. Тобто Онфре не визнає таку категорію як вина, її апріорі не існує, бо в цьому просторі немає Абсолюта, який би сказав це правильно, а це - ні. Єдине що існує для них - це бажання. От в Індії сказали, що це людина, якою керує чакра Муладхара, що знаходиться в районі полових органів. Для індусів люди, що керуються цією чакрою - є півтваринами, це такі люди, котрі не є людьми, для них важливо спарюваться, комфорт і жратва. Ну ще розвага якась. Як собачка: пожрала, поспала, випорожнилась, ну і інколи за шариком побігала. Нижча істота, але для сучасної європейської еліти ця істота і є найкращим видом людини. Остання людина як назва це Фукуяма.
Отже підсумок з цього: для традиційної людини толерантність не можлива не в якій мірі, для модерної можлива, обмежена рамками розумного, а для людини, котру хочуть виховати зараз - можлива абсолютна і тотальна толерантність. І це моторошно.