Короткий курс підвищення кваліфікації для керівників прокуратури

У творах українських літераторів, що описують Україну часів кріпосного права, у тому числі, перебування України у складі Речі Посполитої, часто можна зустріти вирази на зразок: „тяжкий стогін стояв над українською землею”, при чому малися на увазі нестерпні умови існування українського села.
Стосовно ситуації, про яку піде мова далі, можливо провести пряму аналогію, бо останніми роками невідомо, чи стоїть важкий стогін над Україною в цілому – це тема не нашої бесіди, але над Полтавщиною атмосфера, що склалася в царині діяльності правоохоронних органів, є винятково задушливою, загрозливою та від неї так і тягне зовсім неприємним запахом. На жаль, ці всі явища дуже добре чути на місцях, але на вулицях столиці нашої батьківщини стоїть такий важкий смог від автомобільних вихлопів, що про якусь чутливість високопосадовців до ситуації на місцях просто зайве говорити.
    Якщо проводити історичні паралелі, то загальноприйнята останніми роками постійна зміна керівників установ та відомств обласного рівня (так звана „ротація), продиктована намаганнями уникнути зав`язування ними корупційних зв`язків на місцях, чимось нагадує „візити” на Русь татаро-монгол чи половців. Вони приходять на короткий час – „налітають”, видушують з місця свого перебування усі соки, які зможуть, душать усе живе, знаючи, що через деякий час їх тут не буде, та постійно пересуваються далі, в крісла в іншій області або ж у столиці.
    Такий довгий і ліричний вступ передує сумній розповіді про двох таких „татаро-монголів”, які у прокурорській формі приїхали до Полтавщини у 2005 році. На даний час ці керівники добре знані Полтавою зі своїх „найкращих” сторін і знані так, що полтавці ладні проводити аналог славнозвісної акції „чемодан-вокзал-…..”, збираючи гроші їм на білети зі власної кишені.
    Представляємо наших героїв. Надіємося, що ця коротка розповідь зможе стати посібником для тих прокурорів, які тільки-но вмостилися на високі крісла і ще не в повній мірі усвідомлюють, які можливості в руки отримали; яким необхідно швидко перейняти позитивний досвід наповнення власних кишень та руйнування очолюваної структури.

   Отож, керує зараз Полтавською обласною прокуратурою державний радник юстиції 3 класу (генерал-майор) Віктор Дмитрович Войцишен (у певних кругах відомий як ВДВ – чи то з-за своїх ініціалів, чи то за службу у радянському десанті, про яку він любить розповідати і яку, як подейкують, проходив разом із Олександром Івановичем Медведьком). На дану посаду прийшов з крісла прокурора м.Вінниці, куди час від часу намагається повернутися (звичайно, у крісло прокурора вже не міста, а області). Досі його спроби успіхом не закінчились, як іноді доводиться чути, Вінниця знає, хто намагається очолити її прокуратуру та усіма силами і доступними грошовими коштами противиться спробам Віктора Дмитровича.

Інший герой нашої розповіді – Анатолій Степанович Мельник, старший радник юстиції (полковник), в тих же кругах відомий як „АС”, „Пушкін”, інші його позивні не будемо наводити з міркувань цензури (що вказує на любов і повагу до цієї особи з боку оточуючих). На Полтавщину приїхав із Запорізької області, де на протязі майже десятиліття керував кадрами обласної прокуратури та де подарував привід для високої й світлої радості особовому складу (своє переведення у Полтаву). На початку своєї кар’єри в Полтаві (призначений заступником прокурора області) курував слідство прокуратури. Однак, дуже швидко у зв`язку із „надзвичайно глибокими” знаннями в даній галузі, знаннями кримінального права та процесу, щоб не червоніти за Анатолія Степановича перед власними підлеглими, ВДВ перекинув на нього адміністративно-господарські обов`язки (як з`ясувалося, не прогадав, до цієї справи Толя виявив неабиякий хист) та нагляд за органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Оперативні працівники – народ міцний, зі стійкою нервовою системою, а тому, як мабуть подумав Віктор Дмитрович, тяжкий характер та „високий” професіоналізм заступника вони витримають. 
Герої нашої розповіді з`явилися на теренах Полтавщини приблизно в один і той же час, з різницею у декілька місяців. І після недовгого періоду оглядин – знайшли одне одного. Тандем виявився надзвичайно творчим та продуктивним – у матеріальному, звичайно, сенсі.

    Так, Віктор Дмитрович, будучи першою особою, якій „западло” марати руки, спілкуючись з оперативниками та комерсантами, почуває себе як та англійська королева – „царствує”, але не „править”. Править у прокуратурі Анатолій Степанович, який героїчно бере на себе ризик бути задокументованим по всіх спільних справах, від яких погано пахне.  А Віктор Дмитрович як справжній цар іноді вказує своїй правій руці його справжнє місце, а іноді вказує на об`єкти полювання, з яких на його думку, можна добре постригти шерсті. Також він організовує дієвий прокурорський нагляд за розподілом потоку готівки та матеріальних ресурсів на кшталт квартир, автомобілів та земельних ділянок, які невдячні комерсанти, каючись у неправильності своєї поведінки, дарують прокурорським рукам, що тримають їх за горло. Дієвість цього нагляду за розподілом матеріальних ресурсів проявляється у тому, що приблизно раз в тиждень Анатолія Степановича починають „ставити на правило” за неналежні показники у роботі (як правило, це відбувається  з понеділка), оскільки за вихідні прокурор області встигає дізнатися про ті гроші, які Толя від нього на минулому тижні (вже вибачайте, читачі, за негарне слово, але з пісні слів не викинеш) „закрисив”. До середини тижня Толя починає розуміти свою помилку, повертає Віті раніше „закрисену” готівку та приблизно в четвер – п`ятницю відносини між двома друзями знову стають теплими й люб`язними, щоб з наступного тижня все повторилося спочатку. Стабільність – однозначно позитивне явище та прокурорські працівники вже звикли до „сезонних перепадів”, чітко знаючи, що з візою Мельника йти до „першого” в понеділок протипоказано.

    За декілька коротких років обидва встигли за рахунок прокуратури отримати шикарні квартири у самому розкішному місці центру Полтави, які негайно перейшли в їхню власність, назбирати маленьку колекцію автомобілів та підготуватися до світової фінансової кризи, запасаючись зелененькими папірцями, яких, судячи з тієї жадібності та інтенсивності, з якою „жнивують” наші герої, їм мало б вистачити до настання чергового льодникового періоду.  Не обійшлося й без курйозів: так, коли Толя, забувши про субординацію, пригнав та зачинив у гаражі прокуратури новенький БМВ Х-5, Віті стало дуже неприємно та незатишно. Так неприємно, що на протязі тижня довелося купувати й собі такий же – аби не сталося підриву авторитету першого керівника прокуратури області. Досі ніхто не може зрозуміти, чи заєстрував Віктор Дмитрович цей Х-5 у ДАІ – адже для нього закон не писаний і цей автомобіль експлуатується з номерними знаками службових автомбілів прокуратури області (чи то 0001, чи 3333). Взагалі, таке враження, що  наші „друзі”  нишком змагаються між собою: Толя взяв БМВ, і Вітя взяв БМВ; Толя „порішав” собі півгектара землі з особливо цінних земель на березі Ворскли, Вітя — вслід за ним (довелося швиденько порушувати кримінальну справу проти знаних у Полтаві підприємців Сірика та Морозова, у яких, закривши кримінальну справу, він земельну ділянку й забрав); Вітя взяв донечці „Фольксвагена” – „Гольфа”, Толіку довелося купувати синочку „БМВ” „трієчку”; Вітя взяв „Тойоту-Авалон”, Толя скромно приїхав на „гібридній” „Тойоті-Кемрі” американського походження; коли Толя вирішив, що п`яти квартир по місту та одного будинку йому замало та почав будувати ще один будинок – Вітя теж вирішив, що другий будинок не завадить, тим паче, що на відміну від Толіка в себе вдома він не спромігся побудувати такий розкішний басейн, який підприємці міста змонтували його правій руці (можливо, з тихими побажаннями в цьому басейні захлинутися, але Толіку до таких побажань не звикати).
    До речі, про басейн. На час, коли пишуться ці рядки, до авторів дійшла інформація, що Анатолій Степанович замовив собі зі Сполучених Штатів Америки „маленьку яхту”, яку планується експлуатувати на Дніпрі, в районі Кременчука. Шкода, що наступних за чергою перевіряючих із Генеральної прокуратури на цю яхту не запросять – адже герой нашої розповіді – всього лише „скромний” заступник прокурора області, який ніяк не може мати у власності таке майно. Як до речі, не може мати й  власної бухти за особистим маєтком, що стоїть у с.Терешки Полтавського району на старому руслі Ворскли, та в якій ждуть господаря водні мотоциклі та „дрібні” катери.
    Однак, і взаємовиручка двом нашим друзям не просто слово. Так, коли Андрій Анатолійович Мельник два рази поспіль не зміг здати державні екзамени в юридичній академії імені Мудрого Ярослава в Харкові (навіть попри всі конверти, сумки в телефонні дзвінки двох „татусів” – адже викладачі теж люди, їм теж соромно ставити трійку студенту, який навіть свою домашню адресу не в силах запам`ятати)  Вітя сказав Толіку: „не сумуй, що синок так на тебе схожий, порішаєм”. І, честь йому й хвала, не побоявся взяти молодшого Мельника на посаду помічника прокурора Октябрського району – самого „жирного” району міста, який керує Вітін „рукоположенець”. З того часу дитина нормально служить, звичайно без проблем достроково пройшла атестацію, пішло подання на перше звання. Одна тільки невеличка проблема – ніяк не може запам`ятати Андрійко як правильно: „майор” чи „мойор”, і чи юстиції, чи міліції належить це звання. Та це не біда, міліціонери вже звикли читати його документи і не дивуватися – вони ж теж знають його прізвище і розуміють політичний момент. Та й прокурор району іноді все ж позітхавши, візьме сам підготовлені Андрійком документи, тихенько їх перепише наново та й відправить, нащо турбувати дитину великих людей. Керівник обласної прокуратури, зрозуміло, в курсі, що законодавство вимагає для зайняття посади в прокуратурі наявності диплома про вищу юридичну освіту, а тому слід віддати йому шану – він не побоявся фактично підставитися під ст. 365 КК України (перевищення службових повноважень) чи як мінімум під протокол про корупцію, призначаючи на посаду та атестуючи людину, у якої немає диплома. Та й диплом потім з`явився, вже можна було розслабитись – через рік після закінчення 5 курсу, з третього разу Анатолій Степанович усе таки здав державні іспити. Ну,  тобто Андрій Анатолійович здав.

    Немає, як на погляд керівництва Генеральної прокуратури та й пересічного громадянина, нічого поганого у тому, що люди „порішали” собі машини, квартири, будинки, дачі. Всі ж розуміють, що це за прокурор, якщо їздить на „Таврії” і живе на зарплату?! Та й хіба на прокурорську зарплату зараз проживеш?!
    От тільки яким чином заробляються гроші нашими двома друзями?
Наступні способи слід опанувати будь-якому прокурорському працівнику, який забажає зробити кар`єру та більш-менш довго посидіти на своєму кріслі. Основний принцип такий: „тихше працюєш – довше просидиш”.
   

Якщо деякі високопоставлені прокурори претендують на мільйони, кришуючи один великий бізнес та душачи його конкурентів – інший великий бізнес, або ж створюють свої бізнес-структури, які з адміністративною підтримкою просто таки вламуються на ринок, то наші герої розуміють, що для таких речей потрібно, окрім розумної голови (а в цьому плані вони не надто самовпевнені), ще й користуватися
авторитетом, до того ж мати долю хоробрості. Та й це може не врятувати від поїздки до тиру, як подав передовий досвід Дніпропетровськ. 
    Чітко знаючи, що більша частина полтавчан руки для привітання їм не подасть, керівники прокурорської служби зробили ставку на торгівлю тим товаром, який у них є – кримінальною відповідальністю і т.п. На ринку пропонованих послуг легко і просто можна зробити замовлення на усунення неугодних, конкурентів там і таке інше.
А іноді доля й сама приносить подарунки.
    До речі, про подарунки. У той час, коли Толя з Вітею вже добудували по першому будинку, але не добудували другий, наприкінці 2007 року, сталася неприємність. Прийшла черга Полтавської області приймати комплексну перевірку.
    Добрий старий друг Віті, на ім`я Олександр Іванович, звичайно не дав його образити якимось клеркам від Генеральної прокуратури. Хоч і ставали дибки у клерків зачіски під час перевірки від прочитання тих кримінальних справ, які прокуратура порушувала та від тих ОРД, які по її команді заводилися та велися, але дружно сопіли перевіряючі та чекали закінчення робочого дня, коли Толя з Вітею їх і баньці попарять, і на конях покатають, та й красуні полтавські, яких по першому дзвінку підвозять оперативники, теж славні красою своєю. А ще гріли думки про сумки з подарунками й конвертами, які по закінченню перевірки повезуть додому до Києва. Однак, зайшовши до гуртожитку прокуратури та поспілкувавшись із рядовим особовим складом, у т.ч. й обласного апарату, не могли перевіряючі втриматись. Особливо після того, як керівників бригади приймали Толя з Вітею в себе в гостях.
    Подивилися вони на тісні обідрані кімнати гуртожитків, де живуть роками сім`ї прокурорські, де на 8 квадратних метрах дорослішають по двоє дітей, часто немає води та не працює каналізація, поспілкувавшись із особовим складом, які, користуючись відсутністю поряд Мельника, правдиво відповідали, де і як вони із сім`ями живуть – перевіряючі таки не змогли не задати обласним керівникам дурне запитання. „А що ж Ви, шановні, за людей не думаєте? Чому вони так тепло згадують колишніх прокурорів Кривобока, Гардецького та Середу, які й житлом людей забезпечили, й прокуратури транспортом і приміщеннями?”…
    Знизали плечима тугими генерал та полковник, розгублено подивившись на киян. „Тю, чого їх хвилює та робоча скотина?”.
    Та й не посоромилися працівники Генеральної, приїхавши до Києва, розповісти Олександру Івановичу, що у наших героїв взагалі то все добре, от тільки людям там жити ніде, та й приміщення прокуратури розвалюються у деяких районах, то дах упаде, то підлога провалиться, транспорту звичайно на місцях немає. Ну та як і кругом. От тільки зачепила киян розповідь про помічника одного з районних прокурорів, який півтора роки жив на дивані у кабінеті, бо нікого його місце проживання не хвилювало; розповідь про те, як півроку не впускали відвідувачів до спецпрокуратури, бо прямо за вхідними дверима підлога провалилася та боялися, що люди падатимуть у підвал…..(працівники прокуратури вже наловчилися проходити понад стіною)…
    Послухав про це Олександр Іванович і зробив правильні висновки.
З нового року направила Генеральна на Полтавщину трохи грошей, пару мільйонів гривен, щоб таки купили бодай обласному апарату квартири, аби люди замовкли. На умовах оплати прокуратурою 50 % вартості, а решта – за власний кошт чи у кредит, можливо було б забезпечити житлом хоча б сім`ї з дітьми.
Вітя з Толею дуже швидко та правильно скористалися неочікуваним подарунком долі. Нехай вчаться їхні колеги. Незважаючи на те, що на пару місяців раніше „професійний завгосп” Анатолій Степанович власноручно викручував зайві лампочки в кабінетах обласної прокуратури, пояснюючи це необхідністю економити на рахунках за електроенергію, настрій він дуже швидко змінив. Навіщо економити? Краще встановити комплекс зовнішнього освітлення будівлі прокуратури області – такі красиві стіни вночі, коли вони підсвічені! І ніяка падлюка до цих стін у пітьмі не підкрадеться, щоб написати відгук: що думає Полтава про своїх прокурорів!
А оскільки декілька прожекторів два мільйони явно не коштують…. ну, можна ще поміняти вікна у приміщенні на пластикові. Так і зробили. Півсотні вікон, десяток прожекторів. А житло особовому складу? Та перетопчуться, скільки жили, ще поживуть – коштів на рахунках прокуратури області – немає !  А того приватного підприємця з м.Кременчук, який поставляв вікна прокуратурі, нехай ще спробують знайти ! Та й хто перевірить прокуратуру? КРУ?  Ой, не смішіть !
    Ніяким чином не змогла привернути увагу Генеральної прокуратури і ситуація з кадрами в Полтавській області.
    За останні роки, з того моменту, коли туди прийшли керувати Толя та Вітя, практично зник „золотий” запас тих людей, які були зосередженням досвіду, знань, могли передати прокурорський професіоналізм молодому поколінню. За власним бажанням, чи за бажанням нових керівників, такі люди досить швидко зникли зі стін прокуратури. І справді, навіщо таким керівникам потрібен хтось, спроможний на дещо більше, ніж мовчки виконувати будь-які команди і тільки кивати у відповідь на нецензурну лайку у свою адресу. „Нам умные не надобны, нам надобны верные” – цей лозунг взялися перетворювати в життя наші герої.
    Доперетворювалися до того, що на даний час серед прокурорських Полтавщини майже не залишилося людей із відчуттям власної гідності, розумінням слів „честі”, „чесності”, „порядності”. Хіба така людина буде мовчати у відповідь на двогодинну матерну лайку Анатолія Степановича, який, до того ж завів собі звичку „опускати” підлеглих у присутності міліціонерів та інших піднаглядних, показуючи останнім, який він розумний та як страшно може закінчитись „неправильна” поведінка. 
    Будь-яка нормальна людина зрозуміє: після таких фокусів – як наглядати цьому прокурору за міліціонером, якщо в присутності і на очах останнього прокурора „опустив” власний керівник? Про який авторитет може йти мова?

Про причини такої поведінки Толі ми ще згадаємо. Зараз, щоб не переривати думку, хотілося б тільки побажати Генеральній прокуратурі нарешті прозріти, одного разу взяти й подивитися на динаміку кадрових змін у прокуратурі: звідти тікають ті, кого попередники Віті й Толі роками ретельно відбирали, готували, навчали й пестували, найкращі спеціалісти звільняються, або переводяться, якщо в них є такі можливості.
Парадоксальна тенденція, якої мабуть в інших областях і не знайдеш ! Якщо завжди з районів люди намагалися отримати підвищення та перейти на роботу до обласного апарату, то зараз обласний апарат тікає на райони, готовий переходити з прокурорів чи старших прокурорів відділів на помічників і слідчих за межами міста, де навіть із житлом питання неможливо вирішити. Тільки б подалі від наших двох героїв ! Нестерпна атмосфера щоденної травлі та знущань від „професійного кадровика та завгоспа” Анатолія, а також розуміння, що колись за ті документи, які вимагає підписувати останній, можливо доведеться нести відповідальність (не виключено, що кримінальну), призводить до таких сумних наслідків – страшенного кадрового голоду. 
Вивчення особових справ працівників апарату дозволило б пильному оку самостійно прийти до таких висновків. На даний час в прокуратурі працюють три категорії: або люди, які терпляче чекають пенсії через рік чи два, або молоді спеціалісти тільки з ВУЗу, або ж вірна й віддана команда, привезена чи то з Вінниці, чи то із Запоріжжя.
Нескоро забудеться прокурорським Полтавщини літня жінка – старший радник юстиції, колишній працівник обласного апарату, яка була занадто досвідченою, занадто багато знала й бачила у своєму житті, щоб мовчки терпіти знущання Анатолія Степановича, молодшого за неї за віком „професіонала-кадровика”, який одного вечора взявся їй довести, хто тут начальник. Уже два роки лежить ця жінка паралізованою після обширного інсульту, який отримала, вийшовши з шикарно вмебльованого Толіного кабінету, в приймальні перед яким дві години було чути крики й матюки керівника, що напрацьовував собі авторитет. Швидка забрала її прямо з приміщення обласної прокуратури, куди вона вже ніколи не повернулася. Років через тридцять, не раніше, почнуть її забувати в прокурорських стінах, коли відправиться на пенсію ціле покоління людей, для яких вона була вчителем, адже нікому жодного разу не  відмовила у розумній пораді, доброму слові. Як ви думаєте, читачі, чи допомогли керівники прокуратури людині, яка цій системі віддала усе своє життя й здоров`я? Чи бодай поцікавилися її долею? Відповідь зрозуміла, так?

То чому ж не соромиться Толя „опускати” своїх підлеглих у присутності міліціонерів, за якими здійснює нагляд прокуратура. Справа в тому, що на початку своєї роботи у Полтаві двоє друзів вирішили підім`яти під себе силові структури та показати операм, хто є хто. Можливо, в них би це і вийшло. Будь вони не такі жадібні. Оскільки через пару місяців після активного збирання хабарів, у оперативників вже було надокументовано  більш, ніж достатньо даних про прибутки наших прокурорів та спосіб їх отримання, які їм одного разу ненав`язливо продемонстрували. З того часу як вогню боїться Толя оперів міліцейських, а ще дужче убозовських чи есбеушних. От підсвідомо і старається він бути для них другом. Розуміння дружби, правда, у нього своєрідне.
Найкращим другом для Анатолія Степановича звісно залишається Віктор Дмитрович.  Не гребують наші друзі брати гроші й за кров. Продати справу про вбивство – не проблема. Так, нещодавно вся Україна чула про Порш-Кайен, який у Кременчуці на шаленій швидкості на зупинці врізався у натовп народу. Наш герой – Анатолій Степанович, не погребував взяти гроші й по цій справі, щоб обвинувачення та слідство не були такими вже активними.  Щоправда, гроші він узяв і з родичів потерпілих, які таким чином, не надто вірячи в ідею торжества українського правосуддя, намагалися добитися максимального покарання для вбивці своїх рідних.
Така ситуація є нормальною для керівників прокуратури Полтавщини. Так само, як чітке дотримання принципу „гроші віддають тільки боягузи”.
Але продовження цієї розповіді буде цікавіше, оскільки ми розповімо Вам про методику заробляння грошей прокурорським кріслом та шляхи зміцнення авторитету прокурорської форми нашими героями…
    Один із варіантів заробляння грошей – комплексна програма абонентського обслуговування. Все дуже просто: спочатку необхідно з будь-якого приводу порушити максимальну кількість кримінальних справ стосовно „бажаючих” стати на абонентське обслуговування, провести обшуки, де тільки можливо, вилучити усю доступну фінансово-господарську документацію та не віддавати її якомога довше; при можливості – зачинити до СІЗО кого-небудь. Потім, коли стурбовані власники бізнесу прийдуть на прийом, необхідно вдумливо з ними поговорити, виставити рахунок за закриття порушених кримінальних справ та обумовити суму щомісячних внесків. Саме таким чином прокурор області (в цій ситуації не ділячись із улюбленим заступником) поставив на абонентське обслуговування переважну більшість нафто – та газодобувних підприємств області. Таким нескладним чином Віктору Дмитровичу привозять у конвертах щомісячно від 50 000 до 250 000 доларів.
    Здобувши компромат на посадовців місцевого самоврядування та прикривши своїм мундиром різні брудні ситуації, можливо отримати на підставних осіб земельні ділянки на території міста Полтави та в приміських районах, де земля коштує недешево. От тільки продається вона погано із настанням фінансової кризи: так, Віктор Дмитрович досі намагається продати півгектара землі в заповіднику під Полтавою, бо наприкінці минулого року надто забагато заманулося – а зараз мало в кого є мільйон доларів.
    Окрім цього, за самими скромними підрахунками наші „друзі” заробляють на брата  близько 150 — 200 тисяч доларів на місяць виключно кримінальними справами, 9 із 10 яких порушуються на їхнє замовлення. Замовляють чи то по власній ініціативі – якщо мають можливості самостійно висунути рахунки до оплати, чи то виконуючи замовлення добропорядних громадян, які з їхньою допомогою прибирають конкурентів.. Також, з радістю вітаються пропозиції наїздів на комерційні структури з боку силовиків (найулюбленіша структура друзів – УБОЗ), який, переламавши декілька рук і ніг, збере достатньо данини, щоб і в прокуратуру занести. Для громадян, які не знають, чим напевно займається (повинна займатися) прокуратура, повідомляємо: прокуратура наглядає за додержанням законів ! У тому числі, органами внутрішніх справ, СБУ і тим же самим УБОЗ. Тобто, це прокуратура повинна захищати громадян від бандитів у міліцейській формі ! Проте, не обов`язково – так, наприклад, у Полтаві прокуратура займається дещо іншим.
    Названі цифри заробітків приблизні. Адже є ще й таке розуміння як фарт. Якщо підфартить, буває й до мільйону доларів (1 000 000 $) доходить. Так, по ряду кримінальних справ саме такі цифри називав Анатолій Степанович окремим полтавчанам, з якими спілкувалися автори. Звук таких цифр частіше за все чути з м.Кременчука, який в області, мабуть найрозвинутіший в економічному сенсі.
    Однак, для тих прокурорів, які вважають, що описаного буде досить, щоб забезпечити своє матеріальне благополуччя, зауважимо. Не треба зупинятися на досягнутому. Як цього не роблять герої нашої розповіді. Здавалося б, смішно, але при усіх тих цифрах, які наведені вище, кожен водій прокуратури має зекономити в місяць певний літраж бензину, по прокуратурі в цілому в Полтавській області таким чином „набігає” десь під 2 – 2,5 тони бензину. Куди в подальшому він зникає? Чи треба писати відповідь? Далі, ще смішніше. Коли Анатолій Степанович, як заступник по адміністративно-господарській частині в минулому році давав дозвіл на купівлю списаного ВАЗ 2109 прокуратури області (машина практично згнила) своєму підлеглому – навіть з підлеглого не посоромився взяти 5 тис. грн. до кишені. А що? Він же прийняв важке рішення ?! Й підписав ряд документів ! 
    Якщо хтось із читачів ще не втратив до цього місця в тексті почуття гумору – можемо продовжити. Більша частина комп`ютерів, які купувалися за бюджетні кошти до прокуратури області – на столи оперативних працівників… так, звичайно… купувалися Анатолієм Степановичем. Знову приватний підприємець, якого не існує в природі… Самий більший сміх викликає те, що при відкритті системних блоків цієї техніки деталі зовнішньо нових комп`ютерів виявляються старими, бувшими у використанні. Яка стара істина – немає межі у людської дурості й жадібності ! Ремонтують інвентарні комп`ютери оперативні працівники за свої кошти, незлим і тихим словом бажаючи здоров`я керівництву…
    До речі, якщо читач все ж вирішить позаздрити людям, які носять прокурорську форму, -  не варто. Оскільки на фоні героїв нашої розповіді існують ще близько 800 працівників – особовий склад органів прокуратури на Полтавщині. Серед них є різні люди. Об`єднає їх одне – вони ніколи не бачать, яку зарплату вони отримують. Пояснюю: в прокуратурі Полтавщини Віктор Дмитрович заборонив бухгалтерії видавати підлеглим роздруківки з розшифровкою виплаченого грошового утримання. Чому? А тому ж, що й маючи зарплату в 1500 – 2000 грн. на місяць,  особовий склад щомісяця недоотримує на руки 200-400 грн. з неї. І тільки наприкінці року невідомо звідки на зарплатних картках з`являються недоплачувані раніше кошти. Де вони були? Лежали під проценти в банках? Про це знають тільки Анатолій Степанович  та Віктор Дмитрович. Так само тільки вони знають, що завдяки дуже енергійному вжитті заходів дисциплінарного стягнення щодо підлеглих (наприклад, позбавлення премії за надрукування довідки 12 шрифтом замість 14 шрифту – А.С. погано бачить) постійне неотримання премій працівниками тягне за собою приємну несподіванку. Адже за документами бухгалтерії ці гроші, (преміальні, яких людей позбавляють) таки виплачуються. Таким чином з фонду заробітної плати вони списуються. А далі ? Як приємно першим керівникам прокуратури перед Новим роком отримати премію за видатні успіхи в роботі розміром у 30 – 40 тисяч гривень ! Звідки ці кошти ? Та з тих же преміальних ! 
    Шановні читачі, які мали змогу отримати з фільмів та книг детальне уявлення про порядки на класичній зоні, яка живе „по поняттях”, легко відгадають загадку: а що б на такій зоні зробили з тими, хто краде у своїх ??? До того ж краде не так з мотивів збагачення (що ж це за гроші, порівняно з мільйонними хабарями?!), а  краде жалюгідні копійки, бо інакше жити вже не може???   Яке щастя, що ми живемо у вільній країні, а не „по поняттях”!
    Деяка надія на те, що ситуація зміниться на краще, ще жива. Адже полтавчане – теж люди, їм теж може урватися терпець. Останнім часом все частіше людей настільки „дістає” прокурорський „безпрєдєл”, що вони зважуються на настільки відчайдушні кроки, як проведення пікетів чи мітингів біля прокуратури області. Так, нещодавно біля прокуратури зібралися дідусі, бабусі, літні люди, які вимагали відставки керівництва обласної прокуратури. Невідомо, чи дійде до вух Генерального прокурора ці крики людських душ?!

 Певно, цю дещо іронічну, але насправді сумну розповідь, пора згортати, оскільки так продовжувати можна дуже довго. Багато, надто багато фактів у біографічному описанні способу життя наших прокурорів… Та й, якщо відверто, не такі вони й унікальні на теренах української правоохоронної ниви.
    Після прочитання цієї розповіді рядовий українець гірко посміхнеться, хитне головою… і для нього життя полтавських прокурорів залишиться лише ще одним із епізодів гниття  нашої державної машини, деградації нашого суспільства, адже подібні „Толі” й „Віті” зустрічалися в житті кожному з нас. Хоча й не завжди в генеральському мундирі.
    А ще гірше, що ті, хто сидить у дорогих шкіряних кріслах у Києві та називає себе владою (яку вони ж обіцяли очистити від корупції) не тільки допустили „до керма” таких „Толіків” та „Віть”, але й нічого не зроблять для того, щоб змінити ситуацію. Ситуацію, у якій слова на кшталт „честь мундира” та „офіцер” звучать давно вже не благородно й гордо, але сприймаються з презирством, огидою та гіркою іронією.

Олег Краско, для «ОРД»
http://ord-ua.com/2009/06/11/korotkij-kurs-pidvishennya-kvalifikaciyi-dlya-kerivnikiv-prokuraturi/