Вік люблю тебе я.

Так змогла ти зачарувати.

Щоби це зрозуміти,

Життя треба прожити –

Ні за чим не пошкодувати.

Моя жінка, хоч сива,

Бажана і красива,

Як колись ми побрались весною.

Відчайдушно любили,

Дітей наших зростили,

І зовсім не шукали спокою.

Сива жінка моя,

Ти вечірня зоря,

Засну тихо я, й далі полину.

Невід*ємна, одна,

Друг, товариш, жона,

Замінила ти княжу дружину.

перший крок,

Земля, як дзвін,

гуде тривожним гулом

На Україні біло від кісток,

Кривово-чорно тут

від зрад минулих.

Вже довгі сотні літ лежать

в землі

Найкращі зерна з колосків

свободи

Не люди тут поховані в землі -

Тут дозріва новий посів

свободи...

Данило Кулиняк.

 Іде зсутулена, зігнута,

Ціпочком помічає путь.

А ноги, як важкії пута,

Ніяк їй ходу не дають.

Гофрованим папером шкіра

Застигла на її лиці,

І руки землянисто-сірі

Прихистком стали для рубців.

Беззубий рот, на диво вперто,

Затягує бліді вуста.

У голові думки потерті,

У серці всілась самота.

В очах з’єдналися печалі,

Не чітко мовляться слова…

Як жити в білім Світі далі?

Коли душа іще жива.

         ***

Про старість – підсумок життя,

Чомусь ми згадуємо запізно…

Колись весна в твоє життя

Вплітала солов’їну пісню.

Чи думалось про дні «старі»?

Та ні. Були ж усі бадьорі,

Такі міцні та молоді,

І радісно сіяли зорі.

Здавалось, весни і літа

Нас не покинуть до останку,

Та з часом ритміка не та

Вселялась у осінні ранки.

І прикро так. На схилі літ

Більш відчуваємо ми втому,

Поки що дужий чоловік

Не усвідомлює по тому,

Що гальмуватиме хода,

На сивих крилах не злетіти.

Життєва істина проста

Живеш допоки; маєш жити.

А старість зовсім не напасть,

Хоч холодом обійме груди,

Їй трішки радості додасть

Тепло, що подарують люди.

          Євдокія Тернова.

Свободи духом повінчав.

Ради життя, а не піару

Він сотворіння розпочав.

Зійшлися південь, схід і захід,

Щоб розгалузилось життя,

І як цілком природній захід

В них народилося б дитя.

Час підійнять Народну волю

На рівень Світо-сприйняття

Обрати вкотре кращу долю

Задля достойного життя.

Нехай складеться все на диво:

За покликом природніх прав

Законодавчу ініціативу,

Нарешті, щоб Народ узяв.

Які чарівнії жінки.

Із них люба була б до пари

Й мені. Тепер, і навіки.

Душевні, продуктивні, творчі,

Розважливі, на співчуття легкі.

Я вам подякувати хочу

За те, що чуйні ви такі.

Буває вам самотньо в свято –

Я вам заглядую в віконце,

Серед приємних є багато:

Лазоревка, «Моє ти», Сонце… 

Свободи духом повінчав.

Ради життя, а не піару

Він сотворіння розпочав.

Зійшлися південь, схід і захід,

Щоб розгалузилось життя,

І як цілком природній захід

В них народилося б дитя.

Час підійнять Народну волю

На рівень Світо-сприйняття

Обрати вкотре кращу долю

Задля достойного життя.

Нехай складеться все на диво:

За покликом природніх прав

Законодавчу ініціативу,

Нарешті, щоб Народ узяв.

- Ні ж бо, діду, не з панами.
Наче й на свободі,
Але стали козаками
Не усі в народі.

- Добре,  діти, добре те,
Що ви на свободі.
Але сердечко козацьке
Має буть в народі.

Як живеться в Україні,
Що є нині вільна?
Що за влада у країні,
Чи не божевільна?

- Тяжко,  батьку,  нам живеться.
Тяжко,  хоч ти трісни.
Наш народ на  все ведеться.
При владі ж  -  егоїсти.

- Чом у вас на Україні
Такі лихі справи?
Сподіваюсь, ви єдині,
І в тім ваша слава?

- Скільки років творим, діду,
 Вільну ми державу,
Граємося в  Україну,
І не маєм слави.

Але є плюси,  рідненький:
Віра ще не згасла.
Беремо "Кобзар" старенький,
А там слова  страсні.

Автор: Артем Демяненко.

 Автор: Ірина Шостак.

Народжуються в серці,

Тарас через віки

Із них до нас озветься.

Його сумні рядки

Душі торкнулись знову,

Піднять зуміли дух

Наснаги та любові.

Любити Україну

У них заповідав,

Як добре вільним бути,

Щораз усім казав.

З отого Кобзаря

До мене виринають

Шевченкові думки,

Що націю єднають.

І буду я любити

І Україну, й мову…

В Шевченка я черпаю

Те мудре,  віще слово.

Автор: Володимир Габрель.

І в ній малим лежав Тарас.

Під сволоком, німа, зависла.

Щоб нам нагадувать не раз,

Як у кріпацькій тій хатині

Почув журливу пісню він,

Як з крапель крові на калині

Далекий і тривожний дзвін.

Бо саме у слідах Тараса

Його розбурхана душа.

Блага до всіх вона відразу

І поміж нас тепер руша.

«Хай слово наше не вмирає»

Звучить як щире каяття.

Нема, Тарасе, того раю…

Але з-поміж марнот життя

«Ще наша правда не пропала», -

Ми щиро твердим Кобзарю,

Бо є між нас борців немало,

Хто вірить у ясну зорю.

Твій гнівний дух ніхто не зрадить,

Такі не стануть поміж нас.

І українська буде влада,

Тобі клянемося, Тарас.

Автор: Валентина Поїзник.

Читають дорослі і люблять діти.

Черкаські люди  - славні земляки –

Співають пісню про хрущі й садки,

Дніпро, широкий і могутній.

А він стоїть, величний, незабутній,

Стоїть на канівській горі

І дивиться, що коїться на цій землі.

Всього минуло два століття,

А на Вкраїні знову лихоліття.

Все повернулось: панство і служниці,

Нізащо пересічних б’ють по пиці.

І наймити ідуть з торбами,

А жебраки лежать попід тинами.

І храмів стало більше, і палат.

І в «Чорній раді» продані сидять.

Все, як колись, ніяких змін…

Стоїть в зажурі України син

На канівській  святій горі:

«Чому ж  мовчать вкраїнці-бунтарі?»

Автор:  Таміла Калашник.