Естонський Давид проти російського Голіафа.

Цьому маленькому народові вдалося вибороти собі державу саме тоді, коли ми її втратили

У шкільному курсі «Історії СРСР» викладалася фактично дещо модернізована в контексті марксистсько-ленінського вчення історія Росії. Пересічна людина крім імперського ще могла трохи знати минуле республіки, де проживала. Що казати про віддаленіші країни. Хоча, приміром, естонська історія, насамперед ХХ століття, містить чимало повчального для українців.

Динаміка свободи Цьому маленькому народові вдалося вибороти собі державу саме тоді, коли ми її втратили. Естонці отримали 20 років історичного часу для державотворення й національної консолідації. І дуже плідно ним скористалися. Тому 1991-го вони не оголошували себе наступниками Естонської Радянської Соціалістичної Республіки, а відновлювали ту державу, що була в них від 1918 до 1940 року. Хоча велося естонцям дуже важко. Практично одразу ж після унезалежнення країну окупували кайзерівські німці. Між іншим, у неосвічених колах побутує міф про якісь особливі симпатії естонців і латишів до Німеччини. Однак уся історія цих двох народів, починаючи з ХІІІ століття, – це тривала боротьба проти етнічного та політичного панування німецьких колонізаторів, чиновників та остзейських баронів-поміщиків (Остзеє – німецька назва Балтійського моря, дослівно – Східне море). Від окупації врятувала революція в Німеччині, але з’явився могутніший ворог – Червона армія, що вже 28 листопада 1918 року захопила естонське місто Нарву і продовжила наступ у глиб країни. Політику червоні проводили звичайну: одержавлення всього, дикий атеїзм, тотальний терор тощо. Багато естонців не вірили, що можна протистояти цьому потужному Голіафу. І єдиною реальною силою було народне ополчення – «Кайтселійт». Першими захищати країну судилося студентам і гімназистам. Однак естонська влада без пацифізму й нескінченої балаканини нашої Центральної Ради негайно оголосила воєнний стан і провела примусову мобілізацію (а в Києві ще сперечалися про «народну міліцію» і добровільну комплектацію армії), рішуче придушила комуністичну опозицію (цікаво, як у нас це робив би Володимир Винниченко?) і звернулася по допомогу до західних держав. Отаманщині – бій Дуже швидко тверда національна влада сформувала генеральний та оперативний штаби, призначила командувачем армії видатного військового діяча генерала Йохана Лайдонера. Вже 12 грудня 1918 року до Таллінна прибула британська ескадра під орудою адмірала Едвіна Александра Сінклера, що гарантувала безпеку Естонії з моря, а також привезла зброю. Фінляндія прислала 3450 фінських добровольців і надала позику (20 млн фінських марок). Військове спорядження і продукти харчування надходили з Великої Британії та США. У січні 1919-го естонські партизани Юліуса Купер’янова разом із фінами завдали нищівної поразки червоним латиським стрільцям, що перебували на службі в більшовицької Росії. Керівництво Естонії не церемонилося із заколотами і тим, що у нас в УНР називали отаманщиною. Коли в лютому 1919 року на острові Сааремаа розпочався селянський заколот, його жорстоко придушили урядові каральні загони (загинули 183 особи). Зрештою, після двох місяців важких боїв Червона армія була змушена тимчасово відступити.

Цікаво, що на тлі бойових дій естонці примудрилися дотримуватися всіх демократичних процедур і навіть провели вибори до Установчих зборів. Ще цікавіше, що перемогли на них лівосоціалістичні партії, які, однак, твердо стояли на позиціях естонського патріотизму і ніякому Інтернаціоналу чи Москві свою державу здавати не збиралися. В Естонії сформували лівоцентристський уряд Отто Страндмана (Партія праці), а 15 червня 1920 року ухвалили першу Конституцію республіки. Ще в травні 1919-го естонська армія почала генеральний наступ на більшовиків. Маленька нація зуміла створити потужну військову силу: 86 тис. солдатів та офіцерів збройних сил, 32 тис. ополченців «Кайтселійт». Її військо мало 300 артилерійських гармат і 2000 кулеметів, 10 панцерних потягів, 28 літаків, 29 бойових і 19 допоміжних кораблів. 26 травня естонські військові взяли Псков. Майже в цей самий час розгромили німецькі формування в Латвії, зокрема «Залізну дивізію» добровольців генерала Рюдіґера фон дер Ґольца. У жовтні естонські панцерні потяги допомогли латишам відкинути від Риги німецько-російську армію Павла Бермонта-Авалова.

5 грудня 1919 року стартували мирні переговори в Тарту з радянською Росією. Щоб зробити естонців поступливішими, сили Червоної армії (120 тис. бійців проти 40 тис. естонців) вдалися до атаки під Нарвою, але, втративши загиблими і пораненими 35 тис., зупинили наступ. 2 лютого 1920-го в Тарту уклали мирну угоду. Росія визнала «безумовну незалежність і самостійність Естонської держави» й відмовилася «від усяких суверенних прав, що належали їй стосовно естонського народу і землі». Переможниця отримала від Росії як контрибуцію 11,6 т золота, яке було прийнято на зберігання Банком Естонії. Естонці блискуче виграли війну за національну незалежність. 20 років державної розбудови заклали такі підмурівки нації, що їх не змогли згодом подолати 50 років перебування під залізною п’ятою Москви після окупації 1940-го.

Український тупик

Між іншим, Центральна Рада мала величезні можливості формування української військової потуги, адже кілька мільйонів українців пройшли школу Першої світової війни під прапорами Росії, а кілька сотень тисяч – під стягами Австро-Угорщини. Проте хворобливий пацифізм, нерозуміння військового фактора, наївність і безвідповідальність балакунів ЦР призвели до прикрого результату. Коли генерал-лейтенант Скоропадський привів під прапори України 40-тисячний українізований армійський корпус, лікарським помічникам, сільським учителям, партійним демагогам і журналістам Центральної Ради він виявився непотрібним. Вони не знали, що з ним робити.

Цей корпус до свого розформування київськими доктринерами ще встиг зупинити російські фронтові частини, які під проводом більшовички Євгенії Бош насувалися на українську столицю. На відміну від діячів ЦР поляки добре знали, для чого їм потрібне військо, зокрема армія генерала Галлера, що знищила ЗУНР. Російські більшовики знали, навіщо їм величезна Червона армія. Знали про це чехи, естонці, фіни, латиші й литовці. Знав Микола Міхновський, коли сказав: «Армія – це право нації на існування», але дуже промовистим є той факт, що його брошура «Самостійна Україна» виявилася занадто радикальною для політичної партії, котра називає себе РУП (Революційна українська партія), яку йому довелося покинути.

Той факт, що починаючи з 1991 року в Україні не було більш-менш адекватної програми розбудови боєздатної національної армії, також є вкрай переконливим, таким, що демонструє реальний рівень патріотизму тих, хто керував нашою країною ці 20 років, і тих, хто притискав долоні до вишиванки, і тих, хто її не вдягав і слів «моя нація» не казав.

Залишити країну і народ беззахисними у військовому плані – це найогидніша державна зрада.

Успіх геополітичного «ліліпута» Естонці, про неквапливість яких дехто полюбляє вигадувати анекдоти, справді ніколи не поспішають, але завжди встигають. Тепер вони доволі успішно борються за гідне місце своєї країни в НАТО і Європейському Союзі. Їхня економіка витримала світову кризу, до того ж, на відміну від ветеранів ЄС, вони зуміли сформувати стабілізаційний фонд у розмірі 25% державного бюджету. Брюссель вимагає, щоб бюджетний дефіцит країн ЄС не перевищував 3% В Естонії він становить 1,8%. Вона є лідером у формуванні так званого електронного уряду, що позбавляє громадян необхідності зайвий раз спілкуватися з чиновниками. Естонці мудро, організовано воювали за власну незалежність і так само мудро нині працюють та розбудовують свою державу. Етнічні естонці становлять лише 60% населення країни, але справи з їхньою мовою, культурою, інформаційним простором там значно кращі, ніж в Україні з її 80% етнічних українців, що ніяк не можуть організуватися для подолання мовно-культурного колоніалізму. Естонці з ХІІІ століття перебували під владою чужих імперій: німецької, данської, шведської, польської, російської. Але вони шукають не виправдань, а шляхів так, як на початку ХХ століття, коли здавалося, що естонський Давид не має жодних шансів у двобої з російським Голіафом.

Ігор Лосєв, "Український тиждень"

Коментарі

helsan

121.07.11, 17:25

Питання поставленно- Чому не змогли тоді та й зараз не дуже??
Я отримав відповідь на це запитання у Вільнюсі ще в 1991р. через два дні після штурму телевежі славними солдатами РФії, на зустрічі з керівниками "Саюдіса".
На зустрічі було багато росіян. Відповідь була така - значна частина з нас вже була на цьому березі і на тому, і ми знаємо, що на тому набагато краще.

viktor67

221.07.11, 20:40

"наївність і безвідповідальність балакунів" демократичних керманичей - ось головний фактор, який дозволяє цинічній і брехливій владі знущатися над країною та її народом.

Твоя Україна

Естонський Давид проти російського Голіафа.

Останні статті

Коментарі