Кампанія «Георгиевская ленточка» - ні пам'яті, ні поваги

Мета всього цього дійства очевидна: якщо Росія - спадкоємиця «великої перемоги над фашизмом», то будь-який косий погляд чи критичне зауваження в бік кремлівського режиму - це автоматично неповага до країни (СССР - РФ), «що перемогла нацизм», потурання «фашизму» та реваншизму, переписування «славної історії перемог», знущання над пам'яттю загиблих у «Великій Вітчизняній» і подібна єресь.

Спекулюючи на пам'яті про Другу світову війну, московське керівництво забезпечує собі індульгенцію, намагається стати непідсудним, відмежовується від незручних питань щодо радянського минулого та путінського сьогодення. Кремлівська верхівка, всупереч формулі «Ніхто не забутий і ніщо не забуто», намагається викреслити з людської пам'яті знання про відповідальність СССР за розв'язання Другої світової (в яку він вступив не 22 червня 194І-го, а 17 вересня 1939-го), агресивні плани та загарбницьку політику щодо інших країн Европи, радянські військові злочини та Катинь, б зґвалтування та масові вбивства цивільного населення на окупованих територіях, прорахунки й недолугість радянського державного та військового керівництва, яке воювало не вмінням, а числом, закидаючи супротивника гарматним м'ясом.

ІМЕНІ СВЯТОГО ГЕОРГІЯ

Найяскравішим символом цього псевдопатріотичного угару та маніпуляцій на темі Другої світової війни стала масштабна акція кремлівських піарників «Георгиевская ленточка: Я помню! Я горжусь!», покликана донести путінське бачення минулого до широких верств російського суспільства та країн пострадянського простору. В цьому заході бачимо традиційну для путінської Росії шизофренію з її нав'язливим бажанням поєднати радянську символіку з російською імперською та антибільшовицькою, всупереч елементарному здоровому глузду.

Георгіївська стрічка, що складалася з трьох чорних та двох жовтогарячих смуг, була одним зі знаків ордена Святого Георгія, заснованого в Російській імперії 1769 року. Надавався цей орден лише за конкретні подвиги, здійснені під час війни. У його статуті було записано, що «ні високе походження, ні минулі заслуги, ні отримані в битвах поранення не є підставою для нагородження орденом Святого Георгія за військові подвиги».

Орден мав чотири ступені, найпочеснішим із яких був перший. За весь час існування ордена в Російській імперії перший ступінь було присвоєно лише 25 особам. Цей ступінь мав три знаки: хрест, зірку та орденську стрічку, яку носили через праве плече під мундиром. Другий ступінь також мав зірку і хрест, який носили на шиї на дещо вужчій стрічці. Третій ступінь - малий хрест на стрічці, четвертий - малий хрест у петлиці. Повних Георгіївських кавалерів, тобто тих, хто володів усіма ступенями ордена, за всю його історію було лише четверо.

Окрім цього, у 1807 році «для заохочення хоробрості та мужності» солдатів та унтер-офіцерів було запроваджено відзнаку Військового ордена Георгія - срібний хрест на георгіївській стрічці. Цю почесну відзнаку нижчі чини армії та флоту отримували також тільки за конкретні подвиги «на полі бою, під час оборони фортець і на воді». Попри це, нагороджених відзнакою Військового ордена ніколи не розглядали як кавалерів ордена Святого Георгія, вони лише перебували при ордені, хоча після 1913 року їх і називали георгіївськими кавалерами (після того як відзнаку було офіційно перейменовано на Георгіївський хрест).

Право на носіння георгіївської стрічки як одного з орденських знаків мали лише кавалери ордена та особи, нагороджені відзнакою Військового ордена Георгія. Використання стрічки, що за своїм значенням дорівнювала орденським хресту та зірці, сторонніми особами було справою немислимою і каралося законом.

СИМВОЛ «ВЛАСІВЦІВ»

У радянську добу орден Святого Георгія, як і решту орденів Російської імперії, було скасовано. Щоправда, кольори георгіївської стрічки, символіку яких тлумачили як «дим і полум'я», використали під час оформлення так званої гвардійської стрічки, яку вручали зі знаком «Гвардія» гвардійським частинам і кораблям. Чорно-жовтогарячі барви використано також у стрічці ордена Слави, який впроваджено 1943 року, медалях «За перемогу над Німеччиною», «За здобуття Берліна» тощо. Але про жодну «георгіївську стрічку» в СCСР не йшлося.

Разом із тим георгіївськими відзнаками, зокрема й стрічками, поруч із хрестами і зброєю, нагороджували осіб, які воювали в різноманітних російських формуваннях на боці Третього Рейху. Тож георгіївська стрічка навряд чи хоч якось вкладається в контекст відзначення дня перемоги над Німеччиною та закінчення війни в Европі, натомість вона чудово вкладається в «логіку» путінського режиму.

Взагалі носіння будь-яких орденських стрічок особами, які ніколи не воювали і не здійснили в житті нічого героїчного, є елементарною неповагою до ветеранів, ще масштабнішою, ніж та, яку ми спостерігали донедавна, коли радянське, а згодом РФ-івське керівництво ставило на один щабель фронтовиків з енкавеесівськими карателями та особами, котрі «воювали» на 5-му Українському фронті під Ташкентом, нагороджуючи їх однаковими ювілейними медалями. Саме тому справжні фронтовики ніколи не одягали цих повоєнних відзнак, а лише бойові ордени та медалі. Так само й тепер справжні ветерани воліють не одягати георгіївських стрічок, щоб не асоціюватися з п'яними компаніями любителів Путіна і пива, розцяцькованих із ніг до голови кольоровими ганчірками.

Використання елементів нагородної символіки (не кажучи вже про орденські відзнаки) сторонніми особами неприпустиме і не практикується в жодній країні світу, окрім путінської Росії та її симпатиків за кордоном. Утім, «умом Россию не понять», а Кремлю ніхто не указ, навіть здоровий глузд. Інша річ - сучасна Україна. Що хочуть довести її нинішні керівники, які з нагоди 65-ї річниці влаштовували не те що п'ятихвилинку - місячник ненависті, начебто це «німецько-фашистські загарбники» загрожують нині суверенітету та державній незалежності України, а не кремлівські творці стрічкової шизофренії.

      НОНСЕНСИ І ПАРАДОКСИ. Нащадки російського козацтва, яке воювало на стороні Гітлера проти Сталіна, підписують георгіївську стрічку у Сімферополі. До дня визволення від німців.

  Олег Однороженко 
   "Український Тиждень", №18(131),