Краще вмерти стоячи, ніж жити навколішки. Вояки сотні УПА «Крука», які 13 травня 1945 року зійшлися в бою з солдатами 281-ї дивізії Внутрішніх військ НКВС, стали втіленням цього принципу в найпрямішому сенсі слова. Маючи вибір між смертю і полоном, вони обрали перше

Сцена і учасники Пізньою весною 1945 року Західну Україну заполонили радянські війська. Цього разу це були не фронтові частини Червоної армії, які через Україну прямували на Берлін, а дивізії внутрішніх військ НКВС. Їх відправили сюди з чітким завданням – знищити опір Української повстанської армії. Знищити безжально і жорстоко, попри втрати.

Партизанську війну виграє той, хто позбавляє партизанів підтримки населення і можливості активного маневру. Партизани, на відміну від регулярної армії, – в горах і лісах, мають непогану розвідку, яка дозволяє з’являтися там, де на них не чекають. Вони нападають зненацька і швидко зникають. Вони знають територію, де воюють, як власну кишеню, і чужинець може натрапити на засідку будь-де. Їм допомагає населення – годує, одягає, лікує, переховує. Противникові без усього цього залишається лише перевага в грубій силі – нею енкавеесівці користувалися сповна.

Найпопулярнішою тактикою у війні проти підпільної армії стали облави. Суть методу проста: до охопленої партизанським рухом області відправляють військові частини і методично прочісують ліси і села, по ходу арештовуючи всіх, кого підозрюють у співпраці з підпіллям, та виселяючи родини партизанів. На Чортківщині цю «миротворчу місію» мав виконати 281-й полк ВВ НКВС із завданням знищити повстанські частини в краю. Полк мав у своєму розпорядженні танки і літаки, а також особовий склад Чортківського винищувального батальйону – додаткові 150 чоловік.

УПА в регіоні представляв курінь під командуванням «Крука» – Івана Климишина. Ця частина була сформована ще в лютому 1943 року в Залужжі на Волині. Спочатку це був невеликий загін, який згодом розрісся до сотні. В 1943–1944 роках «круківці» воювали з німцями на Волині, мали на рахунку низку вдалих операцій – лише в селі Великі Бережці вояки УПА тричі знищували німецьку адміністрацію і жандармерію. Німці регулярно недораховувалися гарнізонів, службовців адміністрації та запасів зброї й амуніції, і не один ешелон зі східноукраїнською молоддю так ніколи і не доїхав до Німеччини. Один із найбільших боїв з німцями підлеглі «Крука» витримали 20 серпня 1943 року біля села Антонівка. За місяць до того, в липні 1943-го, повстанці розгромили підрозділ «ковпаківців», залишений як залога в Суразьких лісах. Так і познайомилися з новим ворогом.

Перша дія

На весну 1945 року Климишин командував уже куренем і був командиром бережанського тактичного відтинка у складі воєнного округу 3 «Лисоня». Після чергового туру маневрів між розташуваннями ворожих загонів курінь отаборився біля села Сосулівка над Дністром.

Навколо табору командир виставив кінну варту – берегти табір від несподіваного наскоку. Пересторога себе виправдала – пообід 7 травня вартові доповіли, що на табір розпочався наступ зразу з двох боків – з півночі та сходу. З півдня і сходу з’явилися ворожі застави, щоб перехопити повстанські загони, що відступали. Піднятий на сполох курінь вирушив на південь. Не доходячи до застав, повстанці зайняли кругову оборону і чекали на ворога. Дорогою повстанців невідступно супроводжували два літаки – розвідники, які справно стежили за пересуванням куреня. Від них і довелося відбиватися насамперед – як тільки партизани більш-менш окопалися в обраному місці, літаки тут же почали обстрілювати повстанські позиції і скидати легкі бомби. Повстанці відкрили вогонь у відповідь – один літак підбили, другий поспішив зникнути. Основні сили полку підійшли ззаду і вдарили по позиціях сотні «Сірі Вовки» та підстаршинської школи, яка перебувала разом із куренем. Сотня наступ витримала, а ось школа піддалася і енкавеесівці змогли прорватися до центру табору. Звідти їх викинув контрнаступ резервної чоти і ще двох роїв «Сірих Вовків». Тут показали себе повстанські кулеметники. Під натиском щільного вогню енкавеесівці почали подаватися і зрештою безладно відступили. Але й сотня зазнала серйозних втрат – найтяжчою з них була загибель командира «Крука». Крім нього загинуло ще четверо повстанців, було чимало поранених.

Тому вирішили не чекати повернення значно сильнішого ворога і під покровом ночі рушили на південь, до Дністра, сподіваючись перетнути ріку і вийти в сусідню Товмаччину. Останній рейд У марш вирушило 140 повстанців – уродженці Волині, Поділля, Галичини, Наддніпрянщини, Донбасу. В складі сотні були також «нацмени» – так тоді популярно називали вояків – неукраїнців, які в різний час різними шляхами потрапили в українське підпілля. По п’ятах наступало НКВС, посилене «стребками» («істрєбітєльними батальйонами». – Ред.). Близько тижня повстанці маневрували, намагаючись відірватися від переслідування. Але повстанців було ледве півтори сотні, натомість ворогів у кілька разів більше. Крім того, Чортківщина – густозаселений регіон, усіяний містечками і селами. Якби не облава, в кожному з них повстанці знайшли б притулок. Але в умовах облави всюди стояли залоги енкавеесівців – тому поселення треба було обминати. Не лише через нестачу сил – села, в яких повстанці давали бої енкавеесівцям, вивозили на Сибір майже поголовно, тому «хлопці» і в спокійніші періоди уникали боїв у селах. Повстанці рушили через невеликий лісовий масив між Сосулівкою та Озерянами, там мусили переждати, бо попереду був відкритий терен. Його перетнули наступної ночі, з 8 на 9 травня, і опинилися в заліснених околицях села Мишків. Ліворуч була залізниця, яка з’єднувала Чортків і Заліщики, на півдорозі між цими двома містечками було третє містечко – Товсте, де стояв постійний гарнізон. Будь-якої хвилини цією залізницею могли прибути нові відділи енкавеесівців і куреневі настав би швидкий кінець. Тому треба було швидко вириватися з небезпечних місць. Залізницю вдалося перейти без особливих проблем чергової ночі – з 9 на 10 травня. Далі повстанці розраховували перейти Дністер, який у цих місцях є межею між двома областями – Тернопільською та Чернівецькою. Але їм не вдалося – під час облав межі областей надійно оточували загони внутрішніх військ. Тому довелося йти берегами Дністра, у тих місцях досить густо залісненими. Так добралися до села Стінка, що на високому березі-обриві Дністра. З обох боків – села, ззаду – ворог. Відступати нікуди.

валка забезпечення УПА на Івано-Франківщині

В останню ніч упівці готували оборону. Недаремно, адже зранку енкавеесівці розгорнули фронтальний наступ на позиції повстанців. Бій тривав цілий день. Оточені, притиснені до стіни в буквальному розумінні слова, повстанці відстрілювалися до останнього. Під вогнем наступальників гинули один за другим. Під вечір зі 140 залишилося живими лише двадцять. Пошарпаний у боях і відчайдушних маневрах останніх днів курінь не міг перемогти добре оснащеного повноцінного полку противника. Двадцятеро останніх, оточені силами 281-го полку, що переважав їх, останні набої залишили для себе... Переможці, увірвавшись на поле бою, побачили лише мертві тіла. Подальший хід подій звичайно виглядав так: чекісти після огляду поля бою збирали тіла і везли їх до найближчого села. Там збирали, точніше, зганяли усіх мешканців, від малого до старого і вимагали назвати ім’я когось з убитих, тобто опізнати. Ця процедура повторювалася в усіх довколишніх селах і містечках – найчастіше безрезультатно. Для будь-кого з селян назвати ім’я загиблого означало підтвердити знайомство з «бандитом». А це – депортація до Сибіру. А для полеглих фіналом була спільна могила без жодних розпізнавальних знаків. Чекісти уже починали збирати тіла… Початок легенди Але сталося щось, чого не очікував ніхто. Підполковник НКВС, оглянувши бойовище, віддав останній наказ того дня: «Поховайте їх із честю. Вони на це заслужили. Це герої». Невідомими шляхами ця фраза дійшла до історика Льва Шанковського, який і зафіксував цей небувалий для стандартів каральних військ наказ у своїй праці. Так переможені стали переможцями. З раціонального боку повстанці програли – усіяний тілами берег Дністра був німим цьому підтвердженням. Але вони билися зовсім не за перемогу, а за власну гідність. Як і всякі вояки, вони мали вибір між смертю і полоном. Та для чекістів перемогти ворога в бою – це ще навіть не півсправи. Перемога для чекістів була здобута тоді, коли противник виказував всіх і вся, коли згоджувався на найбільшу ганьбу і ставав повністю упокорений. Для цієї мети була вигадана та працювала ціла система «органів» і «архіпелагу ГУЛАГ». З погляду повстанця найстрашнішою була перспектива не витримати тортур і назвати імена інших. Тим самим накликати біду і на них або їхніх рідних. Така ставка робила перевірку витримки на чекістському іспиті особливо ризикованою. Тому останні набої повстанці воліли залишити собі. Щоб ціною власного життя врятувати інших. Справжня боротьба точилася за те, щоб вирвати з одних відомості про інших або приховати їх. І в цій боротьбі, попри всю перевагу в силі і зброї противника, останнє слово залишилося за оточеними і виснаженими. Останнє слово у протиборстві з противником, який тільки-но виграв найкровопролитнішу війну в історії. Вони змусили противника грати за своїми правилами. Це була перемога. Перемога переможених.

http://www.ut.net.ua/History/33032

 Зовсім недавно вона підтримувала на той час іще президента Мєдвєдєва з надією, що він таки зуміє виконати обіцянки стосовно формування верховенства права та демократії в країні. Несподіваність для Берліна кроку Путіна унаочнила дуже слабкі місця в німецькій політиці щодо Москви.
 Багато що вказує: стиль, манера й час виконання «московської операції» із захоплення влади спантеличили Анґелу Меркель. Ще два місяці тому під час німецько-російських урядових консультацій у Ганновері вона сильно підтримувала Мєдвєдєва – на той час іще нібито потенційного кандидата на пост президента. Вона плекала надії, що той зможе вдруге виграти вибори й під час свого нового терміну виконати обіцянки стосовно встановлення верховенства права й демократії в Росії, озвучені в першу каденцію.
 Нинішні кроки колишнього й майбутнього президента Владіміра Путіна бачаться реалізацією давно розробленого плану – про що, зрештою, головний герой прямо й заявив. Відповідно до плану для Мєдвєдєва було заздалегідь приготовлене місце прем’єра. Тож зусилля, яких доклала Меркель у співпраці з останнім, виявилися марними. Із неї, – втім, як і з російського народу, котрий невдовзі матиме «вибір без вибору», просто поглузували.
Легко обдурити зазвичай тих, хто це зробити дозволяє. Довіра, на якій нібито побудовані німецько-російські відносини, уже давно стала вибірковою. Звичайно, офіційний Берлін був би радий, якби Росія, незважаючи на постійні провали й відхилення в розвитку, таки модернізувалась і змінювалась. Тому, ще бувши міністром закордонних справ Німеччини, представник Соціал-демократичної партії Франк-Вальтер Штайнмайєр(віце-канцлер, міністр закордонних справ ФРН у 2005–2009 роках. – Ред.) запровадив новий на той час термін «партнерство з модернізації». За цією формулою Німеччина підтримує Росію в процесі модернізації, заробляє на цьому гроші і, що головне, здобуває собі нового партнера. Байдуже, в ролі постачальника газу чи гаранта міжнародної безпеки.

УРЯД ФРН МАЄ ЛИШЕ ДВІ МОЖЛИВОСТІ

 Упродовж останніх кількох років, прикриваючись саме ідеєю «партнерства з модернізації», Мєдвєдєв водив за ніс Меркель. Симпатичний молодий чоловік із Кремля скаржився на «правовий нігілізм» у країні, дозволив захисникам прав людини висловлювати свої думки вголос і справив враження, що часи свавілля влади в Росії добігають кінця. Усе це звучало настільки правдиво, що у відносинах із Москвою все, здавалося, було спрямоване на підтримку й захист Мєдвєдєва. Так, наче він був рідкісною пташкою.
 І навіть коли Путін показав свої пазурі, все мало вигляд досить зворушливий. Надії на те, що Мєдвєдєв може становити слабку, проте хоч якусь конкуренцію реальному правителю країни, згасли. Плазування Мєдвєдєва принизило всіх, хто намагався вірити в теперішнього президента (як усередині країни, так і поза нею).
 Відповідно в уряду Німеччини залишаються два варіанти. Або покласти край самообману й визнати, що влада Путіна та модернізація є взаємовиключними поняттями. Або ж відмовитися дивитися правді у вічі й далі підтримувати російський прогрес, якого апріорі не існує. Варто тільки пам’ятати, що одного дня німцям таки доведеться відповідати за це перед громадянами РФ.

http://www.ut.net.ua/Society/31863

6 країн, на які має вплив Україна
Україна неодноразово заявляла про свої амбіції стати регіональним лідером. А лідеру, як відомо, необхідна харизма. Мовою геополітики це називається «м’якою силою» держави, її привабливістю. Інститут світової політики у дослідженні «М’яка сила» України: інструмент ефективної зовнішньої політики» з’ясував: «м’яка сила» в України є    
    


 На основі опитування, у якому взяли участь понад 100 експертів з країн регіону Центрально-Східної Європи, Інститут світової політики визначив індекс «м’якої сили» України у кожній із цих країн. Щоправда, для різних країн він неоднаковий. Це й не дивно: Україна оточена такими різними сусідами, як, наприклад, члени Європейського Союзу – Польща та Румунія, євроспрямовані Молдова та Грузія, а також Білорусь та Росія, далекі від сповідування демократичних цінностей. В кожній із цих країн Україна має переваги, якими не користується, та проблеми, яким не приділяє уваги.

ПОЛЬЩА: 4 бали (за 10-бальною шкалою)

 Таке враження, що Бог послав Україні двох вічних друзів, які підтримуватимуть Україну незалежно від геополітичної ситуації в регіоні та стосунків між лідерами, – Польщу та Грузію. Україна для Польщі – місія, кандидат на «історію успіху», без якої неможливий геополітичний успіх та лідерство самої Польщі. Як підтвердив новий посол Польщі в Україні Генрік Літвін на дискусії в Інституті світової політики, Україна залишається ключовою країною для Польщі, а роль останньої – бути оптимістом щодо українських європейських прагнень.

 З жодною іншою країною – членом ЄС Україна не має стільки контактів, як із Польщею. Український козир у Польщі – культура. Наприклад, з усіх країн-сусідів у Польщі найбільше обізнані з українською літературою, та й видають її найбільше саме поляки. Книжка «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» Наталки Сняданко увійшла до десятки бестселерів у тамтешніх книгарнях.

 При цьому Україні не варто сприймати тепле ставлення Польщі як належне. Зовсім не на користь української «м’якої сили» працюють польські медіа, які висвітлюють проблеми в Україні часто і гостро. Понад те, надто часто польські видання згадують Україну в контексті відносин з Росією: дається взнаки як одвічна боротьба за сфери впливу, так і незначна, порівняно з Росією, кількість польських корпунктів в Україні.

РУМУНІЯ: 2,88 бали

 У Румунії «м’яка сила» України найслабша. «З усіх сусідів про Україну в Румунії знають найменше», – констатує румунський експерт Юліан Кіфу. Рятує ситуацію хіба що тренер ФК «Шахтар» Мірча Луческу, за успіхами якого румуни уважно стежать. Торік одне з румунських видань дало схвальну оцінку діям українського уряду щодо скорочення боргових зобов’язань країни. Фактично на цьому джерела «м’якої сили» України вичерпуються.

 Найголовніша проблема України в Румунії – брак інформації. Через це у румунському суспільстві формуються невтішні стереотипи про Україну, як-от «незріла демократія», «недобросовісний сусід», «складний партнер».

МОЛДОВА: 6,3 бали

 Козир України в Молдові – українська діаспора, але проблема її в тому, що українці у республіці як такі себе у здебільшого не позиціонують. У цій державі українська меншина – перша за чисельністю та, напевно, найбільша у світі порівняно із загальною кількістю населення держави. Згідно з переписом населення 2004 року, у правобережній Молдові проживало 282,4 тис. українців, а у Придністровському регіоні на сьогодні проживає близько 90 тис. автохтонних українців – чимало, якщо врахувати, що населення Молдови становить 3,6 млн громадян. До речі, у Придністров’ї майже всі продукти харчування – українські, а українська мова є однією з трьох «офіційних» мов регіону.

 Проблема полягає у тому, що підтримка Україною закордонних українців (і не лише в Молдові) незначна, а самі українці не займають особливої ніші в молдовському суспільстві. Більшість із них спілкуються російською і не мають особливого суспільного сегменту, медіа- чи культурного простору, у якому могли б популяризувати свою національну належність. Молдаванин Ніку Попеску, експерт Європейської ради зовнішніх відносин, спостерігає: «У румунській мові є прізвища, які походять від назв сусідніх з Молдовою та Румунією держав: Сирбу, Булгару, Унгуряну, Ляху, Турку, Русу, навіть Армяну. А от Украйняну немає. Схоже, це свідчить про те, що молдавани не відрізняють українців з-поміж представників російськомовного простору». У свою чергу, українці Придністров’я дедалі більше стають агентами впливу Росії.

ГРУЗІЯ: 5,33 бали

 У своєму беззаперечно доброму ставленні до України Грузія схожа на Польщу, з тією тільки відмінністю, що розчарувати Грузію Україні набагато складніше. Грузія вимагає від нашої держави одного – просто бути, тим самим слугуючи альтернативним Росії центром тяжіння на пострадянському просторі. Грузія готова пробачити Україні все: від жорстких правил перебування грузинських громадян в Україні до продовження базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі, звідки, як відомо, російські кораблі вийшли у напрямку Грузії під час війни 2008 року. Грузини вітають український бізнес у їхній країні, якого, до речі, там наразі небагато, обожнюють приїжджати до Києва та Одеси на гламурні вікенди, грузинські дизайнери за честь вважають представити свої роботи на Українському тижні моди. Між двома країнами фактично немає проблем. Хіба що українське керівництво могло би тепліше відповідати на грузинські симпатії: грузини не приховують, як сильно вони хотіли б прийняти у себе главу Української держави, проте президент Віктор Янукович так і не відвідав Тбілісі з візитом за весь час свого перебування на посаді.

БІЛОРУСЬ: 4,59 бали

 У той час, як Захід чи не щодня вказує Україні на проблеми зі станом демократії та верховенства права, опитані білоруські експерти підтвердили, що саме демократія є «м’якою силою» України в Білорусі. Точніше, та різниця між українськими та білоруськими свободами, яку здатна побачити незначна частина опозиційно налаштованих білорусів за завісою активної державної пропаганди. Водночас гострі заяви України щодо офіційного Мінська з приводу порушень прав людини білоруське керівництво сприймало дуже негативно. Для того, щоб це джерело «м’якої сили» України запрацювало на повну, Україні необхідно, по-перше, підтвердити власну демократичність, а, по-друге, орієнтуватись на майбутні білоруські еліти.

 А от абсолютно непровокативним джерелом української привабливості для Білорусі є туризм. Торік в Україні побувала третина населення Білорусі, за кількістю білоруські відвідувачі поступились лише російським і польським.

РОСІЯ: 3,5 бали

 Хай там як, але на Росію Україна теж впливає. Навряд чи російські можновладці у цьому зізнаються, проте факти є факти: вслід за Україною Росія скоротила термін служби в армії та почала виплати заощаджень Ощадбанку СРСР. А ще росіяни читають українську пресу, особливо російськомовні онлайн-видання. Наприклад, частка трафіку з Росії веб-сайтів видань «Сегодня» та «Дзеркало тижня» сягає 15%. Розвінчується ще один стереотип: не лише Росія є привабливим ринком праці для українців, а й навпаки. Близько половини експатів серед топ-менеджерів українських компаній – росіяни.

 Проблема впливу України в Росії – вплив Росії в Україні та російські імперські амбіції. Проте це не означає, що Україні не потрібна послідовна політика щодо розширення своєї присутності в Росії, тим більше, що там аж надто багато ніш. У РФ бракує і гастрономічних закладів, які спеціалізуються на українській кухні (хоча остання там дуже популярна), й української друкованої преси, книжок, ярмарків та ознайомчих подорожей до України для російських опініонмейкерів.

 Хоч би якими різними були країни-сусіди, їх усіх об’єднує те, що їм чи на урядовому, чи на громадському рівні, імпонує Україна успішна та європейська. Зараз для України критично завершити переговори щодо Угоди про асоціацію з Європейським Союзом та парафувати її на грудневому саміті Україна – ЄС. Поразка на цьому фронті буде руйнівною для української привабливості в регіоні – адже лузери не до вподоби нікому.

У статті використано матеріали дослідження Інституту світової політики «М’яка сила» України в регіоні: інструмент ефективної зовнішньої політики».

   

Учора СБУ порушила проти Юлії Тимошенко нову кримінальну справу . Слідство обвинувачує Тимошенко у тому, що вона, змовившись з колишнім прем`єром Павлом Лазаренком, перевела борг ЄЕСУ перед Міноборони Росії на суму 405 млн. 500 тисяч доларів на держбюджет України. Підставою для порушення кримінальної справи нібито послугував лист Міноборони Росії з вимогою повернути борг. Втім у Москві дуже здивовані, що в новій справі проти Тимошенко фігурує лист їхнього міністра.  Кажуть, ніколи не підтримували Київ в переслідуванні ЮВТ. А колишній посадовець з Міноборони взагалі заявив, що ЄЕСУ борг віддала .  Тож кому і навіщо потрібна друга справа проти Тимошенко, ми запитали в експертів.

Геннадій Москаль, народний депутат (НУ-НС), перший заступник Голови Комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією:

ЦЯ СПРАВА ВИТЯГНУТА ДЛЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ГАЛАСУ

Ця справа витягнута для інформаційного галасу, щоби перебити негативну реакцію Заходу і Росії на арешт Тимошенко.

Це акція спецслужб. І такого неординарного і екстравагантного зараз вилізе маса.

Розпочалася інформаційна війна.

Вже звучать заяви – “ми екстрадуємо Лазаренка!” Якби це говорили люди з палати № 6, я б не дивувався. Але це ж заявляють люди з партії. На підставі чого його екстрадувати? Якого законодавства? Ми ж найнедорозвинутіші в питанні екстрадиції!

Яке ця справа може мати продовження, якщо там взагалі вже нічого немає? Вже кримінального кодексу того немає, там все спливло!

Ще один момент щодо цивільно-правових відносин. Борги ЄЕСУ перед Міноборони РФ були переведені під урядові гарантії. А існує спадковість уряду. Це ж уряд незалежної України приймав, а не УНР. Значить, шановні, будьте добрі – заплатіть. А якщо це приймав особисто пан Лазаренко (бо це ж сьогодні покрито великою таїною), то в порядку цивільного кодексу пред’явіть до нього претензії про відшкодування збитків вже державі Україна. Але там теж всі вийшли терміни позовної давності. Тому що за законом терміни позовної давності у цивільному праві – 3 роки.

Крім того, якщо це була постанова уряду, то взагалі ніякої відповідальності нема, тому що у нас відсутня колективна відповідальність у кримінальному кодексі.

За ці гроші сьогодні б ніхто і не знав, якщо б не почали шукати корисливого мотиву у діях Тимошенко щодо підписання газових контрактів. Сказали, що вона підписала контракти в обмін на списання боргів ЄЕСУ перед Міноборони РФ. Міноборони пред’явило претензії у вигляді звичайного листа. Якби наш міністр оборони Єжель написав Путіну листа – напевно реготала б вся Росія.

Вадим Колесніченко, народний депутат (ПР), член Комітету ВР з питань правосуддя:

Я БИ ДУЖЕ ТІШИВСЯ, ЯКЩО Б ЦЯ СПРАВА БУЛА ДОВЕДЕНА ДО ЛОГІЧНОГО ЗАВЕРШЕННЯ

Ця справа потрібна в першу чергу для всього українського народу. Завдяки рішенню Верховного Суду влітку 2005 року борг приватної структури ЄЕСУ став боргом держави і тепер всі українці щомісяця платять цей борг. Це справа честі української держави, якщо ця справа буде у відповідності з діючим законодавством доведена до кінця. Це буде полегшенням для нашого державного боргу, бо він знову стане боргом приватного підприємства, яким керувала пані Тимошенко.

Питання строку давності починається від того часу, коли було викрито злочин і коли по ньому почалися процесуальні дії.

Треба бачити ті документи, які стали підставою для порушення кримінальної справи. На жаль, народні депутати не мають права знайомитися з цими справи.

Я був би дуже задоволений і дуже тішився тим, якщо б ця справа була доведена до логічного завершення. 

Чому європейці так стали перейматися питаннями газових контрактів? Все дуже просто. Якщо вирок Тимошенко залишиться без змін – це є дуже серйозним аргументом в боротьбі з Росією щодо перегляду газової угоди. Як мінімум – щодо перегляду ціни на транзит. А це означає, що для Європи однозначно буде піднято ціну на газ. Європейці переймаються не питанням Тимошенко, не питанням прав людини, а ціною на газ і своїм політичним майбутнім в своїх країнах. А все інше – це дим над водою.

Ми досі не чули правового аналізу від європейців, а чули тільки політичні висновки щодо нашої судової гілки влади. А до чого тут влада президентська? Мені не зрозуміло, як можна звертатися до Президента, щоб він втручався в діяльність судових органів? Це невігластво чи сумнівне намагання створити у нас прецедент не правової держави? Ми на це не підемо!

Але якихось санкцій до України вони не зможуть прийняти. Угода про Асоціацію в грудні буде підписана – у мене в цьому немає жодних сумнівів.

Тетяна Монтян, адвокат:

НЕ МАЮ УЯВЛЕННЯ, ЯКИМ ЧИНОМ ВОНИ ЗБИРАЮТЬСЯ ЛІКВІДУВАТИ ДАВНІСТЬ

Це підстраховка для Європи. Це просто спроба показати Європі і Америці: вибачте, за кого ви заступаєтеся? Ви що, не знаєте, хто така Юлія Тимошенко?

Не маю жодного уявлення, яким чином вони збираються ліквідувати давність. Можливо, у них є якийсь підступний план. Поживемо – побачимо.

 

Юрій Сухов, адвокат Юлії Тимошенко у газовій справі:

ЦЯ СПРАВА НЕ МОГЛА БУТИ ПОРУШЕНА

Не знаю, кому і навіщо ця справа потрібна. Але точно знаю, що ця справа не могла бути порушена, там жодних підстав немає і вже давним-давно спливли всі можливі і неможливі терміни давності.

Чи матиме вона продовження? У нашій державі, на жаль, може бути все, що завгодно. Виходячи з того вироку, який був винесений Печерським судом, я не виключаю будь-якого розвитку подій. Але це жодним чином не стосуватиметься законодавства.

Віктор Небоженко, політолог:

ЄВРОПУ ХОЧУТЬ РОЗІЗЛИТИ

Нові судові справи потрібні лише для того, щоб розізлити Європу, щоби показати, що з нею не рахуються. Для цього витягаються такі нафталінові і малоперспективні справи, як справа ЄЕСУ.

Це рішення Януковича, але його до цього рішення підштовхнули. Ви думаєте, він пам’ятає ЄЕСУ? Звісно, ні.

Думаю, це тільки початок. Наступним кроком може бути – коли якийсь нікчемний слідчий раптом прийде до думки, що Тимошенко все життя була не тільки корупціонером, але й через неї загинули кращі люди останніх 15 років. Звісно, отруєння Ющенка теж сюди впишуть.

Опитувала Анна Ященко http://www.unian.net/ukr/news/news-462296.html

Так об’єднати світ проти себе здатні тільки українська влада  та сомалійські пірати. Вироком, винесеним Юлії Тимошенко, «глибоко  розчаровані і стурбовані» всі — від могутніх Сполучених Штатів (які  не проміняли демократію і верховенство права в Україні  на високозбагачений уран) до маленької, але принципової Естонії (чий  президент демонстративно скасував зустріч з міністром закордонних справ  України); від Москви (яка побачила у вироку Тимошенко антиросійський  підтекст) до Брюсселя (що не побачив у діях офіційного Києва відданості  європейським цінностям); від генсека ООН і Комітету міністрів Ради  Європи (в якому Україна зараз головує (!) до НАТО і ОБСЄ (в якій наша  країна збирається головувати у 2013 р.); від Freedom House  і Гельсінкської комісії до Amnesty International і Transparency  International; від партнерів «Батьківщини» з Європейської народної  партії до партнерів Партії регіонів — групи соціалістів і демократів Європарламенту. Шквал різких критичних заяв величезної кількості держав, міжнародних організацій, політичних партій, окремих політиків  і громадських діячів можна порівняти хіба що зі збуренням світової громадськості фальсифікаціями на президентських виборах у 2004 р. Основні претензії, висунуті сьогодні демократичним світом українській  владі, такі. Судовий процес над Ю.Тимошенко був фарсом, він «не поважає  міжнародні стандарти справедливого, прозорого і незалежного правового  процесу». «Це підтверджує вибіркове застосування закону в політично  мотивованому переслідуванні лідерів опозиції та членів колишнього  уряду». Подальший розвиток двосторонніх відносин більшість партнерів України, у тому числі й Євросоюз, поставили в пряму залежність від «поважання  українською владою  загальнолюдських цінностей, верховенства права  і дотримання найвищих стандартів демократії». Також наші партнери  очікують, що українська компетентна влада забезпечать «чесний, прозорий  і неупереджений процес за будь-якою апеляцією у справі Ю.Тимошенко  та за іншими судовими провадженнями, які стосуються членів колишнього  уряду». Захід не очікував, що, попри численні меседжі та особисті бесіди з Януковичем, вирок Тимошенко буде настільки швидким і настільки  жорстким. І хоча, як свідчать наші численні джерела, Янукович нікому не обіцяв звільнити колишнього прем’єра, знову і знову повторюючи, що «в демократичній Україні президент не може втручатися в діяльність  судової гілки влади», по обидва боки Атлантики, по-перше, знали,  що це не так, і, по-друге, сподівалися, що Янукович таки опам’ятається, і процес тим чи іншим способом буде спущено на гальмах. Зокрема,  європейці розраховували, що хоча б до візиту українського президента  в Брюссель 20 жовтня і запланованого на цю дату оголошення про закінчення переговорів щодо Угоди про асоціацію, у Печерському суді  як мінімум не відбудеться нічого кардинального, як максимум екс-прем’єра буде звільнено з-під варти. Тому фрустрація наших партнерів дійсно глибока, а їхня реакція настільки масована й жорстка.

Чи очікував Янукович, що все буде саме так? Важко сказати. За інформацією DT.UA, ще до взяття ЮВТ під варту в АП відбулася закрита нарада на тему «Що робити з Тимошенко?». Тоді ряд людей з оточення президента переконували його в тому, що «саджати не можна», оскільки це спричинить вкрай різку критику Заходу, може призвести до зриву переговорів про асоціацію з ЄС, посилить тиск Москви і збільшить імовірність примусу України до Митного союзу з усіма наслідками, які випливають з цього для президента і близького до нього олігархату. На нас­тупні наради щодо справи Тимо­шенко цих людей чомусь більше не запрошували.  Президент вирішив за краще вирішувати проблему із силовиками. Ця сфера йому зрозуміла й близька. Після того як з Банкової пішов Г.Васильєв, в АП більше немає людини, відповідальної за зв’язок президента із силовими відомствами. Прези­дент воліє курирувати їх особисто, без посередників. Це його вотчина. Людям саме з цієї сфери Янукович вирішив довіритися у проблемі Тимошенко. Людям, дрімучим у питаннях геополітики, темним у політиці зовнішній, які надзвичайно далекі від європейської інтеграції і сприймають як порожній звук словосполучення «європейські цінності». Хтось із цього близького президентові кола підтримав його невтримне бажання посадити Тимошенко за всяку ціну з далекосяжних особистих міркувань, хтось — з мисливського азарту, хтось просто хотів зробити президенту приємне. Адже Януко­вичу, який загалом, не потребував підживлення своїх темних почуттів до політичної суперниці,  необхідна була чиясь підтримка для власної впевненості в тому, що він чинить правильно.  Очевидно, ці люди змогли переконати президента в тому, що «Європа нікуди не подінеться», «повирує і вщухне». Більше того, очевидно, що вони наполягають на цьому й сьогодні. Інакше, як пояснити нинішній цілковитий абсурд, який не може вкластися в жодній здоровій голові? Європа і Америка охрипли від обурених заяв. На кін поставлено стратегічно важливу для країни Угоду про асоціацію з ЄС і, за великим рахунком, геополітичний вибір України. Янукович начебто відступає, заявляючи, що вирок Тимошенко не остаточний, і висловлюючи сподівання, що апеляційний суд у справі екс-прем’єра відбудеться на базі оновленого законодавства. І після цього СБУ раптом повідомляє про порушення нової кримінальної справи проти Тимошенко — цього разу стосовно заборгованості ЄЕСУ Міноборони РФ, «перекладеної на український держбюджет». Чи є хоч якась логіка в тому, що відбувається? А якщо є, то де — на Банковій чи в Кремлі? Чому з усіх гріхів Тимошенко знову спливла справа, пов’язана з Міноборони Росії?  Основних версій дві. Перша. Для багатьох очевидно, що Москва готова заплатити високу ціну й зайти досить далеко, аби зупинити наближення України до Євросоюзу. Адже асоціація нашої країни з ЄС — це навіть не натовський ПДЧ: для Росії це значно серйозніше, оскільки економічна інтеграція та політична асоціація з Євросоюзом назавж­ди виведе Україну з російського стійла. То, може, щось сталося в Завидово? Може, Януковичу показали й розповіли щось таке, що зламало його волю до перемоги в євроінтеграції? Може, Путін уже обіграв Януковича? Тоді нинішні фортелі СБУ виглядають цілком логічно: ще дві-три кримінальні справи проти Тимо­шенко, і терпіння Євросоюзу ввірветься вже напевно. І тоді «з чистою совістю» можна буде сказати народу: бачте, ми намагалися, як могли, але Європа нас не хоче.

 Версія друга. Януковича Митний союз не приваблює, він щосили опирається тиску Кремля, не бажаючи перетворюватися з хазяїна України на васала  Москви. І в історії з Тимошенко вся справа таки  в нездоланному бажанні будь-що її посадити і невгамовному прагненні довести при цьому Європі  та Америці її винуватість і законність того, що відбувається. Мовляв,  вам не подобається стаття 365, вважаєте, що екс-прем’єр повинна нести  виключно політичну відповідальність за газові угоди? Добре, ми декриміналізуємо відповідне законодавство, як ви наполягаєте, але все одно доведемо, що вона кримінальниця, розкопаємо інші її злочини  і посадимо за іншою статтею КК. Але подібні дії і подібний хід думок  свідчать, що президент так і не зрозумів ні змісту претензій Заходу,  ні всієї серйоз­ності проблем, які виник­ли навколо угоди про асоціацію, ні небезпеки для геополітичного вибору України.

Але де ж ті люди, які передбачали всі згубні для країни та для її президента особисто наслідки «посадки» Тимошенко? Чому вони не наполягали на своїй точці зору, не переконали президента? Можливо, ці люди з оточення Януковича розуміли, що неможливо переконати того, хто не хоче навіть слухати, і, знаючи круту натуру «хазяїна», не хотіли лізти на рожен і ризикувати власним теплим і дохідним місцем. Навряд чи хтось із них сьогодні насмілиться натякнути главі держави: «А ми ж вас попереджали!». Адже вміння визнавати свої помилки — досить рідкісна риса, властива тільки мудрим і сильним людям… Отже, за зовнішньополітичну катастрофу (незалежно від її результату) хтось повинен буде відповісти. Загнаний у кут президент, м’яко кажучи, не в дусі. Ми поки що не знаємо, кого і з якої групи в його оточенні призначать стрілочниками. Але одна жертва вже вимальовується цілком чітко.

 Про невдоволення Банкової міністром закордонних справ Грищенком  говорять уже досить давно й цілком відкрито. Чи то президент і його  команда не розбираються в тонкощах дипломатичної роботи і їм необхідна людина, яка «вирішує проблеми» швидко й чітко, без зайвих дипломатичних  розшаркувань і еківоків, чи то Костянтин Іванович не виправдав сподівань і виділених коштів «на євроінтеграцію», але факт залишається фактом:  у владних коридорах обговорюється кандидатура нового міністра. Хтось  називає в претендентах Петра Порошенка, який уже побував у головному  кріслі на Михайлівській, хтось першого заступника міністра Руслана  Демченка, який ходить у фаворі, хтось упевнений, що це буде «темна конячка». Але не це важливо. Грищенко не гірший міністр з усіх колишніх  глав українського МЗС (хоча в нас до нього чимало претензій, але вони  зовсім з іншої сфери, ніж у Бан­кової). І від заміни міністра  не зникне  головна проблема цього відомства: зовнішня політика України хронічно  є не продовжен­ням, а заручницею внутрішньої. Дипломати ж, хто  з примусу, хто в гонитві за посадами й рангами, стають не виразниками  й захисниками інтересів Бать­ківщини, а оповісниками «забаганок»  хазяї­на головного кабінету на Банковій.

Ми чудово пам’ятаємо, як іще за президента Ющенка українських послів змушували інформувати керівництво країн перебування про рішення РНБОУ, на якій розглядалися «злочинні діяння» Тимошенко — підписання газових угод з Росією. Сьогодні українська влада на чолі з Януко­вичем, шукаючи для Заходу виправдання своїм переслідуванням екс-прем’єра, із задоволенням посилається на горезвісне рішення Радбезу і знову киває на «папєрєдніків» — мовляв, це ж при них почали розслідування, а ми лише довели справу до логічного кінця.

 Крім того, попри всі недавні запевняння Азарова, котрий зібрався  в Пітер на зустріч до Путіна, в тому, що справа Тимошенко не має жодного стосунку до бажання Києва переглянути газові контракти з РФ, джерела  DT.UA свідчать про те, що в Брюсселі доводили якраз протилежне. Щоб  заспокоїти європейців і пояснити зміст кримінального переслідування  екс-прем’єра, українські емісари переконували своїх  співрозмовників,  що обвинувальний вирок Тимошенко — єдиний порятунок від газового  зашморгу Росії. Що, довівши в суді перевищення повноважень екс-прем’єром  при санкціонуванні укладання згубних для України угод, можна буде  звертатися вже в міжнародні інстанції для їх оскарження або розірвання.

Про справу ж ЄЕСУ, яка заборгувала російському Мін­оборони, європейці теж почули вперше не позавчора. Зокрема, за інформацією DT.UA, цю тему. Порушували на зустрічі українсь­кого президента з канцлером  Німеччини у Варшаві. Янукович, намагаючись переконати Мер­кель у корисливих мотивах дій екс-прем’єра, повідомив канцлера, що Тимошенко погодилася на невигідні для України газові угоди в обмін на обіцянку росіян закрити справу про борг ЄЕСУ. Але, як свідчать наші джерела, прихильно налаштувати до себе пані Меркель Віктору Федоро­вичу не вдалося. По-перше, канц­лер була роздратована запізненням Януковича на зустріч із нею (тривала бесіда з Баррозу вип­равданням українському президентові не послужила); по-друге, до обговорення нового обвинувачення проти Тимошенко вона готова не була. Тому ще раз повторила, що політичні фігури мають нести політичну, а не кримінальну відповідальність, а їхня доля має вирішуватися на виборах, а не в суді. «Це що ж виходить, якби в Німеччині діяло таке саме законодавство, як в Україні, то після того як я перестала бути канцлером, мене мої противники цілком могли б засадити у в’язницю, наприклад, за рішення надати багатомільярдну допомогу Греції?» — приблизно так міркувала, за словами наших співрозмовників, А.Меркель на зустрічі з Януковичем.

 Розуміння кримінальної та політичної відповідальності в Києва не таке,  як у Євросоюзі, констатують європейські партнери України. Британський  прем’єр Д.Кемерон назвав вирок Тимо­шенко «ганебним»  і попередив: якщо  ситуація не зміниться, «це дуже негативно вплине на відносини України  не тільки з Велико­британією, а й з ЄС і НАТО». «Вирок колишньому главі  уряду — удар по основах правової держави в Україні», — це думка Берліна, висловлена главою МЗС Німеччини Г.Вестервелле, котрий  підкреслив,  що «це рішення не може залишитися без наслідків для відносин України  як з нами, так і з ЄС загалом». Париж вустами міністра закордонних справ А.Жюпе однозначно дав зрозуміти: «Франція розглядає дотримання  принципів правової держави і, особливо, принцип незалежності судової  влади в Україні як ключовий критерій у відносинах цієї країни  з Європейським Союзом, зокрема, у перспективі  укладання угоди про  асоціацію».

Позиція ключових євро­пейсь­ких держав, утім, як і реш­ти членів ЄС, тверда, але на момент написання цієї статті ще залишала Україні шанс і надію: візит Януковича до Брюсселя, як і раніше, планувався на 20 жовтня, а, за свідченням глави європейської дипломатії К.Ештон, технічна частина переговорів  з Україною щодо асоціації продовжиться («щоб покласти на стіл документ, який випрозорить для обох  сторін, що можливо, а також, що може бути втрачено»). Однак «угоду буде підписано тільки тоді, коли Брюссель переконається, що керівництво країни вірить у цінності, на яких грунтується до­кумент».

 Проблема в тому, що воно не вірить. І навіть не розуміє, що це таке.  За інформацією джерел DT.UA, у четвер Янукович нібито остаточно  визначився: Юля повинна сидіти. А в Європі, очевидно, переконаний президент, тижнів за три все затихне, і нікуди європейці від нас  не подінуться. Судячи з дій СБУ, зухвалих коментарів деяких регіоналів,  які заговорили про «європейське ярмо», а також з відголосків, що off the records долинають з Михайлівської (мовляв, не хвилюйтеся, всю пару  Європа вже випустила і тепер проковтне все заради угоди), офіційний Київ начхав на реакцію цивілізованої частини світу. І вирішив іти напролом,  чомусь увірувавши, що Україна настільки цінна для ЄС, а в Європі так  до смерті всі налякані можливістю обрання Києвом альтернативного шляху — входження України в путінський Євразійський союз, що угоду про  асоціацію з Україною Євросоюз підпише в будь-якому разі, навіть якщо  його «улюблениці Тимошенко» дадуть довічний строк.

Але це не так. По-перше, терпіння Брюсселя таки не безмежне. І хоча досі європейські дипломати говорили про недоцільність якихось санкцій, то після цього шоку від зухвалої поведінки офіційного Києва та демонстративного ігнорування ним зауважень і попереджень Європи, обурений європейський політикум усерйоз розглядає можливість застосувати точкові санкції до українських можновладців. Але заборона на в’їзд до країн Євросоюзу та нерукопотискання можуть стати не найбільшою проблемою Януковича і його оточення, а лише початком глобальніших проблем. Президент увірував, що йому ніхто не потрібен — ані

Європейський, ані Євразійський союз, що йому вистачить внутрішніх  ресурсів для утримання української економіки на плаву і, отже,  збереження своєї влади? Тоді він дуже переоцінив власні таланти  й здібності своїх підлеглих. Катастрофа у відносинах із Заходом неминуче призведе до економічної катастрофи в Україні. Що наші економічні  світочі й фінансові генії робитимуть без кредитів МВФ, ЄС і Світового банку? Яким чином упораються з другою, вже близькою, хвилею економічної  кризи, що більше нагадує дев’ятий вал, якщо Захід не кине їм рятувальний круг? Правильно — потерплять і метнуться до Москви. Підписувати акт  капітуляції.

По-друге, Янукович зі своїм боязким і запопадливим оточенням не хоче або не може зрозуміти, що Тимошенко — не улюб­лениця, не обраниця Заходу (там чудово знають їй ціну й па­м’ятають усі не виконані нею обіцянки й зобов’язання). Тимо­шенко для Заходу — символ, а її подальша доля, насамперед політична, — це лакмусовий папірець, індикатор того, наскільки Янукович і його команда здатні сприймати думку співтовариства, частиною якого вони нібито прагнуть зробити й Україну. Догідники Януковича, зокрема і з Михайлівської, примітивізують і спотворюють позицію Євро­союзу: доля Угоди про асоціацію залежить не тільки від долі Тимошенко. А й від долі інших переслідуваних нинішньою українською владою членів попередньої політичної команди. І від закону про вибори, і змін Кримі­нального кодексу, від судової реформи й реформи правоохоронних органів. Від стану в Україні з правами людини й гарантування її владою українським громадянам основних свобод у повному обсязі. Від умов ведення бізнесу й реальних успіхів у боротьбі з корупцією.

 Янукович злиться і ображається: мовляв, Україну розглядають під  мікроскопом, а якби сталася така сама історія, як із Тимошенко,  у будь-якій іншій, навіть найдемократичнішій країні світу, ніхто  б і рота не відкрив. Неправда. Нашому президентові досі ніхто не зміг  або не насмілився розтлумачити, що це не європейські причіпки, що вимоги Євросоюзу — не «ярмо», а правила гри в цивілізованому світі. Що «під  мікроскопом» ЄС розглядає будь-яку країну, яка забажала зблизитися з ним або навіть уже стала членом Євросоюзу, але в якихось питаннях раптом відхилилася у своїй політиці від  загальновизнаних європейських цінностей. Чому ніхто не опише Януковичу,  в якій ситуації опинилася член ЄС Австрія після створення 2000 р.  у тамтешньому парламенті коаліції з Партією свободи одіозного Хайдера,  відомого своїми ксенофобськими й расистськими поглядами? Хто-небудь,  розкажіть президентові, як інші країни ЄС знизили рівень офіційних контактів з Австрією й відмовлялися не тільки вітатися за руку,  а й спілкуватися з тодішнім канцлером Шюсселем. Повідайте гарантові  української Конституції, якою була зовсім недавня реакція Євросоюзу на запропонований урядом Угорщини новий закон про ЗМІ, що значно  обмежував права журналістів. Просвітіть про те, які терни на шляху  до Євросоюзу не так давно проходили Болгарія і Румунія, які вимоги й претензії висуваються багаторічному кандидатові на членство Туреччині  й на що повинна була піти Сербія, аби цього тижня Єврокомісія  запропонувала надати їй статус кандидата на вступ у ЄС.

Ті, хто справді «прагне бути в Європі», повинні відповідати європейським стандартам і вимогам, а не вважати, що це ЄС зобов’язаний бути просто сам не свій від щастя від їхнього «стратегічного вибору».

МЗСівський «голос» О.Во­ло­шин днями поскаржився, що ситуацією навколо  Тимошенко напевне радісно скористаються ті, хто не прагне бачити Україну в Європі. Так, очевидно, що такі є, і їх чимало.  Співтовариство  політиків, політологів, експертів і журналістів, яке формує в Європі  суспільну думку і впливає на ухвалення рішень лідерами держав, можна  умовно розділити на три групи. Представ­ники першої — «раціоналісти» —  підтримують максимальне зближення України з Євро­союзом, розуміючи всі вигоди від цього для ЄС і усвідомлюючи всі небезпеки обрання Києвом  іншого шляху. Вони всерйоз сприйняли програмну статтю Путіна  в «Известиях» і його плани створити Євразійсь­кий союз (до речі, значну  увагу цій темі приділили на своїй зустрічі в Люксембурзі в понеділок  і міністри закордонних справ ЄС). Другі — «демократи» — теоретично,  можливо, були б і не проти бачити Україну в європейському колі, але  як щирі поборники європейських цінностей вони глибоко обурюються тим,  що відбувається в нашій країні і не можуть допустити думки, щоб така  держава стала членом європейської сім’ї. Треті — «русофіли-прагматики» — поводяться так само, як і представники другої групи, але… за російські  гроші. Других і третіх нині набагато більше, ніж перших. Ми ніяк  не можемо зменшити кількість «русофілів», особливо враховуючи, що вони  ще й «прагматики», але от перетворити представників другої групи  на «симпатиків України», демократизувавши й реформувавши нашу країну,  шанси і надії були. Але обмеженість, упертість і мстивість президента  Януковича (замість прояву «політичної волі й далекоглядності щодо  майбутнього України й усього європейського континенту») можуть брутально перекреслити «історичну можливість» для українського народу.

 Тетяна Силіна

«Дзеркало тижня. Україна»

В судьбоносные моменты история Украины начинает двигаться, словно в режиме ускоренного просмотра.

Так было во времена Богдана Хмельницкого, гетмана Скоропадского, оранжевый Майдан вместил в свои 100 дней больше, чем помещалось в пяти предшествовавших ему годах… Вот и к середине октября Украина отдалилась от Украины летней не на 10 недель, а на 10 лет. Увы, не вперёд, а назад. Оппозицию в тюрьмы, деньги в офшоры, журналистов – в леса… Осталось назначить министром обороны господина Кузьмука и сбить ракетой очередной пассажирский самолёт – и вот вам киевский октябрь 2001 года, как на ладони.  Тем не менее, несмотря на совершенно прозрачную логику событий в духе «тронул – ходи», видимую со времён посадки в тюрьму по совершенно надуманному обвинению экс-министра ВД Юрия Луценко, мне непонятно: зачем подобный расклад нужен самому президенту Януковичу?  Двадцать месяцев тому назад он получил страну на долгих четыре года в свои руки самым легитимным из возможных способов – выиграв почти прозрачные и всеми признанные президентские выборы. Да, страна была расколота: треть голосовала за Януковича, треть – за Тимошенко, треть сидела дома и посмеивалась над теми и другими. Однако, ничего смертельно опасного в таком разделении не было; примерно в таких же пропорциях десятилетиями успешно живёт и процветает Германия, да и не мы одни.  На Януковича посыпались невиданные знаки внимания со стороны Запада. Прозападный Ющенко в лучшие свои дни не получал и малой доли того, что досталось его конкуренту и наследнику. Внутриполитический барометр стойко предсказывал донецкой команде «ясно» и не менее уверенно сулил оппозиции «туман и слабую видимость».  И вдруг, словно уколотая наркотиком, донецкая команда начинает крушить и разносить в клочья собственный дом.  Я не могу сказать, кому в окружении президента Януковича выгодно подобное сокрушение. Однако я точно знаю одного человека, кому это вредит больше всех. Этот человек – Виктор Янукович. Сейчас Янукович напоминает мне пассажира международного экспресса, неожиданно решившего, что, разорвав и выбросив свой законно обретённый билет, он доберётся до места назначения быстрее и комфортнее.  Впрочем, клочки плацкарты ещё не улетели за окно: до утверждения приговора Тимошенко Апелляционным судом у Виктора Януковича остаётся небольшой шанс избавиться от морока и проснуться в 2011-м, а не в 2001 году.

Арсений Каматозов

http://www.rg-rb.de/index.php?option=com_rg&task=item&id=3688&Itemid=13