О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто хоче жити в іншій Україні! Україні, де вартують справжні людські цінності:чесність, порядність, любов. Де шанується культурна та історична спадщина, де люди з шаною ставляться до природи та рідного краю.

На жаль, політика в житті нашої країни є визначальною і риба гниє з голови. Протиріччя між особистими інтересами кубла олігархів і стратегічними інтересами українського народу стали несумісними. Вони є фундаментальними, ціннісними.
Україні потрібна правова держава з опорою на громадянське суспільство. Натомість олігархам потрібна поліцейська держава з опорою на сексотів-пристосуванців.
Україна має будуватися на двох базових цінностях: Україна є самостійною суверенною державою та Україна шанує європейські цінності і впроваджує європейські стандарти.
Натомість олігархи своїми діями позбавляють Україну самостійної політики, перетворюють на васала іншої держави, впроваджують в Україні авторитарно-репресивний політичний режим.
Україна повинна будувати свою економіку на конкурентних ринкових засадах. Олігархи знищують засади конкуренції в економіці України, монополізують стратегічно важливі сектори економіки країни.

Тим не менше, наше життя є різнобарвним, а людині притаманне відчуття прекрасного, то ж не хотілося б, аби дописувачі обмежувались суто політичною проблематикою :)
Дописувачем може стати той, хто поділяє наші цінності і пише на українську тематику.

Хочеться наголосити, що засади модерування цього співтовариства є абсолютно прозорі і демократичні, модератори можуть змінюватись за волевиявленням дописувачів.
Вид:
краткий
полный

Твоя Україна

Як Порошенко ловив рибку у мутному церковному вирі.


Фiлaрeт врaзuв вcю крaїнy слoвaмu прo Пoрoшeнкa: «Це стpaшнuй aфeрucт. Він вiрuть в дuявoлa, а не в Бoгa».

Святійший Патріарх Філарет заявив, що Порошенко це банальний аферист, який привіз Україні залежність від Константинополя заради свого рейтингу на виборах президента. За словами Філарета, ніякої незалежності ПЦУ не існує. ПЦУ знаходиться в повній залежності від Константинополя. По суті ПЦУ це філія Константинополя на чолі з Петром Порошенком.
Святійший Патріарх заявив, що олігарх продав Українську Церкву Константинополю заради банального рейтингу на виборах президента.
Філарет натякнув, що Порошенко вірить в диявола і не має Бога в серці. Ви уявіть собі, до якого нікчеми дійшов олігарх, якщо він підкуповував ієрархів за 20.000 доларів заради просування своєї «величі».
В інтерв’ю «Главкому» Філарет пояснив свою позицію так. З отриманням Томосу Церква стала залежною значною мірою від Константинополя, а підтримка ПЦУ з боку Порошенка виходила з його особистих інтересів – підвищення власного рейтингу.
«Як мені відомо, він (Порошенко – ред .) хотів, щоб предстоятелем був митрополит Вінницький Симеон, а не Єпіфаній. І ось, ви зверніть увагу на те, що коли архієреї голосували у другому турі фактично за двох кандидатів, то за Єпіфанія проголосувало 36 єпископів, а за Симеона – 28:
-- 2 московських,
-- 13 від УАПЦ,
-- 13 архієреїв від Київського патріархату.
Чому ці архієреї голосували за кандидата з Московського патріархату (Симеон на той момент ще був кліриком УПЦ МП – ред. )? Тому що Порошенко провів з ними роботу. Я чув про те, що комусь із архієреїв платили по 20 тисяч доларів», – повідомив Філарет.
«Цей Томос ми не приймаємо, бо ми не знали зміст Томосу, який нам дали. Якби ми знали зміст, то 15 грудня не голосували б за автокефалію. Тому що нам непотрібно переходити з однієї залежності в іншу», -- заявив Філарет.
Патріарх нагадав, що у ПЦУ немає прав ні на варення миру, ні на приналежність закордонних парафій, ні на рішення своїх внутрішніх проблем на помісних соборах.
Зараз вся країна дізналася, що для Порошенка немає нічого святого. Він використовував війну для зміцнення своєї влади, ресурси України для наживи, Церкву для підвищення рейтингу на виборах президента.
Ось вам і Томос, і мова, і віра. До речі, в повсякденному житті Петро Порошенко ігнорує українську мову. Це не є секретом. Порошенко це банальний і небезпечний фейк.

. 2014 року США і Канада пропонували зброю Україні


2014 року Канада запропонувала Україні 20 винищувачів F-18 для участі в АТО, але головнокомандувач Порошенко відмовився. 

Про це заявив колишній заступник міністра оборони Леонід Поляков, передають «Подробности». Однак міністерство відмовилося від літаків через дорогу експлуатацію та неможливість швидко перевчити пілотів. Варто відзначити, що ще в липні стало відомо, що 20 винищувачів F-18 можуть бути передані українській стороні безкоштовно, так як вони є списаними з військово-повітряних сил Канади в зв'язку з закупівлею нових літаків. Як писали «Харків. Коментарі», американські фахівці мали намір провести підготовку українських військових для використання нових радарних систем, призначених для боротьби з мінометними системами противника.

У зв'язку з відмовою України приймати в дар запропоновані Канадою винищувачі F-18 згадав американського журналіста, який повідомив, що 2014 року США пропонували Україні 80 сучасних гелікоптерів для закриття кордону, коли ще тема закриття кордону була актуальна і обговорювалася у ЗМІ, але Порошенко відмовився. Тільки пізніше стало відомо справжні причини відмови.

В американських ЗМІ ця інформація проходила, як факт відмови від гелікоптерів, а в Україні цей факт приховали. Натомість у нас роздували тему, що західні партнери не поспішають допомагати зброєю, таким чином маніпулювали суспільною думкою. Для того, щоб отримати зброю Україна повинна була зробити офіційний запит і почати процедуру, без якої передати бойові машини неможливо. Від коштовного подарунка не відмовляються просто так. Американський журналіст пояснив цей факт змовою Порошенка з Путіним, а не тим, що висока вартість експлуатації літаків, як заявили в Міноборони.  

Тема можливої передачі канадських винищувачів Україні була широко висвітлена в медіа ресурсах, тому замовчати цю інформацію не вийшло.  Пояснення Міноборони, що, начебто, висока вартість експлуатації авіатехніки і необхідність переучувати пілотів, явно висмоктані з пальця.  Просто смішно, ніби в природі існує дешева експлуатація винищувачів. А якщо унікальна можливість навчання пілотів відлякує Міноборони - це не Міноборони, а «Мінзради». Україна збирається в НАТО, але відмовляється від дармових винищувачів, які знаходяться на озброєнні НАТО, через небажання утримувати авіатехніку та навчати пілотів – це смішно.  

Чи не здається вам, що це елементарна зрада? Я постійно повторюю найманцям з ДНР, ЛНР, що вони не тих людей призначають героями своїх «республік». Пропонували звання Героя ДНР Гиркину-Стрєлкову, але він відмовився, розуміє, що справжні герої ДНР, ЛНР – Порошенко, Турчинов, Яценюк. Інших героїв у російських найманцях немає і ніколи не було. Бойовики, ви живі та дихаєте тільки завдяки турботі ваших героїв у Києві.

Війна на Донбасі ведеться іржавим залізом, яке за віком старше вояків. Антинародній владі жирних котів необхідно всіма силами зберігати паритет, інакше Україна з сучасною зброєю і професійною армією може перемогти, а це не вкладається у плани олігархату. Хтось каже, що Україна продалася Заходу. Заспокойтеся, ніколи ще влада не була такою проросійською, ніколи ще власний уряд так відверто не віддавав шматки території  ворогові.

Справжня роль Порошенка, як Головнокомандувача ЗСУ


Справжня роль Порошенка, як Головнокомандувача ЗСУ.

Голова Товариства ветеранів АТО Кирило Сергієв написав допис про зраду Порошенка. Пропонуємо нашим читачам ознайомитися з його текстом:

--- 17 червня 2014 року, через 10 днів після своєї інавгурації Порошенко поступився Путіну і продав частину території України, штучно відвівши війська з абсолютно порожнього Луганська, коли армія України вперше застосувала важку артилерію і танки  Російські диверсанти та сепари, які не мали тоді нічого важче кулемета, втекли з міста. А на другий день оголосили перше перемир'я.  Два тижні бійці в бінокль спостерігали, як диверсанти будують бетонні укріплення, завозять міномети, артилерію, «гради», танки.  Вся АТО повинна була закінчитися до кінця червня, жертв було б десь сотня, але ніяк не тисячі. Вся наступна кров українських вояків і мешканців Донбасу, а також вся відповідальність перед їх матерями і всім народом цілком і повністю лежить на кровавих руках президента, Головнокомандувача ЗСУ Петра Порошенка. Так було створено ЛНР.

--- Слідом за цією зрадою і створення ЛНР прийшла подяка від Кремля -- відновили роботу  кондитерські фабрики «Рошен» на території ворога у Липецьку і Сенцово (РФ).  А пізніше у грудні 2014 року влада агресора з фабрик зняла всі кримінальні переслідування та зняли арешт мільярдних рахунків.  Зазначені дії президента і Головнокомандувача України кваліфікуються ст.111 Кримінального кодексу України «Державна зрада». Це відповідь на питання: чому запрацювали фабрики Рошен і розблокували рахунки в Росії?   

--  05 липня 2014 року Головнокомандувач ЗСУ Порошенко пропустив колону російських військ Гіркина в Донецьк, 5 годин забороняючи її обстрілювати артилерією, і 17 годин бомбити авіацією. Так ним було створено ДНР. 

  --  24-29 серпня 2014 року ним була завершена здача залізничного транспортного вузла Іловайськ, що забезпечило стабільність ЛНР. Цю чергову зраду він відзначив парадом, куди зігнав техніку, яка могла захистити бійців, що виходили з «казана» по начебто «зеленому коридору», а насправді по «могильному» з наступним добиванням поранених, бо був наказ російським офіцерам добровольців в полон не брати, а інформація з Генштабу про «зелений коридор» виявилася брехнею. Упродовж 7–31 серпня 2014 року, по офіційним даним МО, загинуло 368 чоловік, тіла 18 чоловік не були взагалі знайдені.  По іншим даним загинуло значно більше.

-- 18 лютого 2015 року Порошенко завершив здачу залізничного транспортного вузла Дебальцеве, що дозволило влаштувати пряму залізничну колію із Луганська у Донецьк і що забезпечило стабільність ДНР.  В цьому влаштованому «казані» в період з 24 січня по 18 лютого 2015 року - 159 загиблих, 118 полонених, 36 зниклих безвісті. Це офіційна статистика, а насправді загиблих значно більше, більше ніж у іловайському.  Зрадники намагаються ховати кінці у воду, але суд ще попереду.


Петра Болбочана з'їли не "московські воші", а "українські гниди"

  • 28.11.20, 15:48


Через усю коротку історію УНР червоною ниткою проходить страх тодішніх можновладців перед "українським Бонапартом" - популярним у військах офіцером, який, як їм здавалося, міг здійснити військовий переворот і встановити диктатуру. 

Цей нав'язливий страх змушував урядовців ухвалювати абсурдні рішення і позбуватися кадрових офіцерів, які критикували уряд за помилки у військовій справі. Одним з таких людей став командувач Запорізького корпусу Армії УНР полковник Петро Болбочан, якого, перефразовуючи Петлюру, з'їли не "московські воші", а "українські гниди"…

Шлях до української армії

Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в с. Гіджеу (за іншими даними - с. Маршинці) Хотинського повіту Бессарабської губернії в незаможній родині. Провчившись два роки в духовній семінарії, він вирішив обрати професію військового і вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. 1909 року закінчив навчання і, отримавши ранг підпоручика, був відправлений до 38-го Тобольського пішого полку. Рік за роком рухався службовими щаблями і напередодні Першої світової війни вже мав ранг поручика, був полковим ад'ютантом. Планував продовжити навчання і вступити до Військової юридичної академії, але війна розпорядилася його долею по-своєму. 

За короткий період другої половини 1914 року до вересня 1915-го Петро Болбочан узяв участь у 37 бойових акціях. У воєнні роки Болбочанові довелося іноді обіймати по кілька посад - виконуючи обов'язки полкового ад'ютанта, він одночасно командував окремими ротами полку, кулеметними й розвідувальними підрозділами. У жовтні 1916-го вже мав чин капітана російської армії.

Рух за українізацію військових частин російської армії, що розгорнувся з початком революції, докотився й до фронту. На ділянку, де стояв обоз 5-го корпусу, яким на той час командував Петро Болбочан, прибув 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького. Вояки прибули на фронт без належного майна та зброї. Вражений капітан допоміг українцям зброєю та речами і сам узявся організовувати національну військову частину. 4 листопада 1917 року Генеральне секретарство військових справ видало наказ про формування 1-го Українського республіканського полку при 5-му армійському корпусі, а командиром підрозділу призначили Болбочана. Полк почали комплектувати особовим складом, але взяти участь у боях він так і не встиг.

На початку грудня 1917 року солдатський комітет корпусу вирішив ліквідувати полк. Болбочан з такою "військовою демократією" не погодився і наказав заарештувати членів комітету. Але було вже пізно: у результаті запланованої комітетом акції український полк роззброїли, а казарми підірвали й розбили гарматами. З групою старшин і козаків Болбочан вирушив до Києва, але дістався туди аж у січні 1918 року, коли до міста вже наближалися більшовицькі війська. На основі його групи було створено Республіканський курінь, який налічував 500 осіб і входив до складу Сердюцької дивізії. Цей підрозділ узяв участь у вуличних боях з більшовиками, а після відступу з Києва у лютому 1918 року був перетворений на 2-й Запорізький піший курінь і приєднаний до Окремого Запорізького загону. Командувачем загону призначили генерала К.Прісовського, а Болбочан став його помічником.

Битва за Крим.

Після підписання Берестейського миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною ситуація на фронті змінилася. На запрошення українського уряду союзники ввели в Україну війська, які разом з українськими підрозділами почали відтісняти більшовиків. 2 березня 1918 року українські частини, серед яких був і 2-й Запорізький курінь під командуванням Болбочана, випереджаючи німців, увійшли до Києва. А 4 березня Окремий Запорізький загін, яким тепер уже командував генерал О.Натієв, відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ.

На початку квітня українці звільнили від більшовиків Харків. Лави запорожців поповнювалися за рахунок місцевого населення, і підрозділ, який на початку кампанії розрісся до дивізії, тепер став корпусом. Петра Болбочана призначили командиром 1-ї Запорізької дивізії. 10 квітня 1918 року штаб запорожців отримав від військового міністра О.Жуковського таємний усний наказ вирушити на Крим і звільнити його раніше за німців. Для виконання завдання З.Натієв виділив окрему Кримську групу, забезпечену всіма видами зброї, на правах дивізії, командувати якою призначив Петра Болбочана. Кримська операція стала його "зоряним часом".

Запорожці швидко просувалися вперед, захоплюючи в більшовиків важливі залізничні вузли, що дозволяло доправляти війська та техніку до Криму - через Лозову, Синельникове, Олександрівськ (сучасне Запоріжжя). В Олександрівську вони зустрілися з бійцями легіону Українських Січових стрільців під командування Вільгельма Габсбурга (він же Василь Вишиваний), що тоді входив до складу австрійської армії. Зустріч була дуже теплою, командири обох підрозділів улаштували з цієї нагоди військовий парад вулицями міста. Але надовго Болбочан у місті не затримався - вже 18 квітня, наступного дня після параду, він вирушив у похід.

Спочатку командир Кримської групи планував спуститися вниз по Дніпру до Перекопа, однак від цієї ідеї довелося відмовитися - до приходу української армії більшовики встигли забрати весь річковий флот, а шукати нові судна не було часу. Відтак новітні запорожці рушили на Крим тим самим шляхом, що й їхні славетні попередники - в напрямку Сиваша. Того самого дня українські війська вже билися з більшовиками під Мелітополем. Ворог уперто не бажав відступати, але в запорожців з'явився несподіваний союзник - білогвардійський підрозділ полковника Дроздовського. Тиску з двох боків червоні не витримали і змушені були відступити, навіть не встигнувши вивезти військове майно та техніку. За інших обставин білі стали б для Болбочана серйозною перепоною, але вони прямували на Дон, і шлях на Сиваш був відкритий.

20 квітня в Мелітополі з'явилися й німці. Командир 15-ї дивізії ландверу генерал фон Кош до ідеї форсувати Сиваш поставився скептично, порадивши Болбочанові зачекати, доки підійде решта дивізії. Але той не послухався: по-перше, тому що мав наказ, по-друге - не хотів давати більшовикам час закріпитися на позиціях. Підозрюючи, що червоні на півострові мало що знають про ситуацію на фронті (до Криму встигли прорватися лише окремі підрозділи), Болбочан вдався до хитрощів. Наближаючись до Сиваша, командир запорожців надсилав від імені більшовицьких підрозділів телеграми з туманними повідомленнями (тут йому допоміг полонений, який знав ворожий шифр), що підтверджували існування фронту перед затокою. "Інформаційна війна" завершилася перемогою - червоні повірили Болбочану і не надіслали до Сиваша основних сил. У ніч з 20 на 21 квітня запорожці переправилися через затоку на бронепоїздах і мотодрезинах з піхотою настільки швидко, що більшовики не встигли навіть підірвати міни й знищити залізничне полотно.

Не спиняючи наступу, Болбочан рухався далі. 22 квітня запорожці зайняли Джанкой, а 24 квітня були в Сімферополі. "Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і таким захопленням, як робило це населення Сімферополя. Всі вулиці були удекоровані цвітами і переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана", - згадує один з учасників походу сотник Б.Монкевич. Але радість командира запорожців була затьмарена прибуттям представників німецького командування, які вимагали негайно припинити наступ, погрожуючи, що змусять запорожців підкоритися силою. Не бажаючи йти на конфлікт, Петро Болбочан поступився. А наступного дня начальник штабу німецької дивізії заявив, що на запит німців про Кримську групу українське військове міністерство відповіло, ніби наказу про операцію в Криму не давало і нічого про групу не знає. Не маючи жодних наказів про наступ, окрім усних інструкцій, командир запорожців опинився в неймовірно складній ситуації…

На щастя, конфлікту вдалося уникнути - до Сімферополя прибув командувач Запорізького корпусу генерал О.Натієв, який зв'язався з Києвом і в телефонному режимі отримав наказ військового міністра УНР О.Жуковського про негайний відхід запорожців з Криму. Про що було оголошено в присутності генерала фон Коша. Кримська група вирушила до Мелітополя, де її застав гетьманський переворот.

У битві з некомпетентністю

У період правління Павла Скоропадського становище Болбочана не поліпшилося. Проросійські урядовці в оточенні гетьмана вважали його небезпечним елементом і переконували Скоропадського ліквідувати корпус. Завершилося тим, що корпус перетворили на Окрему Запорізьку дивізію і відправили служити на північний кордон з більшовицькою Росією, де і після Берестейського миру ситуація була не дуже спокійною: у чернігівській прикордонній смузі запорожцям довелося протягом трьох місяців битися з червоноармійськими загонами. За виявлену мужність і героїзм на початку жовтня 1918 року вони отримали подяку від Скоропадського, а Болбочан був підвищений у званні до полковника.

14 листопада 1918 року гетьман, який після поразки Німеччини у Першій світовій війні залишився без підтримки союзників, видав грамоту про федерацію з "білою" Росією. Українські опозиційні партії сприйняли це як сигнал до повстання, створили свій уряд - Директорію - і почали виступ проти чинної влади. Болбочан спочатку намагався переконати гетьмана піти на поступки і навіть…стати на чолі повстання. Але в Києві його телеграму до Скоропадського сприйняли як провокацію. І тоді запорожці перейшли на бік повсталих.

З перших днів повстання полковникові стало ясно, що українські політики не вміють учитися на власних помилках. Під час переговорів з представниками Українського національного союзу, який керував повстанням проти Скоропадського, Болбочану повідомили: голова Директорії Винниченко домовився з представниками РСФРР, що ті відтягнуть на себе гетьманські частини біля кордону і дозволять повстанцям розгорнути наступ усередині країни, тож хай полковник домовляється з ними про спільні дії. Але Болбочан відмовився: за кілька місяців служби на кордоні він уже встиг побачити справжні наміри більшовиків.

Забиваючи баки Директорії, більшовики тим часом вели підготовку до наступу не проти гетьмана, а проти неї. У Полтаві за наказом Болбочана було заарештовано ревком на чолі з М.Шинкарем, який не визнавав Директорії і, спираючись на місцевих повстанців, розстріляв командування 6-го Полтавського армійського корпусу і 100 старшин українського війська. Зі знайдених у Шинкаря документів випливало, що він та його прибічники чекали на прихід Червоної армії, яка мала допомогти їм у боротьбі з Директорією. Але замість подяки Болбочан отримав від українських урядовців критику: вони ще вірили в можливість "єдиного революційного фронту"…

З кожним днем ситуація на Лівобережжі погіршувалася. Всередині січня 1919 року в полках Запорізького корпусу вже залишалося по 400, а то й по 200 вояків. Від поповнення, що його надсилали з Києва, не було жодної користі: новобранці приїздили без одягу й харчів і швидко дезертирували або переходили на бік більшовиків. Болбочан відверто критикував владу за таку "допомогу", але нагорі до його критики не дослухалися. Навіть гірше: коли 20 січня полковник повідомив, що відступає з Полтави на Кременчук, аби зберегти бодай залишки війська, це викликало лише критику з боку урядовців Директорії. І за кілька днів полковника заарештували.

Проте наказ про арешт прийшов не з Києва. Сотник Омелян Волох, який тоді командував Богданівським полком у складі Запорізького корпусу і мав товариські стосунки з Петлюрою, вирішив скористатися ситуацією на фронті і самовільно наказав заарештувати Болбочана. Не приховуючи своїх намірів зайняти посаду командувача Запорізького корпусу, Волох змалював командуванню Армії УНР ситуацію так, ніби заарештував Болбочана за "зраду", тобто за відступ з Полтави, і ніби у військах полковникові не довіряють. Втім, останнє було явним перебільшенням - дізнавшись про арешт полковника, запорожці були готові звільнити його силою. Але Болбочан відрадив їх, не бажаючи проливати кров і сподіваючись, що нагорі розберуться. На жаль, його сподівання не справдилися…

Дорога у вічність


У своїй книжці "Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника" українські дослідники В.Сідак, Т.Осташко і Т.Вронська докладно відтворюють останні місяці життя командувача Запорізького корпусу. 25 січня 1919 року полковник отримав від Надзвичайної слідчої комісії Директорії обвинувальний акт. Його звинувачували і в зв'язках з донським отаманом Красновим, і у привласненні грошей з Харківської та Полтавської скарбниць, і навіть у невиконанні усних наказів вищого командування про зняття гетьманських відзнак на військовій формі й прикріплення натомість червоних розеток. На все те Петро Болбочан відповів оскарженням, підкріпленим документами, а 26 січня звернувся до українського уряду з відкритим листом, у якому критикував його політику, спростовував звинувачення на свою адресу і просив пояснити причини арешту.

За клопотанням Євгена Коновальця, який тоді командував корпусом Січових стрільців, Болбочана відправили до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ), де він разом із дружиною мешкав під наглядом місцевої влади. Західноукраїнський уряд поставився до полковника привітно: йому надали номер у готелі "Уніон" і не обмежували свободи пересування. Розгляд його справи затягувався: лише у квітні 1919 року до Станіславова нарешті прибув військовий слідчий. І в травні Петро Болбочан був фактично реабілітований: йому запропонували вирушити до Італії для організації там частин з військовополонених-українців. Він погодився, сподіваючись хоча б так бути корисним для батьківщини. Але поїздка так і не відбулася: на урядовому засіданні 31 травня 1919 року практично всі міністри виступили проти.

Тим часом запорожці не полишали надії повернути свого командира. На початку червня 1919 року полковники Запорізької групи військ підписали клопотання до державного інспектора цього підрозділу М.Гавришка з проханням призначити на посаду командувача групи П.Болбочана. Діючи в межах своїх повноважень, інспектор погодився і видав відповідний наказ, повідомивши про це рапортом головного отамана С.Петлюру. Навряд чи він міг подумати, що подібні дії нагорі сприймуть як спробу державного перевороту…

9 червня 1919 року П.Болбочана і М.Гавришка за наказом С.Петлюри заарештували за злочинну діяльність проти уряду і самовільне захоплення влади. На слідстві Болбочан заявив, що не погоджувався прийняти на себе обов'язки командувача групи без санкції командування. Втім, це вже мало кого цікавило: його доля була вирішена. 10 червня відбулося засідання надзвичайного суду, який того ж дня виніс Петрові Болбочану вирок - розстріляти. І 28 червня 1919 року о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам'янця-Подільського полковника стратили. Його смерть справила тяжке враження не лише на запорожців, які зажадали від влади провести ревізію процесу і покарати винних: у далекій Австрії з посади дипломатичного представника УНР подав у відставку відомий український науковець В'ячеслав Липинський. Але повернути до життя талановитого і відданого Україні військового це вже не могло: "українські гниди" виявилися сильнішими…


Українці і поляки - один народ?

Питання крові – це головне питання історії людства. Нагромаджуючи протягом життя матеріальні блага, кожна звичайна людина завжди намагається передати їх у спадок найближчій по крові людині: батько і матір сину, або дочці, брату, або сестрі тощо. Люди часто готові віддати  життя за своїх кревних родичів, за свій народ. Тисячі років історії людства тривали династичні війни. В певній мірі, навіть найкривавіша війна всіх часів і народів – Друга світова також мала чітко окреслену расову складову. Люди, що ведуть осмислений, а не рослинний, спосіб життя завжди прагнуть дослідити свій родовід на сотні років вглиб віків. Міфі про братерську кров часто є засадничими у формуванні імперської ідеології – Російська імперія і міф про триєдність російського народу: великороси, малороси, білоруси.

            Що відрізняє міф від наукової теорії? Відсутність наукової аргументації у першому випадку і наявність її у другому. Ми вже писали у попередній статті про те, що формула крові народу, тобто набір частот, з якими зустрічаються серед нього різні групи крові, може слугувати тим маркером, за яким можна дослідити його спорідненість з іншими народами світу [1, 2]. Ми ще раз повертаємось до цього питання, використовуючи на цей раз статистичні данні, що охоплюють практично всі країни світу, і беручі до уваги резус-фактор крові [3].

            Сотні років між українськими і московитськими націоналістами триває суперечка про те, чи московити і українці один народ, чи різні. Точка зору московитських націоналістів, що збігається з офіційною точкою зору їх держави, – українці і московити один народ, притому слов’янський. Слов’янськість розуміється у цій суперечці, як кровна спорідненість з іншими народами Європи, що розмовляють слов’янськими мовами, а не лише спорідненість мовна. Точка зору українських націоналістів - слов’янами за мовою і по крові є лише українці, а московити - народ угро-фіно-тюркського походження, що нині розмовляє слов’янською мовою, штучно створеною на основі церковно-слов’янської мови.

При цьому у українських націоналістів ніколи не виникало питання, а чи можливо, що українці і поляки один народ, на відміну від українців і московитів? Не виникало з однієї простої причини. Століттями українська творча інтелігенція, так само як і весь український народ, виховувалась у антипольському дусі. Геніальний письменник світового рівня українець Микола Гоголь, якого ми за жодних обставин не повинні віддати московитам, присвятив свій найвизначніший твір: «Тарас Бульба» оспівуванню війни українського козацтва з Річчю Посполитою (Загальна Справа), забуваючи, що елітарна частина цього козацтва – реєстрове козацтво утримувалась державним коштом, мала своїм обов’язком захищати південно-східні терени Речі Посполитої від набігів кочовиків і служити у польському війську під час війни. Козацтво під приводом його реєстрової частини з цим завданням блискуче справлялось. Проте зброя в руках і вільні степи довкола час від часу провокували його на виступи проти тої держави, що забезпечувала йому засоби для існування і яку воно мало б самовіддано захищати.

Першим, на кого спрямувалась несамовита лють хмельниччини, був український магнат Ярема Вишневецький - людина королівських кровей, людина, яка і формально і фактично могла б за певних обставин очолити незалежну українську державу. Його долю спіткала і більшість іншої родовитої української шляхти. Через хмельниччину Україна втратила власну шляхту, родовід якої тягнувся з часів Русі, і перетворилась у руїну (офіційна назва тої епохи в історіографії України). Козацтво зуміло зруйнувати всі існуючі державні інститути тої доби в Україні, але не зуміло створити їм ефективної заміни. Його рівень в принципі не відповідав рівню, необхідного для творення нової держави. Руйнувати – не будувати. Це буде ще не раз в історії України. Піти під іншого господаря і перекласти всі проблеми урядування на нього, реалізувати свою найзаповітнішу мрію про збільшення реєстру і офіційне затвердження своїх шляхетських прав, на які за умови Речі Посполитої у них не було жодних реальних підстав. В оплату зради України і Речі Посполитої на певний час у рази був збільшений козацький реєстр і багато козаків були зараховані до шляхти. Тут ще й зловісна роль православної церкви, яка в особах своїх вищих ієрархів спала й бачила свою єдність з церквою московитів. Остання в умовах московської деспотії східного типу користувалась безпрецедентними монопольними правами і пільгами. Не забуваймо, що перше звернення до Московського царя про прийняття України під високу монаршу руку було саме від православної церкви України.

Але ж проти Речі Посполитої козаки не одноразово повставали, а проти Московії після Полтавської битви жодного разу – скаже обізнаний читач. У відповідь скажу, що поки селянство було вільним, воно разом з козаками повставало проти Речі Посполитої безліч разів. Після його закріпачення Московією не було жодного такого постання. Моя думка  така: постання постає не тоді, коли гніт сильний, а коли центральна влада слабка і дає повстанню шанс на успіх. Річь Посполита була унікальною за рівнем свободи в умовах середньовічної Європи державою на чолі з королем, що обирався сеймом. Це унікальне свободолюбство властиве і полякам, і українцям – гляньте хоча б на сучасну Україну, а підґрунтям цього факту є кревна спорідненість двох народів, як ми це побачимо нижче. 

Микола Гоголь подарував людству картину України, як земного раю: «Вечори на хуторі близь Диканьки», «Вій». Тут він український патріот і геній одночасно. Він створив непривабливу картину реального життя в Московії: «Мертві душі», «Ревізор», «Петербурзькі оповідання». Тут він провидець і геній одночасно. Але він навмисно хибно сформулював українську національну ідею: «Тарас Бульба». Тут він геній і свідомий зрадник одночасно. Він проміняв стратегічні інтереси України на життя на італійському узбережжі Середземного моря за рахунок царя Московії. Він заплатив за цю зраду своїм коротким життям, творчою кризою, і смертю на чужині. Більшість мешканців колишнього Радянського Союзу дивиться на Україну очима Гоголя. Але для нейтралізації гоголівського негативного впливу на ідейні засади українського націоналізму, попри також і колосальний позитив його творчості в цілому, потрібні не емоції, а наукова аргументація.

Не залишився осторонь від українсько-польських стосунків і наш геніальний поет-пророк Тарас Григорович Шевченко. Одна з його перших і знаменитих поем, що зробила йому ім’я в літературному світі: «Гайдамаки» мала цілком антипольську спрямованість. Тільки це і забезпечило її успішно проходження царської цензури. До речі, ми завжди маємо пам’ятати, що весь багатий спадок української літератури дев’ятнадцятого сторіччя – це все те, що пройшло царську цензуру. Інакше в Російській імперії воно не було б надрукованим. Хочеш краплину корисного сказати про Україну – вилий відро бруду на поляків, або на інших ворогів імперії. Такими були реалії творчого життя в Московії.

Отже, звернемось до фактів. Частоти груп крові народу можна розглядати як Декартові координати точки у просторі відповідної розмірності. Будемо виходити з найпоширенішої в медицині практики, чотирьох груп крові: 1 (О), 2 (А), 3 (В), 4 (АВ), що в комбінації з двома значеннями резус-фактора утворюють вісім таких координат. Таким чином, кожному народу відповідає точка у восьмивимірному просторі. Рівень спорідненості різних народів визначається відстанню між такими точками. Детальніше про алгоритм обчислення ми розповідали в наших попередніх статтях [1, 2]. Зазначимо, що на відміну від них, нами використані лише дані, що стосуються населення країн, але не окремих народів, що там мешкають. Всього розрахунки виконані для 105 країн світу, але ми тут наведемо лише початкову частину загальної таблиці, де країни розташовані у порядку зменшення спорідненості (збільшення відстані).  У таблиці 1 всі відстані взяті щодо населення України. Ми запропонували таку класифікацію спорідненості: 0 – 5 – близькі родичі, 5 – 7.5 – не дуже далекі родичі, 7.5 – 10 – далекі родичі, >10 – дуже дуже далекі родичі, або не родичі взагалі. Орієнтиром у такій класифікації може служити хоча б відстань за формулою крові між населенням Південної і Північної Кореї. Ця відстань становить 4.347. При цьому ні у кого не виникає сумнівів, що це один народ.

            Звертає на себе увагу, що з десяти найбільш споріднених з населенням України народів, шість є слов’янськими за мовою. Це маленький двомільйонний народ Північної Македонії, це значно більший за чисельністю народ Сербії, це найбільший після українців за чисельністю слов’янський народ – поляки, а також хорвати, населення Боснії і Герцеговини, далі населення неслов’янських Ізраїлю і Латвії, слов’янської Словенії, неслов’янських Фінляндії і Австрії. Не дуже далекими родичами є турки, румуни, молдовани, слов’янські народи: словаки, болгари, чехи, неслов’янські народи: шведи, угорці, литовці, населення Ліхтенштейну, греки, естонці, німці, люксембуржці. Далі йдуть вже дуже далекі родичі московити і населення Південної Африки тощо. Тому на питання: «Чи є українці слов’янами не лише за мовою, але і по крові?» слід відповісти ствердно, оскільки більшість їх найближчих родичів є саме слов’янами за мовою і близькими кревними родичами.. Особливо приємно, що найбільший після українців слов’янський народ поляки є нашим найближчим родичем. Якщо ж українців і поляків порівнювати з північними і південними корейцями, то підстав вважати їх одним народом значно більше, ніж це є стосовно корейців.            

Таблиця 1

В Таблиці 2 відстані наведені щодо поляків. Тут вже населення України займає третю позицію рейтингу. А передує їй та сама Північна Македонія, що і у Таблиці 1, практично з тим самим рівнем спорідненості. Взагалі, і для українців, і для поляків багато близьких родичів живе саме на Балканах. Можливо цей факт пояснюється тим, що Трипільська землеробська культура прийшла в степи України у шостому тисячолітті до нової ери саме з Балкан? І відтоді обмін населенням між цими регіонами Європи тривав тисячоліттями. Але як символічно, що маленький слов’янський балканський народ македонці є надзвичайно і однаково близьким і для поляків, і для українців. Весь список близьких і не дуже далеких родичів поляків і українців доволі схожий. Тут вже коментар зайвий.

Таблиця 2

            У Таблиці 3 відстані наведені вже відносно московитів. У московитів практично немає близьких родичів, якщо не рахувати три маленькі республіки колишнього Радянського Союзу: Естонію, Молдову і Латвію, які активно і результативно асимілювались у часи існування тої держави. Звертаю увагу, що жодного слов’янського народу немає серед близьких родичів. Навряд такий народ можна вважати слов’янським по крові. А якщо і слов’янським, то лише за мовою. Не дуже далекі родичі московитів – це угорці, фіни, казахи. Згадаємо тезу про угро-фіно-тюркське походження московитів. Правда серед не дуже далеких родичів зустрічаються і три слов’янські народи: поляки, македонці і словаки. Як кажуть, не без того.

Таблиця 3

Чи можна вважати українців і московитів братніми народами? Формально вони далекі родичі, якщо вести мову про населення. Але ступінь спорідненості швидко зменшується, якщо з населення України виокремити 20% етнічних московитів. Вона зменшується ще більше, якщо з населення Московії виокремити 15% українців. У такому вигляді населення України і Московії перестають бути навіть далекими родичами. І це не дивлячись на чотириста років існування українців і московитів в межах однієї держави. Ні, ми, на мою думку, з ними не кревні родичі. Але ж у свідомості пересічного українця поляк – це потенційний ворог, а московит – це друг і брат по крові? Незбагнена дуща простолюдина. Господи! Відпусти йому гріхи його.

Чи випливає із безпрецедентно високої кревної спорідненості польського і українського народів необхідність творення ними спільної держави – Нової Речі Посполитої? У жодному разі. У нинішніх умовах це не вигідно в першу чергу полякам. Без нас це країна, що бурхливо економічно розвивається найвищими темпами в Європі. Це єдина країна, населення якої продовжує зростати, тоді як решта країн Європи вимирають. На мою думку, це відбувається тому, що Польща - це єдина країна Європи, яку очолюють реальні націоналісти, а не витворені спецслужбами. Україна в усьому є протилежністю Польщі. Її економіка ледве животіє, її населення вимирає, її здебільше очолюють люди, яким до української національної ідеї, як до неба.

Єднає з поляками українців лише їх бунтівний характер. Вони, фактично, у свій час зруйнували Річ Посполиту, вони зруйнували Українську державу початку двадцятого сторіччя – найбільша військова потуга тих часів на українській землі армія батька Махна активно воювала і проти Українського гетьманату, і проти Української народної республіки. Вони зруйнували і Радянський Союз. Правда, на мою думку, це був єдиний випадок, коли руйнівний інстинкт українців мав позитивні наслідки для України. Але вони не захистили Київ у 1918 році від порівняно невеликого загону московитів. Лише триста романтично налаштованих студентів і курсантів змогла виставити Центральна Рада на захист столиці. А що поляки? У 1920 році вони практично знищили відбірні частини армії московитів на підходах до Варшави і відстояли і свою столицю, і Європу в цілому від більшовизму.

Польщу уберегла саме та шляхта, проти якої так часто повставали козаки і посполиті. Правда не сама вона, а її нащадки, в жилах яких текла її кров. Шляхта, яку козаки і посполиті намагались фізично винищити на теренах України. І винищили. Але саме шляхта, а не посполиті, є носієм національної ідеї кожного народу. Народ, в основній своїй масі, не здатен жити високими ідеалами. Брак дієздатного національного проводу завжди був проблемою України. Гасло: «Армія, мова, віра» на виборах підтримали лише 25%. Решті 73% начхати на армію, і вона в умовах війни планується до скорочення, начхати на мову, і Верховною радою вже блукають проекти ущемлення державної мови, начхали на віру, і одне із звинувачень у суді проти колишнього президента України Петра Порошенка полягає у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі через отримання Українською православною церквою Київського патріархату Томосу від Вселенського патріарха. А поляки переважаючою більшістю проголосували саме за «Армію, мову і віру».

Ми з поляками однояйцеві близнюки, але про спільну державу – Новітню Річ Посполиту, або Балто-Чорноморський союз мова йтитиме лише у разі, коли і для більшості українців гасло «Армія, мова, віра» стане святим. Щасти Вам, Поляки! Я переконаний, що Ви також українці, але кращі з нас. У Вас виходить. Може і у нас щось гарне вийде? Тоді і поговоримо про спільне майбутнє.

Література:

1.Швець В. Т. Українці та їх крові родичі з точки зору математика. Народний оглядач. щоденна газета неофіційної інформації, настроїв і громадської думки. - sd.org.ua. - 2020. – 3 березня.

https://www.ar25.org/article/ukrayinci-i-ta-yih-krovni-rodychi_z-tochky-zoru-matematyka.html

2.Швець В. Т. Українці і братні народи. Чорноморські новини. - № 19. – 12 березня 2020

http://chornomorka.com/archive/22137

3.RACIAL & ETHNIC DISTRIBUTION of ABO BLOOD TYPES
BLOODBOOK.COM
 Sorted by Population Groups

http://www.bloodbook.com/world-abo.html#Ukranians


50%, 1 голос

50%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Метушня нової влади без руху вперед.


Господи, як мені все це набридло! Вчора взяли Гримчака на хабарі, сьогодні вже - гроші не справжні, справа сфальсифікована, юрисдикція повинна бути не ГПУ, а САП, звинувачення в суді розвалиться ...
Я згадую, як з Розенблата знімали недоторканність, потім виносили підозру, а потім він знову вчив всіх як треба боротися з корупцією і як треба батьківщину любити. Якщо ваш мозок таке сприймає, то мій вже відкидає. Якщо подібне станеться з Гримчаком і його поплічником, я навіть реагувати на ті самі граблі не буду.
У Зеленського скоро 100 днів буде, а поки тільки калейдоскоп інформації і думок, причому картинку калейдоскопа зафіксувати неможливо, вона тут же розпливається від його соратників і підлеглих. Від них можна почути тільки одне - не знаю, не обговорювали, законопроекти готуються. Чи вже бояться "старшого брата" чи свою думку ще не навчилися висловлювати. Нема ні чітких посилань, ні певних позицій. Половину міністрів бажаємо залишити, про іншу половину, ще думаємо. Такі претенденти на пост прем'єра названі, що навіть повторювати їх імена язик не повертається. Одних голосно знімають, а на їх місця ставлять людей Коломойського. З самим Бенею то розмовляємо, то не розмовляємо, то Богдан дзвінки блокує, щоб президенту Беня жити не заважав ... Так ми з олігархами разом, або без? А земля фермерам, чи кому? А медицина, практично платна, для кого? Це що? Реванш зеленого ідіотизму? Україна увійшла у смугу туману? Неясність на шляху завтрашнього дня, ось що пригнічує.
Всі ці політики - просто мухи гнойові. Для народу влаштовують вибори, міняючи вітрину, хоча насправді вирішують ті, хто має гроші, хто має тиху, але реальну владу в країні, хто навчився маніпулювати суспільною думкою не на користь цього ж суспільства.

Погляд блогера на несистемні блукання нової влади.

Зміна олігархічної системи в Україні відкладається.


Не очікувано для мене, що зомбований електорат не став меншим. Свідомих, політично незаангажованих  громадян серед виборців, як було 20%, так і залишилися і всі вони обирали патріота Юлію, яка завжди заважала жити жирним котам і вони два рази її садили за грати, щоб не заважала красти. Ці 20% виборців і є золотим фондом української нації, яка почала відроджуватися після винищення інтелігенції ордою Моксель за часів СРСР.  А загалом за ХХ століття з терен України зникло 22 млн українців.


Є така думка на рахунок виборів президента: "Час все розставить на місця". На жаль, часу немає і про це наголошувала наша Жанна Дарк.  Кількість українців катастрофічно зменшується.  Що залишиться за 5 років панування кланово-олігархічного режиму?  Саме така система буде продовжуватися наступні 5 років з косметичним ремонтом типу впровадження144 реформ у мозок обдуреного виборця. На скільки українців зменшиться країна? У мене таке враження, що прокручена технологія фальшування виборів саме на користь Зеленого та Порошенка. Зеленський довгий час знаходився на другому місці і раптом за місяць до виборів йому кишенькові соціологи збільшили рейтинг майже у два рази і розкрутили у ЗМІ.    Я не виключаю змову між кондитером і спонсорами Зеленого для того, щоб кондитер зміг залишитися в Україні і не було переслідувань. Це спецоперація коритної групи та спецслужб, щоб не допустити до другого туру Тимошенко, єдиного ворога побудованої антинародної системи. Вибори у парламент ситуацію не змінять, олігархат не допустить. Кажуть, що Зелений не із системи, та ні, він вже системний і скоро це стане очевидним тим зашореним виборцям, які зламали щасливе майбутнє собі та іншим українцям. Я не можу уявити собі, як зовсім некомпетентний Зелений зможе представляти Україну на міжнародних зустрічах? Він же і там буде смішити іноземців, його можуть просто ігнорувати. Це ж ганьба для держави. Дай Боже сили нашому лідеру нації Леді Ю витримати ще один удар долі, бо нам більше немає на кого покладати надію.
Можливо Зеленський підфарбує фасад, але докорінно систему не змінить, олігархи його проковтнуть бо він самотній, без підтримки партії і судячи із ЗМІ йому вже підсовують радників від жирних котів.
І на цей раз не вдалося зламати хребет олігархічному, проросійському дракону, який маніпулює свідомістю обивателів. У 2010 році Україна мала шанс зламати олігархічну систему, пройшло 10 років і ми повернулися туди назад, але збіднілими у два рази і знову шанс втрачений.



Тайна смерти Михаила Порошенко.


Тайна смерти Михаила Порошенко. В убийстве родного брата обвиняют президента Украины.
В бумагах идет речь об уголовных делах, возбужденных против Петра Порошенко и Петра Мадана по поводу мошеннического завладения собственностью в Молдавии. Причем к данному производству прилагалась некая справка от МВД Румынии по семье Алексея Михайловича Порошенко. В ней говорится: «Порошенко М.А. в августе 1997 года 28 числа, в день своего рождения, был утоплен на Кипре во время купания. По имеющимся данным в МВД Румынии, утопление организовал его брат Порошенко П.А., с которым он был во враждебных отношениях. Поводом был раздел имущества универмага «Жемини», акции конфетной фабрики «Букури», акции стеклотарного завода в городе Кишиневе».

23 марта в вечернем прайме телеканала «1+1» Игоря Коломойского, вышла в эфир часовая программа «Украинские сенсации. 50 оттенков Порошенко», посвященная целой серии разоблачений действующего президента страны.
Из общего пула претензий, которые озвучивали к главе государства журналисты и эксперты в передаче, наиболее резонансными стали обвинения в причастности Петра Алексеевича к насильственной смерти его родного брата, Михаила.

Вечером 25 марта было обнародовано заявление главы президентской фракции Артура Герасимова, где он сообщил: за ложь «плюсов» в «особо крупных размерах» Петр Порошенко решил судиться с телеканалом.
     Тем временем, посыл о «Порошенко — убийце брата» продолжает заполнять нишу в поисковой выдаче и ленты информационных изданий.

Брат президента не дожил до 40-летия три дня.

Официальная биография действующего главы государства историю смерти Михаила тщательно обходит. Например, в русскоязычной версии Википедии этому нюансу посвящен только один абзац.
В нем указано, что Михаил Алексеевич был первенцем в семье Алексея Порошенко (отца нынешнего гаранта Конституции), и выступал одним из основателей компании «Укрпроминвест» — сердца сладкой империи «Рошен». Но 22 года назад, буквально за несколько дней до своего сорокалетия,  якобы погиб в автокатастрофе. И сегодня его прах покоится в семейной склепе семьи Порошенко на Зверинецком кладбище Киева.
 Когда Петру Алексеевичу было 8 лет, семья Порошенко переехала жить в Молдову. На новом месте глава семейства возглавил Бендерский экспериментально-ремонтный завод. А его старший сын Михаил — занялся бизнесом, став одним из основателей «Укрпроминвеста».
     Разные версии ходили о гибели Михаила в 1997 году, но правду тщательно  скрывали.
      С новой силой об истории таинственной гибели Михаила вспоминили вскоре после инаугурации Петра Порошенко. Тогда журналисты предали огласке материалы о судимости их отца за хищения, а также поставили под сомнение законность первичного накопления капиталов в сладкой империи
«Рошен».
После этого в СМИ всплыли две новых версии смерти старшего брата президента. Со ссылкой на копии ранее возбужденных по данному факту уголовных дел, которые расследовались на территориях иностранных государств.
Согласно первой трактовке, представленной журналистом телеканала «1+1» Александром Дубинским на его странице в соцсети, молдавские следователи полагали: Михаила Порошенко могли «заказать» его младший брат и некто Петр Мадан. Причем смерть сооснователя «Укрпроминвеста» якобы далеко не первая на счету этой ОПГ.
«В процессе осуществления уголовного преследования по уголовному делу №2004990391, была получена оперативная информация, что некоторые члены преступных группировок, созданные Порошенко П.А. и Мадан П.Г., были вовлечены в убийства Порошенко М.А., Ожог С.Е. и всех членов семьи Шупарского К. Данная информация не была отработана до конца, так как данное уголовное дело со всеми материалами 23 июня 2005 года Генеральной прокуратурой было направлено по компетенции в ЦБЭПКб (Центр по борьбе с экономическими преступлениями и коррупцией — Прим. Ред.)», — говорилось в справке, обнародованной Дубинским.

Еще одну вариацию причин гибели Михаила Порошенко также озвучивал опальный харьковский «антимайдановец» Константин Долгов, сбежавший после событий 2014 года из Украины.
     В бумагах, обнародованных им, идет речь об уголовных делах, возбужденных против Петра Порошенко и Петра Мадана по поводу мошеннического завладения собственностью в Молдавии. Причем к данному производству прилагалась справка от МВД Румынии по семье Алексея Михайловича Порошенко. В ней говорится: «Порошенко М.А. в августе 1997 года 28 числа, в день своего рождения, был утоплен на Кипре во время купания. По имеющимся данным в МВД Румынии, утопление организовал его брат Порошенко П.А., с которым он был во враждебных отношениях. Поводом был раздел имущества универмага «Жемини», акции конфетной фабрики «Букури», акции стеклотарного завода в городе Кишиневе».
В другом представленном Долговым документе говорится, что уголовное дело, возбужденное против Петра Порошенко за мошенническое завладение имуществом в Кишиневе возбужденное румынским Центром по борьбе с коррупцией, было приостановлено в период пребывания Порошенко на посту секретаря СНБО в 2005 году.

Заметим, что в вышедшем в свет 23 марта 2019 сюжете «Украинских сенсаций» журналисты не опираются на данные Долгова или Дубинского. А приводят в качестве источника информации о причастности к смерти Михаила Порошенко сведения от опального молдавского политика Ренато Усатого.
Они были озвучены полтора года назад — 22 сентября 2017 года в эфире телеканала TV8. Тогда Усатый назвал президента Украины фактическим заложником молдавского олигарха Владимира Плахотнюка. И продемонстрировал копию ордонансе (постановления — Прим.Ред.) прокурора Лилианы Рудей от 1 октября 2012 года.
«Здесь четко написано, что группа физических лиц, руководимая Петром Порошенко, а именно Петру Мадан и другие, создали ряд ОПГ, которые совершили на территории Молдовы с 1996 по 2004 год ряд особо тяжких преступлений, такие как мошенничество в особо крупных размерах, хищения, написано о том, что есть подозрения (в адрес Петра Порошенко — Прим. Ред.) и в организации убийства своего родного брата, Михаила Порошенко», — указывал Усатый.
И вот, буквально за неделю до голосования сенсационное виступление Ренато Усатого показали на телеканале Коломойского 1+1.
Естественно, что у президента заявили, что речь идет о грязном политическом заказе со стороны владельца телеканала — Игоря Коломойского. Последний, по данным СМИ, на этих выборах поддерживает противников Порошенко — Владимира Зеленского и Юлию Тимошенко.
Поэтому очевиден резон вернуться к этой затемненной истории. В тоже время, сам Петр Порошенко и его семья не хотят комментировать смерть Михаила 22-летней давности. Что дает пищу для кривотолков и желание расследовать смерть брата Петра Алексеевича.
Будет ли проведено детальное расследование тех далеких событий покажет время. Но, как правило, шило в мешке долго не лежит. 

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
528
предыдущая
следующая